×

우리는 LingQ를 개선하기 위해서 쿠키를 사용합니다. 사이트를 방문함으로써 당신은 동의합니다 쿠키 정책.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 19-20 Частина (3)

19-20 Частина (3)

Проте навіть після пережиття такої глибокої медитації, навіть після такого безпосереднього зіткнення з видіннями раю, вони знову дискутували, сперечалися, критикували й будували теорії.

Він перехопив погляд Марі. Вона відвела очі, але Едуард вирішив діяти рішучіше; підійшов і взяв її за руку.

— Припини, Едуарде.

Він міг сказати: «Ходи зі мною». Але не хотів цього робити перед усіма цими людьми, яких здивує його рішучий голос. Тому лишень став перед нею на коліна й благально подивився в очі.

Всі розреготалися.

— Ти вже для нього як свята, Марі, — сказав хтось. — Мабуть, це вплинула вчорашня медитація.

Але роки мовчання навчили Едуарда спілкуватися очима; він умів зосередити в очах усю свою енергію. Вчора був абсолютно певен, що Вероніка відчула його ніжність і любов, а сьогодні знав, що Марі зрозуміє його відчай, адже він насправді її потребував.

Ще трохи вона опиралась, а тоді встала, тримаючи його за руку.

— Ходім прогуляємось, — сказала вона. — Ти щось нервуєшся. Вийшли разом до саду. Як тільки достатньо віддалилися, коли їх

ніхто вже не міг почути, Едуард перервав мовчанку.

— Я вже роками у Віллеті, — сказав він. — Не завдаю прикрощів

батькам, позбувся свого честолюбства, але Видіння Раю залишилися. — Я знаю, — сказала Марі. — Ми про це часто розмовляли, і я

знаю також, до чого ти ведеш: час звідси йти.

Едуард глянув на небо; невже й Марі почувається так само?

— А все через одну-єдину дівчину, — додала Марі. — Ми тут були свідками багатьох смертей, — люди вмирали, коли найменше цього сподівалися, й переважно тоді, як остаточно припиняли боротьбу за життя. Але вперше на наших очах це стається з молодою, гарною, здоровою дівчиною, в котрої ще все життя мало б бути попереду. Вероніка єдина, хто не бажає залишитися назавжди у Віллеті. Мимоволі постає питання: а що ж ми? Що ми тут робимо?

Він кивнув головою.

— Вчора вночі я теж запитала саму себе: що я роблю тут, в оцій лікарні? І думала, як неймовірно цікаво було б блукати майданом біля «Трьох мостів», на ринку навпроти театру, купувати яблука й говорити про погоду. Звичайно, прийшлося б зіткнутися з безліччю інших давно забутих речей, таких як невиплачені рахунки, сварки з сусідами, іронічні погляди людей, котрі мене не розуміють, самотність, нарікання моїх дітей. Але все це, гадаю, є просто частиною життя; і ціна, яку ми сплачуємо за зіткнення з усіма цими дрібними проблемами, є набагато меншою від тієї, яку ми платимо за відмову від них. Я думаю нині піти до свого колишнього чоловіка, просто подякувати йому. Як ти гадаєш?

— Не знаю. Можливо, й мені варто піти до своїх батьків і зробити те саме?

— Можливо. По суті, вину за всі проблеми нашого життя треба брати на себе й тільки на себе. Багато людей проходять через подібні труднощі, але реагують цілковито інакше. Ми знайшли найлегший вихід: окрему реальність.

Едуард знав, що Марі має рацію.

— Мені здається, я починаю нове життя, Едуарде. Хочу робити речі, які завжди хотіла робити, але не наважувалась, аби не помилитися. Хочу не боятися паніки, яка, можливо, й повернеться, але тільки втомить мене, не більше того, адже я знаю, що від неї не зімлію й не помру. Можу завести собі нових друзів і навчати їх мудрості божевілля. Я вчитиму їх не оглядатися на правила пристойності, а віднаходити власне життя, власні бажання, пригоди, й так жити! Я цитуватиму католикам Біблію, мусульманам — Коран, іудеям — Тору, атеїстам — Арістотеля. Я більше не хочу бути юристом, але зможу ділитися своїм досвідом, розповідаючи про тих чоловіків і жінок, які пізнали сутність нашого існування й чиї знання можна підсумувати

одним-єдиним словом: «Живіть». Якщо ви житимете, з вами житиме й Господь Бог. Якщо ж уникатимете ризику, Він відійде в далекі небеса й залишиться просто предметом філософувань. Всі це знають, але бояться зробити перший крок, мабуть, зі страху, що їх назвуть божевільними. Ми з тобою, Едуарде, не маємо принаймні цього страху. Ми вже були пацієнтами Віллету.

