3-5 Частина (2)

— Прошу назвати ваше ім'я, адресу, подружній стан і дату народження, — попросив старший лікар.

Вероніка знала своє ім'я, подружній стан і дату народження, але збагнула, що в її пам'яті з'явилися провали: адресу свою вона пригадати не могла.

Лікар скерував їй в очі пучок світла й довго та мовчки їх розглядав. Асистент теж. Вони обмінялися поглядами, які нічого не означали.

— Ви казали медсестрі, що нам не проникнути до вас у душу? — запитав асистент.

Може й так. Їй було нелегко пригадати, хто вона і що тут робить.

— Ви спали штучним сном, під впливом транквілізаторів, й це могло трохи вплинути на вашу пам'ять, але спробуйте, будь ласка, відповісти на всі наші запитання.

І лікарі почали ставити абсурдні запитання, — їх цікавили назви головних люблянських газет, ім'я поета, чия статуя стояла на головному майдані (о, цього вона б ніколи не забула, образ Прешрена вкарбований у душу кожного словенця і словенки), колір волосся її мами, імена колег по роботі, назви найпопулярніших у бібліотеці книжок.

Спочатку Вероніка не хотіла відповідати — в голові у неї ще й досі панував безлад, — проте пам'ять поступово почала повертатися. В якусь мить вона пригадала, що це — психіатрична лікарня, а божевільним не конче бути послідовними; проте заради власної вигоди, щоб прихилити до себе лікарів і хоч так з'ясувати, що з нею, вона почала зосереджуватися на відповідях. Називаючи імена та факти, відновлювала не лише пам'ять, але й свою особистість, бажання, власне бачення світу. Думка про самогубство, що віднині, здавалося б, мала зникнути назавжди під впливом заспокійливих уколів, знову зринула на поверхню.

— Гаразд, — сказав нарешті старший лікар.

— Скільки мені ще тут залишатись?

Молодший потупив очі, й вона відчула, як усе зависло в повітрі, —

так, ніби відповідь на це питання відкриє нову сторінку її життя, і нічого вже не зміниш.

— Можете сказати, — сказав старший лікар. — Чутки вже розійшлися між пацієнтами, й вона все одно довідається; тут неможливо зберігати таємниці.

— Що ж, ви самі вирішили власну долю, — зітхнув асистент, зважуючи кожне слово. — Тож вам краще знати про наслідки своїх

учинків. Під час коми, викликаної пігулками, ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень. Стався некроз серцевого шлуночка...

— Не треба термінології, — втрутився старший. — Говоріть по суті.

— Ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень і скоро зупиниться зовсім.

— Як це? — злякано перепитала вона.

— Якщо серце зупиниться, це означатиме одне — смерть. Не знаю, які у вас релігійні переконання, але...

— Коли зупиниться моє серце? — перервала його Вероніка.

— Днів через п'ять, максимум через тиждень.

Вероніка усвідомила, що, попри професійний вигляд і поведінку,

попри позірну стурбованість, молодший асистент отримував величезне задоволення від власних слів, — адже вона сама заслужила цю кару й буде тепер засторогою для інших.

Вероніка не раз помічала, що дехто з її знайомих говорив про певні жахіття в житті інших так, ніби щиро хотів їм допомогти, хоча насправді чужі страждання приносили їм насолоду, — їм-бо тоді здавалося, що самі вони щасливі, щедро обдаровані життям. Вона ненавиділа таких людей і не збиралася давати цьому молодикові нагоду її коштом заглушити власне незадоволення.

Пильно глянула на нього й сказала, посміхнувшись:

— Тоді я свого досягла.

— Ну, так, — почулося у відповідь. Але насолоди, яку мав відчути,

повідомивши прикру новину, він так і не отримав.