×

우리는 LingQ를 개선하기 위해서 쿠키를 사용합니다. 사이트를 방문함으로써 당신은 동의합니다 쿠키 정책.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 3-5 Частина (2)

3-5 Частина (2)

— Прошу назвати ваше ім'я, адресу, подружній стан і дату народження, — попросив старший лікар.

Вероніка знала своє ім'я, подружній стан і дату народження, але збагнула, що в її пам'яті з'явилися провали: адресу свою вона пригадати не могла.

Лікар скерував їй в очі пучок світла й довго та мовчки їх розглядав. Асистент теж. Вони обмінялися поглядами, які нічого не означали.

— Ви казали медсестрі, що нам не проникнути до вас у душу? — запитав асистент.

Може й так. Їй було нелегко пригадати, хто вона і що тут робить.

— Ви спали штучним сном, під впливом транквілізаторів, й це могло трохи вплинути на вашу пам'ять, але спробуйте, будь ласка, відповісти на всі наші запитання.

І лікарі почали ставити абсурдні запитання, — їх цікавили назви головних люблянських газет, ім'я поета, чия статуя стояла на головному майдані (о, цього вона б ніколи не забула, образ Прешрена вкарбований у душу кожного словенця і словенки), колір волосся її мами, імена колег по роботі, назви найпопулярніших у бібліотеці книжок.

Спочатку Вероніка не хотіла відповідати — в голові у неї ще й досі панував безлад, — проте пам'ять поступово почала повертатися. В якусь мить вона пригадала, що це — психіатрична лікарня, а божевільним не конче бути послідовними; проте заради власної вигоди, щоб прихилити до себе лікарів і хоч так з'ясувати, що з нею, вона почала зосереджуватися на відповідях. Називаючи імена та факти, відновлювала не лише пам'ять, але й свою особистість, бажання, власне бачення світу. Думка про самогубство, що віднині, здавалося б, мала зникнути назавжди під впливом заспокійливих уколів, знову зринула на поверхню.

— Гаразд, — сказав нарешті старший лікар.

— Скільки мені ще тут залишатись?

Молодший потупив очі, й вона відчула, як усе зависло в повітрі, —

так, ніби відповідь на це питання відкриє нову сторінку її життя, і нічого вже не зміниш.

— Можете сказати, — сказав старший лікар. — Чутки вже розійшлися між пацієнтами, й вона все одно довідається; тут неможливо зберігати таємниці.

— Що ж, ви самі вирішили власну долю, — зітхнув асистент, зважуючи кожне слово. — Тож вам краще знати про наслідки своїх

учинків. Під час коми, викликаної пігулками, ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень. Стався некроз серцевого шлуночка...

— Не треба термінології, — втрутився старший. — Говоріть по суті.

— Ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень і скоро зупиниться зовсім.

— Як це? — злякано перепитала вона.

— Якщо серце зупиниться, це означатиме одне — смерть. Не знаю, які у вас релігійні переконання, але...

— Коли зупиниться моє серце? — перервала його Вероніка.

— Днів через п'ять, максимум через тиждень.

Вероніка усвідомила, що, попри професійний вигляд і поведінку,

попри позірну стурбованість, молодший асистент отримував величезне задоволення від власних слів, — адже вона сама заслужила цю кару й буде тепер засторогою для інших.

Вероніка не раз помічала, що дехто з її знайомих говорив про певні жахіття в житті інших так, ніби щиро хотів їм допомогти, хоча насправді чужі страждання приносили їм насолоду, — їм-бо тоді здавалося, що самі вони щасливі, щедро обдаровані життям. Вона ненавиділа таких людей і не збиралася давати цьому молодикові нагоду її коштом заглушити власне незадоволення.

Пильно глянула на нього й сказала, посміхнувшись:

— Тоді я свого досягла.

— Ну, так, — почулося у відповідь. Але насолоди, яку мав відчути,

повідомивши прикру новину, він так і не отримав.


3-5 Частина (2)

— Прошу назвати ваше ім'я, адресу, подружній стан і дату народження, — попросив старший лікар. "Please give me your name, address, marital status and date of birth," the senior doctor asked.

Вероніка знала своє ім'я, подружній стан і дату народження, але збагнула, що в її пам'яті з'явилися провали: адресу свою вона пригадати не могла. Veronica knew her name, marital status and date of birth, but realized that there were failures in her memory: she could not remember her address.

Лікар скерував їй в очі пучок світла й довго та мовчки їх розглядав. The doctor aimed a beam of light into her eyes and studied them in silence for a long time. Асистент теж. Assistant too. Вони обмінялися поглядами, які нічого не означали. They exchanged views that meant nothing.

— Ви казали медсестрі, що нам не проникнути до вас у душу? - You told the nurse that we should not penetrate into your soul? — запитав асистент. The assistant asked.

Може й так. Maybe so. Їй було нелегко пригадати, хто вона і що тут робить. It was not easy for her to remember who she was and what she was doing here.

— Ви спали штучним сном, під впливом транквілізаторів, й це могло трохи вплинути на вашу пам'ять, але спробуйте, будь ласка, відповісти на всі наші запитання. - You slept artificially, under the influence of tranquilizers, and it could have a little effect on your memory, but please try to answer all our questions.