— От тільки не зможемо висунути свої кандидатури на посаду президента. Опозиція обов'язково копатиметься в нашому минулому.

З чим Марі, розсміявшись, погодилася.

— Я втомилася від цього життя. Не знати, чи зумію-таки побороти свої страхи, але маю досить і «Братства», і цього саду, і Віллету, і вдавання з себе божевільної.

— Підеш зі мною?

— Але ж ти цього не зробиш.

— Я вже майже зробив, кілька хвилин тому.

— Не знаю. Я втомилась від цього життя, але й звикла до нього.

— Відколи мене сюди поклали з діагнозом шизофренії, ти цілими

днями, місяцями розмовляла зі мною, як зі звичайною людиною. Я звикав до свого нового життя, до іншої реальності, яку створив, але ти не давала мені звикнути. Я тебе ненавидів, а тепер люблю. Хочу, Марі, щоб ти залишила Віллет, як я залишив свій окремий світ.

Не відповівши, Марі відійшла.

В невеличкій і мало ким відвідуваній бібліотечці Віллету Едуард не знайшов ані Корану, ні книг Арістотеля чи будь-яких інших філософів, згаданих Марі. Натомість натрапив на слова поета:

«І промовив я в серці своєму: коли це сталось дурневі,

то може статися й мені...

Їж, отже, хліб свій весело,

і з радістю у серці пий вино;

бо Бог уже благословив твої діла.

Хай завжди одежа твоя буде світла,

І миро хай не сходить з голови твоєї.

Живи собі весело з жінкою, яку кохаєш,

усі дні життя марноти твоєї,

що Бог дав тобі під сонцем,

на всі дні марноти твоєї —

бо це твоя доля в житті

й у твоїй праці, якою трудишся під сонцем... Іди ти дорогами серця свого

й видінням очей своїх,

але знай, що за все це

Бог судитиме тебе».

— Бог судитиме мене, — сказав уголос Едуард, — а я скажу: «Якийсь час у своєму житті я стояв і дивився на вітер, я забув, як сіяти, жив безрадісно, навіть не пив вина, яким мене частували. Але одного дня розсудив, що вже готовий повернутися до світу. Я розповів людям про свої Видіння Раю, як це робили переді мною Босх, Ван Гог, Ваґнер, Бетговен, Ейнштейн та інші божевільні». Гаразд, нехай Він скаже, що я залишив лікарню, щоб не бачити, як помиратиме дівчина; вона піде на небеса й заступиться за мене.

— Що ви кажете? — запитав бібліотекар.

— Я хочу вийти з Віллету, — трохи голосніше відповів Едуард. — Маю полагодити певні справи.

Бібліотекар натиснув кнопку, й відразу з'явилися двоє санітарів.

— Я хочу звідси піти, — додав збуджено Едуард. — Зі мною все гаразд, дайте мені лишень поговорити з доктором Іґорем.

Але двоє чоловіків уже схопили його попід руки. Едуард пручався, хоча й знав, що вирватися — безнадійно.

— Ви трохи перехвилювалися; треба заспокоїтись, — сказав один із них. — Ми все полагодимо.

Едуард почав кричати.

— Дайте мені поговорити з доктором Іґорем! Я маю що йому сказати, я знаю, він зрозуміє!

Чоловіки вже волікли його в бік палати.

— Відпустіть! — горлав він. — Дайте мені поговорити! Одну хвилинку!

Шлях до його палати вів через вітальню, де зібралися всі інші пацієнти. Едуард виривався санітарам із рук, і все це виглядало досить неприємно.

— Відпустіть його! Він божевільний!

Хтось реготав, хтось гупав кулаками по стільцях і столах.

