21-24 Частина (2)

Родина була стурбована. Вони готували йогоо до продовження батькової̈ кар'єри, але хоч йомуу й̆ не бракувало потрібних талантів — він охоче вчився, мав гарний̆ смак, хист до мов, інтерес до політики, зате не мав однієї̈ необхідної̈ для дипломата якості: він не любив спілкування.

Батьки брали йогоо з собою на прийомии, пропонували запрошувати до себе друзів і не шкодували йомуу грошей̆ на кишенькові витрати, проте Едуард майжее нікого не приводив. Якось мати запитала, чому він не запросить друзів на обід або вечерю.

— Я знаю всі моделі кросівок та імена всіх дівчат, яких неважко затягти до ліжка. Більше нам нема про що говорити.

Тоді з'явилася дівчина-бразилійкаа. Батьки відчули полегкість, коли син почав ходити на побачення й̆ пізно вертатися додому. Ніхто не знав, звідки взялася ця дівчина, аж ось одного разу Едуард запросив їїї додому на вечерю. Вона виявилася добре вихованою, й̆ батьки були задоволені; хлопець нарешті почав розвивати в собі талант спілкування з іншими людьми. Більше того, обидвоє подумали — хоча ніхто з них цього не сказав, — що поява дівчини розвіяла сумнів, який̆ уже починав їхх добряче непокоїтии: Едуард не був гомосексуалістом!

Вони поводилися з Марією (так звали дівчину) з усією люб'язністю майбутніхх родичів, хоча й̆ розуміли, що через два роки посла призначать в інше місце, тому одружувати сина з

представницею екзотичної̈ країнии не входило в їхніі наміри. Натомість передбачалося, що він зустріне десь у Франції̈ чи Німеччині дівчину з порядної̈ родини, яка і стане йомуу гідною парою у блискучій̆ дипломатичній̆ кар'єрі, запланованій̆ батьком.

Однак, Едуард, здається, закохувався все більше. Стурбована мати вирішила поговорити з чоловіком.

— Мистецтво дипломатії̈ полягає у вичікуванні, — сказав посол. — 3 першим коханням не завжди легко дати собі раду, однак рано чи пізно воно минає.

Едуард цілковито змінився. Почав приносити додому якісь дивні книжки, звів у своїйй кімнаті піраміду, разом з Марією щовечора палив там ароматичні палички, годинами споглядаючи чудернацький̆ візерунок на стіні. Зате оцінки в коледжі стали погіршуватися.

Йогоо мати не розуміла португальської̈ мови, але бачила малюнки на обкладинках книжок, котрі він читав, — хрести, вогнища, повішені відьми, екзотичні символи.

— Наш син зачитується якимись небезпечними книжками.

— Небезпечними? Небезпечними є події̈ на Балканах, — відповідав батько. — Ходять чутки, що Словенія прагне незалежності, а це може втягнути нас у війнуу.

Мати, однак, була байдужаа до політики, — їїї цікавило, що коїтьсяя з сином.

— Що в нього за манія палити палички?

— Це вони замасковують запах марихуани, — казав батько. — В нашого сина чудова освіта; не може ж він вірити, що якісь там пахучі палички відганяють духів.

— Мій̆ син уживає наркотики? !

— Цілком можливо. Я в молодості теж курив марихуану; але це швидко набридає. Як ось мені.

Дружина заспокоїласяя, відчувши гордість. Їїї чоловік такий̆ досвідчений̆! Ось і він бавився наркотиками, але вийшовв з цього без шкоди для себе. Мужчина з такою силою волі контролюватиме будь- яку ситуацію.

Якось Едуард запитав, чи не могли б вони купити йомуу велосипед.

— У нас же є «мерседес-бенц» з персональним водієм. Навіщо тобі велосипед?

— Щоб спілкуватися з природою. Ми з Марією вирушаємо в десятиденну подорож, — відповів він. — Тут неподалік є місце з величезними покладами кристалів, і Марія каже, що вони виділяють дуже позитивну енергію.

