×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими правилами обробки файлів «cookie».

image

Тiнi забутих предкiв, Тіні забутих предків (3/3)

Тіні забутих предків (3/3)

Завтра велике свято. Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею. Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій закосичить ліси і царинки, вівця ме обростати у вовну, як літом земля травою, а сінокоси спічнуть од худібки, заростаючи велико зелом. Завтра -- весна, день радості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає смереки прозорим серпанком А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими одлетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра у літі, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попіл. Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати. Палагна збудилась, як тільки почало дніти. "Чи ще не рано?" -- подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на царинку. Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагна розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались в тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош. Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї. Вона хотіла крикнуть на нього -- і не могла. Хотіла закрити груди руками -- й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти -- і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу. Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього: -- Чого вилупив баньки? Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами: -- Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів. Й закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили її волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні. Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла. І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати. Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші. Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє... Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало -- то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й вже.. Але Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в'язав. Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу а Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара. Раз вони стрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула: -- Як спали, Палагвочко, душко? На язиці в неї вертілась відповідь: "Гаразд, як ви?" Але вона здержалась, закопилила губу, гордо підняла голову і минула його, немов не бачила навіть. -- Як дужі? -- почула ззаду удруге. Але не обернулась. "Ну, тепер начувайся біди!" -- подумала зі страхом. І справді ледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, що здохла ягничка. Але, на диво, їй анітрошки не жалко було ягнички. Навіть злість брала, що Іван так побивається дуже за нею. Юра більше не переходив Палагні дороги. Однак її думка все частіше зверталась до нього. Цікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили. Її серце часами в'яло для корів і чоловіка, вони там блідли, як розсівається мрич, що на хвилинку сіда на смереки. З нудьгою вона йшла на царинку, під бук, і там почувала на своїх грудях тепле дихання Юри, залізні пальці його руки. Він мав би з неї любаску, коли б тоді з'явився. Але він не з'являвся... Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бігли безперестанку хмари та виливались дощі, на які збоку світило сонце. Так було парно, що Палагна нізащо не полізла б на грунь, коли б не приснився їй сон, який віщував для худоби недобре. Вона хотіла одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од мричі, наче скипіли гірські потоки й запарували. Черемош знизу шумів. Йому твердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. Але ледве встигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вітер і захитав дерева. "Коли б не було бурі",-- погадала вона і обернулась лицем до вітру. Ну, так і є... Там клекотіла важка синьо-біласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вітер біг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після пожежі. Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом смереки. Смерека скрипіла. Здалеку м'яко котився грім, тіні прудко бігли по горах, змиваючи фарби, а високі гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. "Ще аби градом не вергло",-- лякалась Палагна, загортаючись у кептар. А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі. "Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна Худібка",-- думала гірко. Але не встигла скінчити думки, як вдарив грім. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить --і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру. -- Цес, певно, до мене...-- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив. Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: -- Стій! Я тебе не пускаю!.. Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. -- Ой! -- закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори. Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки. -- Ага! Ти так!-- крикнув Юра до хмари.-- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш... Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки. -- Нещастя! -- стиснула руки Палагна.-- Чисто виб'є сіна... Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо -- то й він направо, хмара наліво -- і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в'юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок: -- Стій!.. І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила: -- Пусти! Де ся подіну? -- Не пущу! -- Пусти, бо гинем! -- кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків. -- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе... І дивна річ -- хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв'язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав. А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням: -- Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого? -- Нічьо, Палагночко, душко, нічьо... Ади! Я одвернув бурю... І простяг руки до неї... Так Палагна стала любаскою Юри. x x x Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п'яна неначе. -- Де ти волочишся все?! -- сердивсь Іван.-- Гляди, Єаздине! Але Палагна тільки сміялась. -- Овва! То вже мені і погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі... Що правда, то правда, життя наше коротке -- блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись. Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було. Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице. -- А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони? Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри: -- Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! -- І затряс барткою в Юри перед лицем. -- Ти купив її на торзі? -- спалахнув Юра. Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана. -- Потеруха б тя стерла!.. -- Опришку єден!.. -- На, маєш. --Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубанути Івана між очі і об'юшив його аж до Грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець. -- На безоружного з бартков не йду!.. Тоді вони взялись за барки. їх ледве розборонили. Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду. Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі. "Не інакше, як мольфарова справа,-- гірко думав Іван,-- наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить..." Він ходив до ворожки, та одвертала,-- не помогло: відай, мольфар сильніший. Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях. Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брасі ми. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. Юра. зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови. -- Б'ю кілок тут,-- шептав зловісно,-- і сохнуть руки та й ноги. В живіт -- карається на живіт; не годен їсти... -- А єкби у голову вбив? -- питала цікаво Палагна. -- Тоді гине в той мах... Се ж вони на нього змовлялись!.. Свідомість того туманом шибнула до голови Івана. От скочить через баркан і забити обох на місці. Іван стиснув рукою бартку, зміряв очима баркан, але раптом зів'яв. Знесилля й байдужність знову обняли все його тіло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Він змерз одразу, безсило опустив бартку і посунувся далі. Ішов спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку. Червоні круги літали перед його очима та розпливались по горах. Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... "Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину..." І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне. Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки. Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити. А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі. x x x Іван прокинувсь. -- Вставай,--будила його Марічка.--- Вставай і ходім. Він глянув на таї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею. Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок. -- Чогось так змарнів? Ци ти недужий? -- обізвалась Марічка. -- За тобов, душко Марічко... за тобов банував...-- Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею. -- Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? -- Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду... Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла. -- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров... -- Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок... -- Я тебе покохала одразу... Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. -- Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, шо ти зробив зо мною?.. -- Ха-ха! -- Ігій!.. Безвстиднику єден... Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього. -- Ха-ха! -- сміявся Іван. -- Ха-ха! -- сміялися обоє, притулившись до себе. Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце. -- Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Що там робив-есь? Івана кортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна, прибравши голос Марічки, але він обминав тоту згадку. Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись. Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар -- все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків. -- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів'яв... Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов'яли... -- Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем... -- Довіку? Ха-ха... Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно озирнувся на неї. -- Смієшся, Марічко? -- Що ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!.. Вона благала -- і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням -- йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не хотів думать. Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби -- гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці. Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів. Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі. Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчі у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам'ятатись. Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи па місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав: -- Марічко!.. М'яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. Іван стривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не звав, в який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутись. Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потрішав трохи підсподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку. Іван сів на пеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малина. Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисала додолу, як руда борода. Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку і вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він чує її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, вона... Хотів встати і піти їй назустріч, але не встиг. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере. Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана: -- Куди побігла? -- Хто? -- Нявка. "Се він про Марічку,-- з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях: -- Ось чого вона зникла!.." -- Не знаю... Не видів,-- байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра: -- Сідайте. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги. Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти. Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався: -- Може б, ти трошки пішов зо мною у танець? -- А чому б ні? -- радо піднявся Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю. Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався. -- Ну, починай!.. Що ж, як починати, то починати. Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся: -- Гайдук раз! Ще такий! -- кричав на Івана і бив п'ятами в землю. -- Ще кривий!.. Ще сліпий!..--піддавав жару Іван. -- Го-го! Як танцювати, то танцювати. -- Най буде так! -- плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе. -- Ха-ха-ха! -- хльоскав себе по стегнах Іван. Хіба він не годен вже танцювати? Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці. Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці. -- Може, вже буде? -- сапав чугайстир. -- Е, ні... ще трошки. Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих. -- Я ще заграю до танцю,-- бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес.-- Ти ще такої не чув, небоже... Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: "Є мої кози!.. Є мої кози!.." -- і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому. Тепер Марічка могла бути спокійна. "Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює",-- співала флояра. Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли... Нарешті чугайстир знемігся. -- Буде, не можу... Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. Врешті чугайстир стиха хихикнув: -- Ну й вимахавсь нині я файно... Пом'яв задоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись. -- Дякувать красно за танець... -- Ідіть здорові. -- Май ся гаразд... Розсунув сухі гіллячки смереки і впірнув в ліс. Полянку знов обняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком. Але де була Марічка? Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку. Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду. Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: -- Іва!.. Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці. Значить, Марічка була не тут. Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись. І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом: -- Іва-а!.. Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. Тепер вже звав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу. -- Іва-а! -- стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. -- Іду, Марічко! -- билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти. Вів вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос: -- Іва-а!.. -- Я тут! -- крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить. як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,-- і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана. x x x Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші -- на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць. Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих газдинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах. Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці 20 чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість. Трембіти плакали під вікном. Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка. В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої ЗО самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла. -- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? -- голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. -- Файно голосить...-- кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів. -- Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... -- оповідав Єазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену З ТІЛОМ. -- Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер Єаздувати, з ким буду худібчину доглядати?..-- питала чоловікову душу Палагна. В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим. Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті. Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога. Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню. -- Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... -- жалілась Палагна.-- Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти... А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму. -- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! -- басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх: -- Ха-ха! Носатий!.. -- Не хочу. Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця. -- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!.. Світло коливалось од сміху і чаділо димом. Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно. По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... При сінешніх дверях вже цілувались. -- А на ким висиш? -- На Анничці чорнявій. Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти: -- Йди, дівонько, йди... І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках. Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха. Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері. Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь. Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі. Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець. -- Ха-ха!.. Ха-ха!..-- котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт. Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом згуків. -- Що має молоти? -- завзято вигукував мельник. -- Маємо кукурудзу...-- пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя. Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти.