— Це психіатрична лікарня! Тут не можна так поводитися!

Один санітар шепнув іншому: «Треба їх настрашити, інакше буде

біда».

— Є лиш один спосіб.

— Доктору Іґору це не сподобається.

— Йому ще менше сподобається, коли ця зграя маньяків почне

громити його лікарню.

Вероніка зненацька прокинулася, вся вкрита холодним потом. Хтось так жахливо верещить, а їй для сну потрібна тиша. Галас не припинявся.

Відчуваючи легеньке запаморочення, вона підвелася з ліжка й вийшла до вітальні, — там побачила Едуарда, котрого кудись волікли, й інших санітарів, які бігли до нього зі шприцами в руках.

— Що ви робите? — заволала вона.

— Вероніко!

Едуард заговорив! І саме до неї! Збентежившись від несподіванки,

вона хотіла підступити ближче, але один із санітарів грубо її зупинив. — Що ви робите? Я не божевільна! Не маєте права зі мною так

поводитись!

Зуміла відштовхнути санітара, а хворі безперестанку верещали,

галас зчинився такий, що їй стало моторошно. Може, кинутися до доктора Іґора, хай негайно її звідси випустить?

— Вероніко!

Він знову покликав її. Одне надлюдське зусилля, й Едуард вирвався-таки з рук санітарів. Але замість утікати, нерухомо застиг на

місці, як учора вночі. Всі решта теж завмерли, немов закляті якимось чарівником, чекаючи, що ж буде далі.

Нарешті один із санітарів рушив до нього, але Едуард глянув на нього сповненим рішучості поглядом.

— Я сам піду з вами. Знаю, куди ви мене заберете, і знаю також, що ви хотіли б, аби про це довідались усі. Але зачекайте одну хвилинку.

Санітар вирішив, що варто ризикнути; зрештою, юнак раптом заспокоївся.

— Я думаю... я думаю, що ти для мене дуже важлива, — звернувся Едуард до Вероніки.

— Ти не вмієш говорити. Ти не живеш у цьому світі й не знаєш, що я — Вероніка. Вчора вночі ти не був зі мною; прошу, скажи, що тебе там не було!

— Я був.

Вона взяла його за руку. Хворі почали кричати, плескати в долоні, кидати непристойні репліки.

— Куди тебе забирають?

— На лікувальну процедуру.

— Я піду з тобою.

— Не варто. Ти налякаєшся, навіть, якщо я присягну, що це не

боляче, що я нічого не відчуватиму. І це значно краще від заспокійливого, бо швидше відновлюється ясність сприйняття.

Вероніка не знала, про що йдеться. Вона вже шкодувала, що вхопила його за руку, хотіла якомога швидше втекти від цього сорому і більше ніколи не бачити цього юнака, який став свідком усього в ній найгидкішого, та все одно ставився до неї з такою ніжністю.

Але їй знову пригадалися слова Марі: вона ні перед ким не мусить виправдовуватися, навіть перед цим юнаком.

— Я піду з тобою.

Санітари подумали, що це, може, й на краще. Шизофреніка вже не треба було вгамовувати; він ішов із ними сам.

Прийшовши до палати, Едуард ліг на ліжко. Там його чекали ще двоє чоловіків з якимось дивним апаратом і торбою з пасками матерії.

Едуард попросив, аби Вероніка сіла на ліжко.

— Через кілька хвилин про це дізнаються в цілому Віллеті, й усі знову притихнуть, бо навіть найбезумніші вар'яти відчувають страх. Тільки той, хто перейшов через це, знає, що воно не таке жахливе, як здається.

Санітари слухали, що він каже, але не вірили жодному його слову. Процедура ця має бути страшенно болюча, але хто ж може знати, що діється в голові божевільного? Єдине, з чим вони могли погодитися, так це з його словами про страх: чутки таки дійсно розійдуться невдовзі, й у лікарні відразу ж запанує спокій.

— Ви зашвидко лягли, — сказав один із них.

Едуард підвівся, й вони розстелили гумове простирадло.

— Можете знову лягати.

Він ліг. Був абсолютно спокійний, неначе те, що відбувалося, було

звичайною річчю.

