×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Гоголь Микола - Вій, Вій 11

Вій 11

Він зійшов униз і побачив бричку, що з першого погляду скидалася на клуню на колесах. Справді, вона була глибока, як ніч у цегельні. То була собі звичайна краківська бричка, що в ній нараз по півсотні жидів мандрують з крамом по всіх місцях, де тільки зачують носом ярмарок. Тут його дожидало з шестеро здоровезних та дужих, хоч і підстаркуватих, козаків. Свитки з тонкого сукна з китицями показували, що ці козаки мали досить значного й багатого пана. Невеликі шрами промовляли, що бували вони колись і на війні та ще й не без слави.

«Що ж робити? Що буде, те й буде!» — подумав собі філозоф і, звернувшись до козаків, голосно промовив:

— Здорові були, браття-товариші!

— Здоров будь, пане філозофе! — відповів дехто з козаків.

— То оце мені доводиться сидіти разом з вами? А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна.

— Атож, похватненька бричка! — мовив один козак, сідаючи на козлах поруч з машталіром, що зав'язав голову хусткою замість шапки, бо шапку вже заставив у шинку. А ті п'ятеро разом з філозофом полізли всередину і повсідалися на мішках з усякими зробленими в місті закупами. — Хотів би я знати, — мовив філозоф, — коли б, скажімо, накласти в цю бричку якогось краму, солі там чи залізних клинів, чи багато треба було б коней?

— Атож, — мовив, помовчавши, той, що на козлах сидів, козак, — немале число коней спотребилося б.

Так до ладу відповівши, козак собі мислив, що має вже право мовчати всю дорогу.

Філозофові дуже кортіло розпитати докладніше, хто такий був цей сотник, який саме на вдачу, що чувати про його дочку, що з такою пригодою вернулася додому і була вже при смерті, історія якої тепер так переплелася з його власною, і як там у них, і що діється в господі. Він почав був розпитувати їх, та козаки, мабуть, були так само філозофи, бо у відповідь на те мовчали і курили люльки, лежачи на мішках.

Тільки один козак подав машталірові на козлах короткого наказа:

— Гляди ж мені, Оверку, стара ти роззяво, як приїдеш до коршми на Чухрайлівськім шляху, то не забудь спинитися та збудити мене і всіх хлопців, якщо кому трапиться заснути.

По цьому він заснув і то дуже гучно. А втім, цей наказ був даремний, бо тільки-но велетенська бричка наблизилася до шинку на Чухрайлівському шляху, як усі в один голос закричали: «Стій!» До того ще й коні Оверкові такі були зучені, що й самі спинялися біля кожного шинку.


Вій 11

Він зійшов униз і побачив бричку, що з першого погляду скидалася на клуню на колесах. Справді, вона була глибока, як ніч у цегельні. То була собі звичайна краківська бричка, що в ній нараз по півсотні жидів мандрують з крамом по всіх місцях, де тільки зачують носом ярмарок. Тут його дожидало з шестеро здоровезних та дужих, хоч і підстаркуватих, козаків. Свитки з тонкого сукна з китицями показували, що ці козаки мали досить значного й багатого пана. Невеликі шрами промовляли, що бували вони колись і на війні та ще й не без слави.

«Що ж робити? Що буде, те й буде!» — подумав собі філозоф і, звернувшись до козаків, голосно промовив:

— Здорові були, браття-товариші!

— Здоров будь, пане філозофе! — відповів дехто з козаків.

— То оце мені доводиться сидіти разом з вами? А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна.

— Атож, похватненька бричка! — мовив один козак, сідаючи на козлах поруч з машталіром, що зав'язав голову хусткою замість шапки, бо шапку вже заставив у шинку. А ті п'ятеро разом з філозофом полізли всередину і повсідалися на мішках з усякими зробленими в місті закупами. — Хотів би я знати, — мовив філозоф, — коли б, скажімо, накласти в цю бричку якогось краму, солі там чи залізних клинів, чи багато треба було б коней?

— Атож, — мовив, помовчавши, той, що на козлах сидів, козак, — немале число коней спотребилося б.

Так до ладу відповівши, козак собі мислив, що має вже право мовчати всю дорогу.

Філозофові дуже кортіло розпитати докладніше, хто такий був цей сотник, який саме на вдачу, що чувати про його дочку, що з такою пригодою вернулася додому і була вже при смерті, історія якої тепер так переплелася з його власною, і як там у них, і що діється в господі. Він почав був розпитувати їх, та козаки, мабуть, були так само філозофи, бо у відповідь на те мовчали і курили люльки, лежачи на мішках.

Тільки один козак подав машталірові на козлах короткого наказа:

— Гляди ж мені, Оверку, стара ти роззяво, як приїдеш до коршми на Чухрайлівськім шляху, то не забудь спинитися та збудити мене і всіх хлопців, якщо кому трапиться заснути.

По цьому він заснув і то дуже гучно. А втім, цей наказ був даремний, бо тільки-но велетенська бричка наблизилася до шинку на Чухрайлівському шляху, як усі в один голос закричали: «Стій!» До того ще й коні Оверкові такі були зучені, що й самі спинялися біля кожного шинку.