Йогоо батьки виростали при комуністичному режимі. Для них кристали були всього-на-всього мінералами, що складалися з певних атомів і не виділяли ніякої̈ енергії̈, ні позитивної̈, ні негативної̈. Але, поцікавившись цим питанням, вони з'ясували, що ідеї̈ про «вібрації̈ кристалів» якраз почали входити в моду.

Якби їхнійй син заговорив про щось таке на офіційномуу прийоміі, він виставив би себе на посміховище. І тут посол визнав усю серйозністьь ситуації̈. Бразіліа була містом, що жило чутками, і як тільки йогоо недруги в посольстві дізнаються, що Едуард вірить у всі ці примітивні забобони, то скажуть, що він набрався цього від своїхх батьків, а дипломатія, крім мистецтва вичікування, була ще й̆ мистецтвом збереження респектабельності за будь-яких обставин.

— Сину мій̆, так далі бути не може, — сказав йомуу батько. — Я маю друзів у міністерстві закордонних справ Югославії̈. Тобі відкривається блискуча кар'єра дипломата, але мусиш навчитися жити в реальному світі.

Тієї̈ ночі Едуард не вернувся додому. Батьки телефонували до Марії̈, обдзвонили всі морги й̆ лікарні, але безрезультатно. Мати вже засумнівалася, що чоловік їїї здатний̆ керувати власною родиною, попри все йогоо вміння вести переговори з чужинцями.

Едуард з'явився наступного дня, голодний̆ і сонний̆. Попоївшии, пішов до себе в кімнату, запалив палички, пробурмотів якісь мантри і заснув. Проспав весь вечір і всю ніч, а коли прокинувся, йогоо вже чекав новенький̆ велосипед.

— Можеш їхатии по свої̈ кристали, — сказала йомуу мати. — Батькові я все поясню.

Отож того сухого, спекотного дня Едуард радісно тис на педалі, прямуючи до Маріїногоо будинку. Місто було розплановане так вдало (на думку архітекторів) — а чи невдало (на Едуардову думку), що різких поворотів майжее ніде не було; він мчав, поглядаючи на небо, вкрите легкими хмаринками, коли раптом відчув, що стрімко злітає в це небо, а тоді так само стрімко падає назад на асфальт.

ГУП!

«Це аварія».

Хотів був перевернутися, бо лежав обличчям до асфальту, та усвідомив, що не володіє своїмм тілом. Чув, як вищали гальма машин, як стривожено перегукувалися між собою люди, як наблизилися чиїсьь кроки, як чиясь рука доторкнулася до нього і як хтось крикнув: «Не рухайтее йогоо! Будете рухати, то він на все життя може лишитися калікою!»

Повільно минали секунди і наростав страх. На відміну від батьків, Едуард вірив у Бога й̆ потойбічнее життя, та все одно було величезною несправедливістю помирати у сімнадцять років, припавши обличчям до асфальту на чужій̆ землі.

— З тобою все гаразд? — почув він чийсьь голос.

Ні, не все гаразд — він не міг поворухнутися, та й̆ говорити не міг. Найгіршее, що й̆ не втрачав свідомості; розумів, що відбувається і в якому він зараз стані. Чому він досі не зомлів? Якраз у таку мить, коли він усією душею, попри все і всіх, тягнувся до Бога, Бог не виявив до нього милосердя.

— Лікарі вже їдутьь, — прошепотів хтось, стискаючи йомуу руку. — Не знаю, чи ти мене чуєш, але не хвилюйсяя. З тобою нічого серйозногоо не сталося.

Так, він чув і волів би, щоб цей̆ хтось — цей̆ чоловік — говорив далі, кажучи, що з ним нічого серйозногоо не сталося, хоч був уже достатньо дорослим, аби розуміти, що таке кажуть якраз тоді, коли сталося щось дуже серйознее. Думав про Марію, про гори кристалів із позитивною енергією, на відміну від столиці Бразилії̈, яка мала найвищуу концентрацію негативного — це він добре відчув під час медитацій̆.