Санітари прив'язали його до ліжка пасками матерії і вставили в

рота гумовий кляп.

— Це щоб він часом не прикусив собі язика, — пояснив Вероніці

один із них, вдоволений, що може і пояснити дещо, і водночас її застерегти.

Свій дивний апарат — не більший від коробки для черевиків, з кількома кнопками й ручками — вони поставили на стільці біля ліжка. Два дротики, які виходили з нього наверх, були приєднані до чогось, схожого на навушники.

Один із санітарів припасував ці «навушники» Едуардові до скронь. Другий щось там підрегульовував, крутячи то праворуч, то ліворуч різні ручки апарата. Едуард не міг розмовляти з гумою в роті, але пильно дивився на Вероніку, немов примовляючи: «Не бійся, не журись».

— Налагоджено на 130 вольт у 0,3 секунди, — повідомив санітар, що наставляв апарат. — Включаю.

Він натиснув на кнопку, й апарат загудів. Цієї ж миті очі Едуардові потьмяніли, і його так несамовито підкинуло на ліжку, що, якби не паски, котрі його втримували, він міг би зламати собі хребет.

— Припиніть! — крикнула Вероніка.

— Вже все, — відповів санітар, знімаючи з хлопця «навушники». Тіло його ще здригалося, а голова так сильно хилиталася на всі боки,

що санітарові довелося її притримувати. Інший поклав апарат до торби й присів викурити сигарету.

Все це відбувалося протягом кількох секунд. Тіло вже перестало рухатись, та раптом спазми відновилися, й санітар мусив прикласти подвійні зусилля, щоб утримати голову. Корчі дедалі слабшали і нарешті припинилися. Очі в Едуарда були широко розплющені, й санітар стулив йому повіки, як це роблять з небіжчиками. Тоді витяг йому з рота гумовий кляп, зняв паски й поклав їх у торбу з апаратом.

— Дія електрошоку триватиме приблизно годину, — сказав він дівчині, котра вже не кричала, приголомшена побаченим. — Нічого страшного, невдовзі він буде знову в нормі, але стане спокійнішим.

Як тільки спрацював електричний заряд, Едуард пережив те, що вже йому було знайоме з досвіду: поступово він втрачав зір, немовби хтось опускав завісу, аж поки за нею не зникало все. Не відчував ні болю, ні страждань, хоча бачив раніше, як лікували електрошоком інших людей, і знав, як страшно це виглядає.

Тепер йому було спокійно. Якщо ще хвилю перед тим від відчував у серці народження нового почуття, якщо починав розуміти, що кохання — це щось інше, ніж любов, яку він мав від батьків, то тепер лікування електрошоком — або електросудомною терапією, ЕСТ, як це воліли називати спеціалісти — поверне його, безсумнівно, до нормального стану.


19-20 Частина (3)

Проте навіть після пережиття такої глибокої медитації, навіть після такого безпосереднього зіткнення з видіннями раю, вони знову дискутували, сперечалися, критикували й будували теорії. Yet even after experiencing such deep meditation, even after such direct exposure to visions of paradise, they again debated, argued, criticized, and theorized.

Він перехопив погляд Марі. He caught Marie's eye. Вона відвела очі, але Едуард вирішив діяти рішучіше; підійшов і взяв її за руку. She looked away, but Edward decided to act more decisively; came up and took her hand.

— Припини, Едуарде.

Він міг сказати: «Ходи зі мною». Але не хотів цього робити перед усіма цими людьми, яких здивує його рішучий голос. But he didn't want to do it in front of all these people, who would be surprised by his decisive voice. Тому лишень став перед нею на коліна й благально подивився в очі.

Всі розреготалися. Everyone laughed.

— Ти вже для нього як свята, Марі, — сказав хтось. "You are already like a saint for him, Marie," someone said. — Мабуть, це вплинула вчорашня медитація. - Apparently, it was influenced by yesterday's meditation.

Але роки мовчання навчили Едуарда спілкуватися очима; він умів зосередити в очах усю свою енергію. But years of silence had taught Edward to communicate with his eyes; he was able to focus all his energy in his eyes. Вчора був абсолютно певен, що Вероніка відчула його ніжність і любов, а сьогодні знав, що Марі зрозуміє його відчай, адже він насправді її потребував. Yesterday he was absolutely sure that Veronica felt his tenderness and love, and today he knew that Marie would understand his desperation, because he really needed her.