Жовтень 1911, Чернігів

Learn languages from TV shows, movies, news, articles and more! Try LingQ for FREE

Тіні забутих предків (3/3) Shadows of forgotten ancestors (3/3) Ombres d'ancêtres oubliés (3/3)

Завтра велике свято. Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею. ||takes|||||||| Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій закосичить ліси і царинки, вівця ме обростати у вовну, як літом земля травою, а сінокоси спічнуть од худібки, заростаючи велико зелом. ||||floats||will raise||||||||||sheep||to grow||wool||||grass||haymaking|will sprout|||overgrowing|greatly|with greenery Завтра -- весна, день радості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає смереки прозорим серпанком А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими одлетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра у літі, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попіл. |||||||||||with fires||||wraps|spruces|transparent|veil||||has set|faded|||smoke|flew away||||roar|||driven||fire|||||in|||||multiplied|||multiplied|||ash Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати. |lay down||||||| Палагна збудилась, як тільки почало дніти. |woke up|||| "Чи ще не рано?" -- подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на царинку. ||||||||||||tsarinka Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. she threw off||bedspread|||| Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. |||the stove|yawned|||||||||||cricket Палагна розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей. |unbuttoned|her shirt||||stood||||||||||| Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. |||morning|||| Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались в тумані. |||||||grayed||||||||faded|| Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош. ||rose||||stretched||furry||||||||||||| Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Palagna|was stepping||wet|grass||||||chill Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. |||||||divination Іншої думки в неї не було. На благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. |Annunciation|||buried||||a bun|||||||||| Помалу звикла до зимна. slowly|she got used||winter Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. |her|||||||freely|||floated||||||pink||fresh||golden||||| Нарешті спинилась під буком. |stopped||beech Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. |||dig up|ant hill||||||||||cracking|bones І враз почула, що тратить силу. |suddenly|||| Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. |helplessly|||||||plunged|||fiery|abyss|||let go||| Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї. Вона хотіла крикнуть на нього -- і не могла. Хотіла закрити груди руками -- й не мала сили їх зняти. |||||||||take off Намагалась втекти -- і вросла в землю. |||she rooted|| Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу. ||||||||||eyes||drained|||| Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього: -- Чого вилупив баньки? ||||||||||angrily||||||eyes Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами: -- Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів. |spending|||||||||clicked|||||Palagna|by God|| Й закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили її волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні. |||||||||||||||||||||||sweet||||terrible| Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла. ||seams|||||the opening||half-raised||||||||||||| І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати. |||||||||||||||jerked||ran|| Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші. |||||||||||||||||in the Cheremosh Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє... Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало -- то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. |||||||||||Yura|||| Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й вже.. Але Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. |||||||||||||||||||||||called|||capable|||| Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. |||||||faintness|||||||||||exhaustion Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в'язав. Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу а Юром. ||||||||||||||||Yura Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. ||||||sorrow||||||||||||| Помітно худ, ставав байдужий. |||indifferent Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. ||||a sweetheart||| Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. |||||||you will take До того, була сердита на мольфара. Раз вони стрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула: -- Як спали, Палагвочко, душко? На язиці в неї вертілась відповідь: "Гаразд, як ви?" Але вона здержалась, закопилила губу, гордо підняла голову і минула його, немов не бачила навіть. -- Як дужі? -- почула ззаду удруге. Але не обернулась. "Ну, тепер начувайся біди!" -- подумала зі страхом. І справді ледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, що здохла ягничка. |||||||||||lamb Але, на диво, їй анітрошки не жалко було ягнички. ||||at all|||| Навіть злість брала, що Іван так побивається дуже за нею. ||||||worries||| Юра більше не переходив Палагні дороги. |||||roads Однак її думка все частіше зверталась до нього. ||||more often|turned|| Цікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! |||||story|||||was surprised||||||||||better|| Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. |||||||||||||||||||the cloud|||||||||||||| Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили. Її серце часами в'яло для корів і чоловіка, вони там блідли, як розсівається мрич, що на хвилинку сіда на смереки. |||||||||||||mist|||||| З нудьгою вона йшла на царинку, під бук, і там почувала на своїх грудях тепле дихання Юри, залізні пальці його руки. ||||||||||||||||Yura|||| Він мав би з неї любаску, коли б тоді з'явився. |||||a kiss|||| Але він не з'являвся... Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бігли безперестанку хмари та виливались дощі, на які збоку світило сонце. |smoked||was steaming||||||||||||| Так було парно, що Палагна нізащо не полізла б на грунь, коли б не приснився їй сон, який віщував для худоби недобре. ||humid||||||||||||||||||| Вона хотіла одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од мричі, наче скипіли гірські потоки й запарували. |||||mist|||||| Черемош знизу шумів. ||was roaring Йому твердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. |||||the rocks||||||| Але ледве встигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вітер і захитав дерева. "Коли б не було бурі",-- погадала вона і обернулась лицем до вітру. ||||||||turned||| Ну, так і є... Там клекотіла важка синьо-біласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вітер біг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після пожежі. |ran||||||||||turned black||||the fire Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом смереки. Смерека скрипіла. Здалеку м'яко котився грім, тіні прудко бігли по горах, змиваючи фарби, а високі гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. "Ще аби градом не вергло",-- лякалась Палагна, загортаючись у кептар. А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі. ||||||||||||||||||sacks|||||||||| "Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна Худібка",-- думала гірко. ||||ice||||||| Але не встигла скінчити думки, як вдарив грім. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. |||||||||||||whirl Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх. ||||||crab|grabbing|||||||| Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить --і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру. -- Цес, певно, до мене...-- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив. Ces|probably|||||||apparently||| Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. |||||fixed|gloomy||| Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. ||||||was coming|| І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. ||blew||||||||||| Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: -- Стій! ||||||||||||||cawing| Я тебе не пускаю!.. |||I let Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. ||||sent||answer|fiery|arrow -- Ой! -- закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори. closed|||||the mountains crumbled| Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки. ||||firmly|||curls|curled|||||||the nest|vipers -- Ага! Ти так!-- крикнув Юра до хмари.-- То я мушу тебе заклинати. ||shouted||||||||entreat Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш... Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки. |I conjure||||thunderlings|clouds||little clouds||I drive away||Fortune|||||||spread|||||settle down||to spread|||||||||blinked||to the left||||to turn|to the right|| -- Нещастя! -- стиснула руки Палагна.-- Чисто виб'є сіна... Однак Юра не хотів піддатись. ||||will beat||||||to give in Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. ||||||darkened|| Коли хмара направо -- то й він направо, хмара наліво -- і він наліво. ||to the right||||to the right||||| Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. |ran|||struggling|||||threatened|a stick Він вився, як в'юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. |twisted||eel|||turning||he was wrestling|||he was leaning|||||||||||in his chest||||||||||||scattered||||||||roared|plucked||turning||||dragging|||||||flooded|||||||||||| Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок: -- Стій!.. ||||||||||||||||||||||||||stick| І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила: -- Пусти! Де ся подіну? -- Не пущу! -- Пусти, бо гинем! -- кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків. ||||||||sacks -- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе... І дивна річ -- хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв'язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. ||||||||||||||||||crows|||||||||||||||||||||bags|||||| Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав. А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. ||||||wet||||||||||||is running| Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням: -- Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого? |||||||||||worried||||Yurchik|||| -- Нічьо, Палагночко, душко, нічьо... Ади! Я одвернув бурю... І простяг руки до неї... Так Палагна стала любаскою Юри. ||the storm|||||||||| x x x   Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. ||||||||||||||||||scarves||||wisely|shiny|||||||| Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п'яна неначе. -- Де ти волочишся все?! -- сердивсь Іван.-- Гляди, Єаздине! Але Палагна тільки сміялась. -- Овва! То вже мені і погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі... Що правда, то правда, життя наше коротке -- блисне та й згасне. |we live||||||||||||| Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись. Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. ||||||||was withering|| Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було. ||Semen||||||||||| Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице. -- А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони? Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри: -- Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! ||||||Gafiya|||| -- І затряс барткою в Юри перед лицем. -- Ти купив її на торзі? -- спалахнув Юра. Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана. -- Потеруха б тя стерла!.. -- Опришку єден!.. -- На, маєш. --Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубанути Івана між очі і об'юшив його аж до Грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. |||||||||||||struck||||||||| Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. ||deadly||||||||| Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець. -- На безоружного з бартков не йду!.. Тоді вони взялись за барки. ||||the boats їх ледве розборонили. Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду. Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі. "Не інакше, як мольфарова справа,-- гірко думав Іван,-- наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить..." Він ходив до ворожки, та одвертала,-- не помогло: відай, мольфар сильніший. ||||||||||||||||||||||||||helped||| Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях. |it squeezed|| Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брасі ми. |||||||the breast| Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. |||||hole||the fence||||||molfar Юра. зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови. |||||||sticking||||||| -- Б'ю кілок тут,-- шептав зловісно,-- і сохнуть руки та й ноги. В живіт -- карається на живіт; не годен їсти... -- А єкби у голову вбив? -- питала цікаво Палагна. -- Тоді гине в той мах... Се ж вони на нього змовлялись!.. Свідомість того туманом шибнула до голови Івана. |||||head| От скочить через баркан і забити обох на місці. |||fence||||| Іван стиснув рукою бартку, зміряв очима баркан, але раптом зів'яв. Знесилля й байдужність знову обняли все його тіло. ||indifference||||| Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Він змерз одразу, безсило опустив бартку і посунувся далі. Ішов спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку. Червоні круги літали перед його очима та розпливались по горах. Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. |was bubbling||||||||||||||||||||||||||||||||||| Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... "Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину..." І от тепер нічого того нема. |||||||||||kindness||||||||||||||||||||||||||| Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне. |shine|||||||| Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки. ||||the cracks|of the roofs||wrapped|||were blooming||||||| Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити. |||||longed|||||the unknown||||||||| А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі. |||||||flashed|||dwellings|||||||||||||||||| x x x   Іван прокинувсь. ||||woke up -- Вставай,--будила його Марічка.--- Вставай і ходім. |woke|||||let's go Він глянув на таї і анітрошки не здивувався. |||them|||| Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею. Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. ||rose|||||||||||||| Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок. |||separating|||||||dense||spruces They crossed the fence that separated the clearing from the forest and entered a dense thicket of spruces. -- Чогось так змарнів? ||pale -- Why do you look so gaunt? Ци ти недужий? ||sick Are you unwell? -- обізвалась Марічка. -- Marichka replied. -- За тобов, душко Марічко... за тобов банував...-- Не питав, куди йдуть. ||||||he was banished|||| -- For you, dear Marichka... I have missed you... -- I didn’t ask where they were going. Йому було так добре з нею. He felt so good with her. -- Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? |||||||||||||played|||||||||||kissed|| -- Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду... Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. ||||||||||||||||||||||||||нявка ||||||||||||||||||||||||||a cat Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. ||||||||||||||||||||womb||||||| На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла. |narrow|||was moving|||||||||||||| -- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? ||||ask||||||| Тоді, пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров... -- Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок... -- Я тебе покохала одразу... Вони все заглублялися в ліс. |||||||||||seeing||||||threw||your braids|||||||||||immediately||||| Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. |||||||furry|paws||blessing||||||||||||||the foamy|| -- Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. ||||||I hid Запорпалась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. ||moss|burrowed||||| She got tangled in the moss, burrowed into the fern, and lay quietly. Ти кликав, шукав, мало не плакав. You were calling, searching, almost crying. А я лежала й дусила у собі сміх. ||||suppressing||| And I lay there, stifling laughter. А коли врешті знайшов, шо ти зробив зо мною?.. |||||||with| And when you finally found out, what did you do to me?.. -- Ха-ха! -- Ha-ha! -- Ігій!.. -- Igiy!.. Безвстиднику єден... Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього. |one||||||slyly||| A shameless one... She pouted her lips and looked at him so slyly. -- Ха-ха! -- Ha-ha! -- сміявся Іван. -- Ivan laughed. -- Ха-ха! -- сміялися обоє, притулившись до себе. Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. |||||||||||||||||||||of separation Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце. |||trinkets||warmed|| -- Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? ||||returned||the meadow| Що там робив-есь? Івана кортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна, прибравши голос Марічки, але він обминав тоту згадку. ||||||called||||taking|||||avoided|| Свідомість його двоїлась. ||was divided Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. |||||||||||||||||||||the hereafter|||lose А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись. ||||||||||||chirping|||||||||| Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар -- все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. |||||||||hostile|sorcerer|||vanished||flew away|||||| Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків. carefree|||||led||||||||||||||||stay|||flowed|||| -- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. ||||||||||||you return Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів'яв... Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов'яли... -- Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем... -- Довіку? |||||lost|||||||||||oaks||||||parted|lilacs|||||||||||||||||| Ха-ха... Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. |||cut||| Неймовірно озирнувся на неї. -- Смієшся, Марічко? -- Що ти, Іванку! Я не сміялась. ||laughed То тобі вчулось. ||it seemed Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!.. Вона благала -- і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням -- йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не хотів думать. ||||||||shoulder||||||||||to be left||||||||||||||||| Ліс все густішав. ||was getting denser Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби -- гадяр і голубінка. The smell of rotten stumps||rotten|stumps||of the cemetery|of the forest|||||the thicket||rotted||||nested|||toadstool||bluebell Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці. ||were cooling|||moss||||were intertwining|||a layer of|dry|clay Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів. |||||they climbed||||||of the highland| Прийшли на полянку. ||glade Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі. ||||||shut|behind||the darkness|| Враз Марічка здригнулась і стала. ||flinched|| Витягла шию і наслухала. She stretched|||listened Іван помітив, як тривога слизнула по обличчі у неї, звела її брови. ||||slid|||||||eyebrows Що сталось? |happened Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. ||||||||||||silence||| Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам'ятатись. ||||suddenly||strangely||||| Чого вона налякалась, куди й чого втекла? ||was scared|||| Він постояв трохи па місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав: -- Марічко!.. |stood|||||||||||||||||| М'яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. Soft|stopping|spruce|branches|swallowed||call|||| Іван стривоживсь. |got worried Хотів шукати Марічку, але не звав, в який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. |||||he called|||||||||| Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. |||to get lost||||falling|| Чи не покласти ватру? ||to put| Побачить вогонь і буде знати, куди вернутись. ||||||to return Іван накидав сухих галузок і підпалив. |threw||||set fire Вогонь потрішав трохи підсподом і вигнав дим. |stirred||from underneath||| А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку. |||rose|||gathered||of the gnarled|||inhabited| Іван сів на пеньок і обдивився. |||stump||looked around Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малина. the glade||littered||rotten|stumps|with a prickly|netting||||||| Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисала додолу, як руда борода. The lower|||||dry||||rusty| Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку і вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. smoked|||||||||| Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він чує її ходу і тріск під ногами гіллячок. ||||||||||||a twig О! Врешті, вона... Хотів встати і піти їй назустріч, але не встиг. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік. ||parted||||||| Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. |||||||surrounded|||||it was stuck||||hung|| Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. ||||||with wool||||| Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. |||||forest|||protects|||nymphs Він був смертю для них: зловить і роздере. |||||he will catch||will tear Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана: -- Куди побігла? Chugaystir|good-naturedly||||||asked||| -- Хто? -- Нявка. "Се він про Марічку,-- з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях: -- Ось чого вона зникла!.." -- Не знаю... Не видів,-- байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра: -- Сідайте. ||||indifferently|||||a forest spirit| Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги. ||||shook off|||leaf||||| Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти. ||was warming||||rubbed||||||||||||to delay||||as far as possible|| Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався: -- Може б, ти трошки пішов зо мною у танець? winked|||sly|||spoke||||||||| -- А чому б ні? -- радо піднявся Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю. |||spruce||||||||||| Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався. Chugaystir||||||||was swaying -- Ну, починай!.. Що ж, як починати, то починати. Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. ||||||||||||light|Hutsul| Перед ним смішно вихилявся чугайстир. |him||danced| Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. |squinted||smacked|||||||furry|||||stamped||one||bent||straightened|||beams Танець, видимо, його загрівав. |apparently||warmed Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. ||was jumping|higher|sitting||adding||||muttering||breathing||blacksmith's|bellows Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся: -- Гайдук раз! Pit||appeared|||dripped|||forehead||||armpits||||it was shining|||||horse||Chugaystir||calmed down|Hayduk| Ще такий! -- кричав на Івана і бив п'ятами в землю. |||||heels|| -- Ще кривий!.. Ще сліпий!..--піддавав жару Іван. ||applied|| -- Го-го! Як танцювати, то танцювати. -- Най буде так! -- плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе. clapped||||||||||| -- Ха-ха-ха! -- хльоскав себе по стегнах Іван. slapped|||thighs| Хіба він не годен вже танцювати? Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці. |was blazing||||separated||dancers|||were writhing||were fighting||flooded|| Чугайстир втомлявся. |got tired Chugajstyr was getting tired. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці. |he raised||forehead||||dirty||||||||||||hairy||| Every minute he raised his hand, all dirty nails, to his forehead, wiping the sweat, and he was no longer jumping, but only shaking his hairy body in place. -- Може, вже буде? -- Maybe, it will be enough now? -- сапав чугайстир. dug| -- sapav chuhaystyr. -- Е, ні... ще трошки. -- Eh, no... just a little more. Іван і сам умлівав од утоми. |||was fading|| Ivan himself was also fainting from exhaustion. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих. ||||||||||||breath -- Я ще заграю до танцю,-- бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес.-- Ти ще такої не чув, небоже... Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: "Є мої кози!.. |||||cheered||||reached|||||||||||||||overheard||the woodpecker||||| Є мої кози!.." -- і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому. ||animated|the echoes||||||||satisfaction||||||fatigue Тепер Марічка могла бути спокійна. "Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює",-- співала флояра. Run|||||||dances|| Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли... Нарешті чугайстир знемігся. ||||the Chugaister||||||||||a stream||||||||||||||||merry||||||||||||||||||||||the Chugayster| -- Буде, не можу... Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. ||||||a Chugaister І так дихали разом. Врешті чугайстир стиха хихикнув: -- Ну й вимахавсь нині я файно... Пом'яв задоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись. |||giggled|||I managed||||he patted||||grunted|||||||to say goodbye -- Дякувать красно за танець... -- Ідіть здорові. thank|well|||| -- Май ся гаразд... Розсунув сухі гіллячки смереки і впірнув в ліс. ||||||||plunged|| Полянку знов обняли морок і тиша. ||embraced||| Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком. the dying||blinked||the darkness|lonely|| Але де була Марічка? Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? |||to tell||||||||||joyless||||||unhappy|marriage|||| Куди подалась? |has gone Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку. ||||||||left| Іван подався наліво. Тут була гущина. ||thicket Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. |||||||||to pass through|||rough| Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. ||||he stumbled||bumping into||| Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. |holding back||chest||| Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. ||poured|||||rustling|dry|branches|||he was rubbing||||loud||stump||fell|felled||| Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду. |||||||a blind man||catches|||||||an obstacle Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: -- Іва!.. ||||reached|quiet||detectable|| Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці. |||||the depths||was coming|||spruce|slate Значить, Марічка була не тут. Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. |was hurrying|he was knocking|with his knees|||he was pushing away||||squinted||||get pricked|| Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. ||clung|||||||||dragged|||||pushed| Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. ||||||to descend|| Великі каміння перетинали йому дорогу. ||crossed|| Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись. ||was passing|slipping|||||slippery|moss|stumbling|||roots|||||| І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом: -- Іва-а!.. |||||||||||weak||drowned out||| Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. ||to respond|||||||||| Тепер вже звав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. to go|right||| Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. ||||cooler||||||get down|| Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. ||fell|||||||growl|falling||| Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. ||comfortable||used||||to stop|||the cliff|||||support|| Дедалі ставало трудніше спускатись. increasingly||harder| Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. ||||||||||hung|| Once he almost fell, but he grabbed onto a rock ledge and hung by his hands. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу. ||||||||||||the abyss||||||greedy|maw He didn't know what lay beneath him, but he felt the cold and the sinister breath of the abyss, which opened its greedy jaws towards him. -- Іва-а! -- Iva-a! -- стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. ||||||||||call|||anguish -- Marička moaned from somewhere deep within, and there was a call of love and anguish in that voice. -- Іду, Марічко! -- I'm coming, Marička! -- билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти. |||chest|||to fly out|from there -- An answer was beating in Ivan's chest, afraid to fly out from there. Вів вже забув обережність. He had already forgotten caution. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос: -- Іва-а!.. ||||wild|||||with an open|||||||||||||ground|||||||||||||||||to be rude|||| He jumped on the rocks like a wild ram, barely catching his breath with his mouth open, injuring his hands and legs, pressing his chest against the sharp rock, losing ground under his feet for hours and through the hot haze of desire, in which he rolled down into the valley, he could only hear his annoying dear voice: -- Iva-a!.. -- Я тут! -- I'm here! -- крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. -- Ivan shouted and suddenly felt himself being pulled into the abyss. Схопила за шию, перегнула назад. |||bent| Grabbed him by the neck, bent him back. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. ||||||torn|||||||filled with|chill|||emptiness|| He was grabbing the air with his hands, kicking a stone that was torn away, and felt that he was flying down, filled with a chill and a strange emptiness in his body. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить. |||spread|||| The black heavy mountain spread its spruce wings and in an instant. як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? |||||||||deadly||||||will hit| like a bird, it fluttered into the sky above him, and a sharp deadly curiosity burned in his brain: what would his head strike? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,-- і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана. ||crack|||||||||||blurred||red|fire|||burned||||||||| He heard another crack of bone, a pain so sharp it was unbearable, that twisted his body -- and everything melted away in red fire, in which his life burned out... The next day, the shepherds found Ivan barely alive. x x x   Сумно повістувала трембіта горам про смерть. ||||told|||| x x x The trembita mournfully told the mountains about death. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. ||||||||||kitchen For death here has its voice, with which it speaks to the lonely knolls. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. ||||stony|plains|||||||||||||||||late| Horses's hooves struck against the stony slopes, and the sandals rustled in the darkness of the night, as neighbors hurried towards the late fires from human lairs, lost in the mountains. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші -- на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. ||||||||||the transport|||||| They would bend their knees before the body, placing coins on the deceased's chest -- for the ferrying of souls, and silently they would sit on the benches. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць. They mixed|||||||||||||faces Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. |||||||dead|||| Драгліли вола багатих газдинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах. Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці 20 чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість. |||||||||||||||sweet|||||||||||| Трембіти плакали під вікном. Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка. |||||||||||||||||||||raised||||a pile|||||||||||the candle В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої ЗО самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла. ||||||||little soul||||||| -- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? -- голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. |||||||||notes -- Файно голосить...-- кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів. |||||the neighbors|||||||||| -- Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... -- оповідав Єазда сусідам. ||||||||||||||||||||the world|||||||| А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену З ТІЛОМ. -- Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер Єаздувати, з ким буду худібчину доглядати?..-- питала чоловікову душу Палагна. В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим. ||||clinked|copper|||||||moved||||||| Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті. |candles||were burning||||||flame||stolen||||smoke||||||||the vapor||||||| Ставало тісно. |crowded Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. ||||||mixed|||dampened||||||||||||||spare wheels|||| А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога. ||||||||were crowding|| Тіло рушало. |was moving Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню. |||lichens|crawled|||||shadow -- Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... -- жалілась Палагна.-- Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти... А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. ||sweet||||||||||||||||||||||bring||||||||||| Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. ||||||||||||||||the crowd І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму. -- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! ||||||hare -- басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх: -- Ха-ха! Носатий!.. -- Не хочу. Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця. ||||||||||||||||||a wider||||||||| -- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!.. Світло коливалось од сміху і чаділо димом. Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно. По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? ||||||bitter|thought||| Як блиск на небі, як черешневий цвіт... При сінешніх дверях вже цілувались. ||||||blossom|||||kissed -- А на ким висиш? -- На Анничці чорнявій. Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти: -- Йди, дівонько, йди... І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках. ||||||||||||tight||||||the hunt|||||||||||||||||||joyful|screams Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха. |||||||||||||yellow|||| Молодиці липли до гри. |||game З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. ||||||||mortal|||||||||to kiss|indifferent|||||||||other| Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері. |kisses||||||||||||||||||| Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. it was|||||caps|||sweat||fumes|||||||| Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь. ||||||||winked|| Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. |||||||||||the corpse Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі. Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. carefree||shook|||||||||| Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. |||catch|||||| Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець. Jingled|||||on the chest|||||||||||||||| -- Ха-ха!.. Ха-ха!..-- котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт. Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом згуків. -- Що має молоти? -- завзято вигукував мельник. -- Маємо кукурудзу...-- пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя. |||||the girls||||||||||tow Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. ||they were running away||||||||||| Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти. |||cried|

Жовтень 1911, Чернігів