І лікарі почали ставити абсурдні запитання, — їх цікавили назви головних люблянських газет, ім'я поета, чия статуя стояла на головному майдані (о, цього вона б ніколи не забула, образ Прешрена вкарбований у душу кожного словенця і словенки), колір волосся її мами, імена колег по роботі, назви найпопулярніших у бібліотеці книжок. And doctors began to ask absurd questions - they were interested in the names of major Ljubljana newspapers, the name of the poet whose statue stood on the main square (oh, she would never forget, the image of Preshren engraved in the soul of every Slovene), her hair color mothers, names of colleagues, the names of the most popular books in the library.

Спочатку Вероніка не хотіла відповідати — в голові у неї ще й досі панував безлад, — проте пам'ять поступово почала повертатися. At first, Veronica did not want to answer - her head was still a mess - but the memory gradually began to return. В якусь мить вона пригадала, що це — психіатрична лікарня, а божевільним не конче бути послідовними; проте заради власної вигоди, щоб прихилити до себе лікарів і хоч так з'ясувати, що з нею, вона почала зосереджуватися на відповідях. At one point she remembered that it was a psychiatric hospital, and it wasn't crazy to be consistent; however, for her own benefit, in order to attract doctors and find out what happened to her, she began to focus on the answers. Називаючи імена та факти, відновлювала не лише пам'ять, але й свою особистість, бажання, власне бачення світу. Naming names and facts, she restored not only memory, but also her personality, desires, her own vision of the world. Думка про самогубство, що віднині, здавалося б, мала зникнути назавжди під впливом заспокійливих уколів, знову зринула на поверхню. The thought of suicide, which from now on seemed to disappear forever under the influence of soothing injections, came to the surface again.

— Гаразд, — сказав нарешті старший лікар. "All right," the senior doctor said at last.

— Скільки мені ще тут залишатись? "How much longer do I have to stay here?"

Молодший потупив очі, й вона відчула, як усе зависло в повітрі, — The younger one rolled his eyes, and she felt everything hang in the air.

так, ніби відповідь на це питання відкриє нову сторінку її життя, і нічого вже не зміниш. as if the answer to this question will open a new page in her life, and you will not change anything.

— Можете сказати, — сказав старший лікар. "You can tell," said the senior doctor. — Чутки вже розійшлися між пацієнтами, й вона все одно довідається; тут неможливо зберігати таємниці. - Rumors have already spread among patients, and she will still find out; it is impossible to keep secrets here.

— Що ж, ви самі вирішили власну долю, — зітхнув асистент, зважуючи кожне слово. "Well, you decided your own destiny," sighed the assistant, weighing every word. — Тож вам краще знати про наслідки своїх - So you better know about the consequences

учинків. actions. Під час коми, викликаної пігулками, ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень. Your pill has suffered incurable damage during the pill-induced coma. Стався некроз серцевого шлуночка... There was a necrosis of a ventricle ...

— Не треба термінології, — втрутився старший. "You don't need terminology," the senior said. — Говоріть по суті. - Speak in essence.

— Ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень і скоро зупиниться зовсім. - Your heart has suffered incurable damage and will soon stop completely.

— Як це? - How is it? — злякано перепитала вона. She asked frightened.

— Якщо серце зупиниться, це означатиме одне — смерть. - If the heart stops, it will mean one thing - death. Не знаю, які у вас релігійні переконання, але... I don't know what your religious beliefs are, but ...

— Коли зупиниться моє серце? "When will my heart stop?" — перервала його Вероніка. Veronica interrupted him.

— Днів через п'ять, максимум через тиждень. - In five days, at most in a week.

Вероніка усвідомила, що, попри професійний вигляд і поведінку, Veronica realized that, despite her professional appearance and behavior,

попри позірну стурбованість, молодший асистент отримував величезне задоволення від власних слів, — адже вона сама заслужила цю кару й буде тепер засторогою для інших. despite her apparent concern, the junior assistant took great pleasure in his own words, for she herself deserved this punishment and will now be a warning to others.

Вероніка не раз помічала, що дехто з її знайомих говорив про певні жахіття в житті інших так, ніби щиро хотів їм допомогти, хоча насправді чужі страждання приносили їм насолоду, — їм-бо тоді здавалося, що самі вони щасливі, щедро обдаровані життям. Veronica repeatedly noticed that some of her acquaintances spoke of certain horrors in the lives of others as if they sincerely wanted to help them, although in fact other people's suffering brought them pleasure - because then it seemed to them that they themselves are happy, generous. Вона ненавиділа таких людей і не збиралася давати цьому молодикові нагоду її коштом заглушити власне незадоволення. She hated such people and was not going to give this young man a chance at his expense to quell his own dissatisfaction.

Пильно глянула на нього й сказала, посміхнувшись: She looked at him intently and said with a smile:

— Тоді я свого досягла. - Then I achieved my goal.

— Ну, так, — почулося у відповідь. "Well, yes," was the reply. Але насолоди, яку мав відчути, But the pleasure he had to feel

повідомивши прикру новину, він так і не отримав. reporting the unfortunate news, he never received.