Ще трохи вона опиралась, а тоді встала, тримаючи його за руку. She resisted a little more, and then stood up, holding his hand.

— Ходім прогуляємось, — сказала вона. "Let's go for a walk," she said. — Ти щось нервуєшся. - You're a bit nervous. Вийшли разом до саду. Як тільки достатньо віддалилися, коли їх As soon as they are far enough away, when their

ніхто вже не міг почути, Едуард перервав мовчанку. no one could hear anymore, Edward broke the silence.

— Я вже роками у Віллеті, — сказав він. — Не завдаю прикрощів - I won't cause any trouble

батькам, позбувся свого честолюбства, але Видіння Раю залишилися. parents, got rid of his ambition, but the Visions of Paradise remained. — Я знаю, — сказала Марі. "I know," said Marie. — Ми про це часто розмовляли, і я - We often talked about it, and I did

знаю також, до чого ти ведеш: час звідси йти. I also know what you're leading to: it's time to leave.

Едуард глянув на небо; невже й Марі почувається так само? Edward looked up at the sky; Does Marie feel the same way?

— А все через одну-єдину дівчину, — додала Марі. "And all because of one girl," added Marie. — Ми тут були свідками багатьох смертей, — люди вмирали, коли найменше цього сподівалися, й переважно тоді, як остаточно припиняли боротьбу за життя. - We witnessed many deaths here - people died when they least expected it, and mostly when they finally stopped fighting for life. Але вперше на наших очах це стається з молодою, гарною, здоровою дівчиною, в котрої ще все життя мало б бути попереду. But for the first time, before our eyes, this is happening to a young, beautiful, healthy girl, who should still have her whole life ahead of her. Вероніка єдина, хто не бажає залишитися назавжди у Віллеті. Veronika is the only one who does not want to stay in Villette forever. Мимоволі постає питання: а що ж ми? Involuntarily, the question arises: what about us? Що ми тут робимо? What are we doing here?

Він кивнув головою.

— Вчора вночі я теж запитала саму себе: що я роблю тут, в оцій лікарні? І думала, як неймовірно цікаво було б блукати майданом біля «Трьох мостів», на ринку навпроти театру, купувати яблука й говорити про погоду. Звичайно, прийшлося б зіткнутися з безліччю інших давно забутих речей, таких як невиплачені рахунки, сварки з сусідами, іронічні погляди людей, котрі мене не розуміють, самотність, нарікання моїх дітей. Of course, I would have to face a lot of other long-forgotten things, such as unpaid bills, quarrels with neighbors, ironic looks from people who do not understand me, loneliness, complaints from my children. Але все це, гадаю, є просто частиною життя; і ціна, яку ми сплачуємо за зіткнення з усіма цими дрібними проблемами, є набагато меншою від тієї, яку ми платимо за відмову від них. But all this, I think, is just a part of life; and the price we pay for facing all these little problems is far less than the price we pay for letting go of them. Я думаю нині піти до свого колишнього чоловіка, просто подякувати йому. I'm thinking of going to my ex-husband now, just to thank him. Як ти гадаєш? What do you think?

— Не знаю. Можливо, й мені варто піти до своїх батьків і зробити те саме?

— Можливо. По суті, вину за всі проблеми нашого життя треба брати на себе й тільки на себе. Basically, the blame for all the problems in our life should be taken on yourself and only on yourself. Багато людей проходять через подібні труднощі, але реагують цілковито інакше. Many people go through similar difficulties, but react in a completely different way. Ми знайшли найлегший вихід: окрему реальність.

Едуард знав, що Марі має рацію.