Секунди перетікали в хвилини, люди й̆ далі намагалися йогоо заспокоїтии, і щойноо тоді він відчув біль. Пронизливий̆ біль, який̆ виникав десь усередині голови й̆ розходився по цілому тілі.

— Вони вже тут, — сказав чоловік, який̆ тримав йогоо за руку. — Завтра знову зможеш їздитии на велосипеді.

Але назавтра Едуард лежав із загіпсованими ногами й̆ рукою в лікарні і мусив там лежати ще, принаймніі, місяць, слухаючи безперервні ридання матері, стурбований̆ голос батька по телефону й̆

запевнення лікарів, які щоп'ять хвилин повторювали, що критичний̆ стан уже минув, і пошкоджень мозку немає.

Родина зателефонувала до американського посольства, де ніколи не довіряли діагнозам, поставленим у місцевих лікарнях, і де мали власну службу невідкладної̈ допомоги, а також список бразильських лікарів, які вважалися достатньо фаховими, щоб лікувати дипломатів.

Американці задіяли найновішуу апаратуру, взяли безліч проб, зробили безліч аналізів і дійшлии висновку, до якого приходили завжди: лікарі з місцевих лікарень правильно визначили ступінь ушкодження і прийнялии правильне рішення.

Але хоча місцеві лікарі виявилися добрими фахівцями, місцеві телевізійніі програми були такі ж паскудні, як і будь-де в світі, тому Едуард нудився. Марія приходила до нього дедалі рідше, — мабуть, знайшлаа собі іншого приятеля для мандрів у кристальні гори.

На відміну від зрадливої̈ дівчини, посол із дружиною приходили щодня, але вперто не приносили йомуу йогоо португальських книжок — під тим-ото приводом, що батька невдовзі переведуть до іншої̈ країнии, отож немає потреби вивчати мову, яка йомуу більше не знадобиться. Едуард мусив задовільнятися балачками з іншими хворими, обговоренням футбольних новин із санітарами та жадібним перечитуванням усіх журналів, які тільки трапляли йомуу під руку.

Якось один санітар приніс від когось книжку, «надто грубезну», як сказав, «щоб братися до читання». Від цієї̈ миті життя Едуардове пішло дивним шляхом, який̆ і привів йогоо до Віллету й̆ до розриву з реальністю; через кілька років усе, чим жили йогоо однолітки, залишилося далеко позаду.

Це була книга про візіонерів — людей̆, чиї̈ ідеї̈ потрясли світом, людей̆ із власним баченням земного раю, які жили тим, що передавали це бачення іншим. Серед них був Ісус Христос, але також і Дарвін з йогоо теорією про походження людини від мавпи; Фройдд, який̆ підтвердив важливість снів; Колумб, який̆ заставив коштовності королеви, щоб вирушити на пошуки нового континенту; Маркс зі своїмии ідеями про те, що кожен заслуговує на рівні можливості.

І ще були святі, — Ігнатій̆ Лойолаа, баскський̆ солдат, який̆ переспав із не одною жінкою й̆ убив не одного ворога до того, як, поранений̆ під Памплоною і прив'язаний̆ до ліжка, збагнув з нього всесвіт; Тереза з Авіли, яка шукала дорогу до Бога і ступила на неї̈, зупинившись біля

картини, що висіла в коридорі на стіні; Антоній̆, який̆, втомившись від життя, став пустельником і провів десять років серед демонів, що мучили йогоо всіма мислимими спокусами; Франциск з Ассизі, юнак приблизно того ж віку, який̆ навчився мови птахів й̆ рішуче відкинув усе, що йомуу запланували в житті батьки.

