15 / 60

Е-е, ні, цей не поділиться.

Цей виживе.

А не хочеться, щоб вижив, щоб насіння Гаркушине залишилося, хай би й сліду не зосталося... Бач, наїлося — й сопе, й кліпає очима сонними, тепер поспить, звісно, щоб ти заснуло вічним сном... Але ж не засинає, а руками за живіт хапається, а корчиться!

Що, об’ївся, не туди пішло? Ну, покорчся трохи, будеш знати, як красти, господь бог усе бачить.

А може, й господь бог на небі так зголоднів та знемігся, що не годен покарати за несправедливість?.. Помучся, помучся».

Павло Музика сидить під грушею на горбочку — й чадить торішнім листям.

Ой як закортіло тютюну, а де візьмеш? Ось і додумався скрутити цигарку з листя, давиться їдучим димом.

А Гаркушин малий вилупок уже не корчиться, а впав у бузині долілиць — і лежить.

Заснув таки, наївшись... Та не заснув, бо знову смикнувся... І вже не ворушиться, горбиться купою лахміття.

Скручене дудочкою листя дотліває в пучках пальців — і Павло Музика викидає недопалок.

Так нахапався диму, що в голові стоїть чад, макітриться, наморочиться.

Отак би сидів під грушею — хай макітриться, хай наморочиться, наче ти є — й нема тебе, наче світ є — й нема світу. А що отам, у бузині, з малим злодійчуком?

Павло Музика важко зводиться — й межею, по щітці трави, чвалає до бузини.

Малий злодійчук, обхопивши живіт руками, лежить на боці, а з вищиреного рота щось ллється по щоці та по підборіддю на землю.

Ллється не кров, а якась жовто-біла рідота.

Павло Музика навіть навпочіпки присідає: що ж це таке цебенить поміж зубів? Хтозна. Повіки стулилися, з-під них виглядає по голубій смужці, ще живій, не перешерхлій... Дихає чи не дихає?

Либонь, дихає. Що ж це з хлопцем сталося, чого наївся?

Обіч, біля зігнутого ліктя, лежить заяложена торбинка, що ж у торбинці? — Про-о-осо-о...

Золоте зерно сіється поміж пазюристих, корінцюватих пальців.

— У кого ж це він просо вкрав?

— міркує вголос. А потім торкає малого за плече: — Агов, проснися! В кого ти вкрав просо? З ошкіреного рота цідиться біло-жовта рідота.

Хлопець навіть не стогне. — Та в якоїсь баби, в кого ж іще.

Приберегла якась баба на посів, та не посіяла, віддала богові душу, а тут і злодійчук навідався в хату. Ну, баба спить на лежанці чи на лавці, а злодійчук давай нишпорити.

І знайшов бабине насіння... собі на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче? Павло Музика жде на відповідь.

Повіка на правому оці розтягується — й голубе ясне око витріщається на дядька. — Дивиться.

Так само сповзає вгору повіка на лівому оці — й тепер сусідський хлопчик дивиться на нього двома очима.