— Мені здається, я починаю нове життя, Едуарде. Хочу робити речі, які завжди хотіла робити, але не наважувалась, аби не помилитися. I want to do things that I always wanted to do, but did not dare to do, so as not to make a mistake. Хочу не боятися паніки, яка, можливо, й повернеться, але тільки втомить мене, не більше того, адже я знаю, що від неї не зімлію й не помру. I don't want to be afraid of panic, which may come back, but it will only tire me, nothing more, because I know that I won't collapse and die from it. Можу завести собі нових друзів і навчати їх мудрості божевілля. Я вчитиму їх не оглядатися на правила пристойності, а віднаходити власне життя, власні бажання, пригоди, й так __жити!__ Я цитуватиму католикам Біблію, мусульманам — Коран, іудеям — Тору, атеїстам — Арістотеля. I will teach them not to look back at the rules of decency, but to find their own life, their own desires, adventures, and live like that! I will quote the Bible to Catholics, the Koran to Muslims, the Torah to Jews, and Aristotle to atheists. Я більше не хочу бути юристом, але зможу ділитися своїм досвідом, розповідаючи про тих чоловіків і жінок, які пізнали сутність нашого існування й чиї знання можна підсумувати I no longer want to be a lawyer, but I will be able to share my experience by talking about those men and women who have learned the essence of our existence and whose knowledge can be summed up

одним-єдиним словом: __«Живіть»__. in one word: "Live". Якщо ви житимете, з вами житиме й Господь Бог. If you live, the Lord God will live with you. Якщо ж уникатимете ризику, Він відійде в далекі небеса й залишиться просто предметом філософувань. If you avoid the risk, He will go to the distant heavens and will remain just a subject of philosophizing. Всі це знають, але бояться зробити перший крок, мабуть, зі страху, що їх назвуть божевільними. Everyone knows this, but they are afraid to take the first step, probably out of fear that they will be called crazy. Ми з тобою, Едуарде, не маємо принаймні цього страху. You and I, Eduard, have at least that fear. Ми вже були пацієнтами Віллету. We were already patients of Villet.

— От тільки не зможемо висунути свої кандидатури на посаду президента. Опозиція обов'язково копатиметься в нашому минулому. The opposition will definitely dig into our past.

З чим Марі, розсміявшись, погодилася.

— Я втомилася від цього життя. Не знати, чи зумію-таки побороти свої страхи, але маю досить і «Братства», і цього саду, і Віллету, і вдавання з себе божевільної. I don't know if I'll be able to overcome my fears, but I've had enough of the "Brotherhood", and this garden, and Villette, and pretending to be crazy.

— Підеш зі мною?

— Але ж ти цього не зробиш. - But you won't do that.

— Я вже майже зробив, кілька хвилин тому. "I almost did, a few minutes ago."

— Не знаю. Я втомилась від цього життя, але й звикла до нього.

— Відколи мене сюди поклали з діагнозом шизофренії, ти цілими — Since I was admitted here with a diagnosis of schizophrenia, you are whole

днями, місяцями розмовляла зі мною, як зі звичайною людиною. for days, months, she talked to me like an ordinary person. Я звикав до свого нового життя, до іншої реальності, яку створив, але ти не давала мені звикнути. I got used to my new life, to another reality that I created, but you didn't let me get used to it. Я тебе ненавидів, а тепер люблю. I hated you, but now I love you. Хочу, Марі, щоб ти залишила Віллет, як я залишив свій окремий світ. I want you, Marie, to leave Villette, as I left my separate world.

Не відповівши, Марі відійшла.

В невеличкій і мало ким відвідуваній бібліотечці Віллету Едуард не знайшов ані Корану, ні книг Арістотеля чи будь-яких інших філософів, згаданих Марі. In the small and little-visited library of Villetta, Edward found neither the Koran nor the books of Aristotle or any of the other philosophers mentioned by Marie. Натомість натрапив на слова поета:

«І промовив я в серці своєму: коли це сталось дурневі, "And I said in my heart: when this happened to fools,

то може статися й мені... it can happen to me too...

Їж, отже, хліб свій весело, Eat your bread cheerfully,

і з радістю у серці пий вино; and drink wine with joy in your heart;

бо Бог уже благословив твої діла. for God has already blessed your works.

Хай завжди одежа твоя буде світла, May your clothes always be bright,

І миро хай не сходить з голови твоєї. And let the myrrh not leave your head.