Не маючи чим зайнятисяя, Едуард того ж вечора почав читати «грубезну книгу». Опівночі зайшлаа медсестра, стурбована, чи не потребує він допомоги, адже тільки в йогоо палаті горіло світло. Едуард відмахнувся від неї̈, навіть не відриваючи від книги очей̆.

Усі оті чоловіки й̆ жінки, що струсонули світ, були звичайнісінькимии людьми — як і він сам, йогоо батько чи дівчина, котру він поволі втрачав. Їхх точили ті самі сумніви й̆ тривоги, що й̆ будь-кого на цьому світі. Це були люди, які не особливо цікавилися релігією чи Богом, розширенням меж своєї̈ свідомості чи досягненням нових їїї рівнів, аж поки одного дня раптом вирішували все змінити. Найцікавішимм у книзі було те, що в кожному з цих життєписів йшлосяя про єдину магічну мить, яка наставала зненацька, спонукуючи їхх усіх на пошуки власного бачення Раю.

Це були люди, котрі не хотіли, щоб їхнєє життя минуло намарне, і задля цього вони просили милостиню чи улещували королів, вдавались до дипломатії̈ або сили, зневажали закони, накликали на себе гнів правителів, але ніколи не піддавалися й̆ завжди уміли бачити переваги у труднощах, з якими стикалися.

Наступного дня Едуард дав санітарові, від якого дістав книгу, свій̆ золотий̆ годинник, аби той̆ продав йогоо й̆ на виручені гроші скупив усі, які тільки зможе знайтии, книжки на подібну тему. Але такі не знайшлисяя. Він перечитав біографії̈ декого з цих візіонерів, але там їхх завжди змальовували, як натхненних обранців, а не як звичайнихх людей̆, що мусять виборювати собі право говорити те, що думають.

Едуарда настільки вразило прочитане, що він цілком серйозноо задумав стати святим, — аварія якраз була нагодою, щоб змінити напрям йогоо життя. Але він лежав у лікарні зі зламаними ногами, не бачив тут жодних видінь, ані картин, які би потрясли йогоо до глибини душі, не мав друзів, які побудували б йомуу капличку посеред бразильського плато, а всі пустелі були надто далеко, та й̆ то там вирували політичні баталії̈. Але дещо зробити він міг — навчитися, скажімо, малювати і так спробувати показати іншим видіння, пережиті цими чоловіками й̆ жінками.

Коли з нього зняли гіпс і він повернувся у посольство, де йогоо оточили усією люб'язністю, турботою й̆ увагою, на яку тільки міг сподіватися син посла, він запитав у матері, чи не можна йомуу записатися на курси малярства.

Мати відповіла, що він і так уже пропустив забагато занять в коледжі, тому мусить усе надолужити. Едуард не погодився. В нього не було найменшогоо бажання й̆ далі вивчати географію й̆ точні науки; він хотів стати художником. Дещо необережно пояснив причину: «Хочу відтворити Видіння Раю».

Мати нічого на це не сказала, але пообіцяла, що поговорить з подругами і з'ясує, де в місті є найкращіі курси малярства.

Коли посол повернувся того вечора з роботи, він застав їїї у сльозах.

— Наш син збожеволів, — ледь вимовила вона крізь ридання. — Аварія вплинула йомуу на голову.

— Це неможливо! — обурено відповів посол. — Йогоо обстежували лікарі, спеціально відібрані американцями.

Дружина переказала йомуу, що забажав їхнійй син.

— Це просто юначий̆ бунт. Зачекай̆ трохи, і все стане на свої̈ місця, ось побачиш.

Та цього разу чекання ні до чого не привело, бо Едуардові не терпілося розпочати нове життя. Двома днями пізніше, не дочекавшись, коли нарешті визначаться з відповіддю материні подруги, він сам записався до мистецької̈ школи. Почав вивчати колір і перспективу, а ще познайомивсяя з людьми, котрі ані не згадували про кросівки чи марки автомобілів.