Живи собі весело з жінкою, яку кохаєш, Have fun with the woman you love

усі дні життя марноти твоєї, all the days of your life are vanity,

що Бог дав тобі під сонцем, that God has given you under the sun

на всі дні марноти твоєї — for all the days of your vanity -

бо це твоя доля в житті because this is your destiny in life

й у твоїй праці, якою трудишся під сонцем... Іди ти дорогами серця свого and in your work, which you toil under the sun... Walk in the ways of your heart

й видінням очей своїх, and the vision of his eyes,

але знай, що за все це

Бог судитиме тебе».

— Бог судитиме мене, — сказав уголос Едуард, — а я скажу: «Якийсь час у своєму житті я стояв і дивився на вітер, я забув, як сіяти, жив безрадісно, навіть не пив вина, яким мене частували. - God will judge me, - said Edward aloud, - and I will say: "For a time in my life I stood and looked at the wind, I forgot how to sow, I lived without joy, I did not even drink the wine with which I was treated. Але одного дня розсудив, що вже готовий повернутися до світу. But one day he decided that he was ready to return to the world. Я розповів людям про свої Видіння Раю, як це робили переді мною Босх, Ван Гог, Ваґнер, Бетговен, Ейнштейн та інші божевільні». I told people about my Visions of Paradise, as Bosch, Van Gogh, Wagner, Beethoven, Einstein and other madmen did before me. Гаразд, нехай Він скаже, що я залишив лікарню, щоб не бачити, як помиратиме дівчина; вона піде на небеса й заступиться за мене. Well, let Him say that I left the hospital to avoid seeing a girl die; she will go to heaven and intercede for me.

— Що ви кажете? — запитав бібліотекар.

— Я хочу вийти з Віллету, — трохи голосніше відповів Едуард. — Маю полагодити певні справи. - I have to fix some things.

Бібліотекар натиснув кнопку, й відразу з'явилися двоє санітарів.

— Я хочу звідси піти, — додав збуджено Едуард. — Зі мною все гаразд, дайте мені лишень поговорити з доктором Іґорем.

Але двоє чоловіків уже схопили його попід руки. Едуард пручався, хоча й знав, що вирватися — безнадійно.

— Ви трохи перехвилювалися; треба заспокоїтись, — сказав один із них. — Ми все полагодимо. - We will fix everything.

Едуард почав кричати.

— Дайте мені поговорити з доктором Іґорем! - Let me talk to Dr. Igor! Я маю що йому сказати, я знаю, він зрозуміє! I have something to tell him, I know he will understand!

Чоловіки вже волікли його в бік палати. The men had already dragged him towards the ward.

— Відпустіть! — горлав він. — Дайте мені поговорити! Одну хвилинку!

Шлях до його палати вів через вітальню, де зібралися всі інші пацієнти. The way to his room led through the living room, where all the other patients had gathered. Едуард виривався санітарам із рук, і все це виглядало досить неприємно. Edward was getting out of the paramedics' hands, and it all looked pretty unpleasant.

— Відпустіть його! Він божевільний!

Хтось реготав, хтось гупав кулаками по стільцях і столах. Some laughed, some pounded their fists on chairs and tables.

— Це психіатрична лікарня! Тут не можна так поводитися!

Один санітар шепнув іншому: «Треба їх настрашити, інакше буде One orderly whispered to another: "You have to scare them, otherwise it will happen."

біда». misfortune".

— Є лиш один спосіб.

— Доктору Іґору це не сподобається. — Doctor Igor will not like it.

— Йому ще менше сподобається, коли ця зграя маньяків почне

громити його лікарню.

Вероніка зненацька прокинулася, вся вкрита холодним потом. Хтось так жахливо верещить, а їй для сну потрібна тиша. Someone screams so terribly, and she needs silence to sleep. Галас не припинявся. The uproar did not stop.

Відчуваючи легеньке запаморочення, вона підвелася з ліжка й вийшла до вітальні, — там побачила Едуарда, котрого кудись волікли, й інших санітарів, які бігли до нього зі шприцами в руках.

— Що ви робите? — заволала вона.

— Вероніко!

Едуард заговорив! Edward spoke! І саме до неї! And to her! Збентежившись від несподіванки, Embarrassed by the surprise,

вона хотіла підступити ближче, але один із санітарів грубо її зупинив. — Що ви робите? Я не божевільна! Не маєте права зі мною так

поводитись!

Зуміла відштовхнути санітара, а хворі безперестанку верещали,

галас зчинився такий, що їй стало моторошно. Може, кинутися до доктора Іґора, хай негайно її звідси випустить? Maybe rush to Dr. Igor, let him release her from here immediately?

— Вероніко!

Він знову покликав її. He called her again. Одне надлюдське зусилля, й Едуард вирвався-таки з рук санітарів. Але замість утікати, нерухомо застиг на

місці, як учора вночі. Всі решта теж завмерли, немов закляті якимось чарівником, чекаючи, що ж буде далі. All the rest also froze, as if cursed by some magician, waiting to see what would happen next.

Нарешті один із санітарів рушив до нього, але Едуард глянув на нього сповненим рішучості поглядом. Finally, one of the orderlies moved towards him, but Edward gave him a determined look.

— Я сам піду з вами. - I will go with you myself. Знаю, куди ви мене заберете, і знаю також, що ви хотіли б, аби про це довідались усі. I know where you will take me, and I also know that you would like everyone to know about it. Але зачекайте одну хвилинку. But wait a minute.

Санітар вирішив, що варто ризикнути; зрештою, юнак раптом заспокоївся. The orderly decided it was worth the risk; in the end, the young man suddenly calmed down.

— Я думаю... я думаю, що ти для мене дуже важлива, — звернувся Едуард до Вероніки. "I think...I think you're very important to me," Edward said to Veronica.

— Ти не вмієш говорити. - You can't speak. Ти не живеш у цьому світі й не знаєш, що я — Вероніка. You don't live in this world and you don't know that I am Veronica. Вчора вночі ти не був зі мною; прошу, скажи, що тебе там не було! You were not with me last night; please tell me you weren't there!

— Я був.

Вона взяла його за руку. Хворі почали кричати, плескати в долоні, кидати непристойні репліки. The patients began to shout, clap their hands, throw obscene remarks.

— Куди тебе забирають? - Where are you being taken?

— На лікувальну процедуру.

— Я піду з тобою.

— Не варто. - Not worth it. Ти налякаєшся, навіть, якщо я присягну, що це не

боляче, що я нічого не відчуватиму. it hurts that I won't feel anything. І це значно краще від заспокійливого, бо швидше відновлюється ясність сприйняття. And it is much better than a sedative, because the clarity of perception is restored faster.

Вероніка не знала, про що йдеться. Veronica did not know what it was about. Вона вже шкодувала, що вхопила його за руку, хотіла якомога швидше втекти від цього сорому і більше ніколи не бачити цього юнака, який став свідком усього в ній найгидкішого, та все одно ставився до неї з такою ніжністю. She already regretted that she had taken his hand, she wanted to run away from this shame as soon as possible and never again see this young man, who had witnessed everything that was most disgusting in her, and still treated her with such tenderness.

Але їй знову пригадалися слова Марі: __вона ні перед ким не мусить виправдовуватися, навіть перед цим юнаком.__ But she remembered Marie's words again: she doesn't have to justify herself to anyone, not even to this young man.

— Я піду з тобою.

Санітари подумали, що це, може, й на краще. The paramedics thought that this might be for the best. Шизофреніка вже не треба було вгамовувати; він ішов із ними сам. The schizophrenic did not need to be soothed; he went with them alone.

Прийшовши до палати, Едуард ліг на ліжко. Там його чекали ще двоє чоловіків з якимось дивним апаратом і торбою з пасками матерії. There, two more men were waiting for him with some strange device and a bag with strips of material.

Едуард попросив, аби Вероніка сіла на ліжко.

— Через кілька хвилин про це дізнаються в цілому Віллеті, й усі знову притихнуть, бо навіть найбезумніші вар'яти відчувають страх. — After a few minutes, the entire Willeti will find out about it, and everyone will be quiet again, because even the craziest lunatics feel fear. Тільки той, хто перейшов через це, знає, що воно не таке жахливе, як здається.

Санітари слухали, що він каже, але не вірили жодному його слову. Процедура ця має бути страшенно болюча, але хто ж може знати, що діється в голові божевільного? Єдине, з чим вони могли погодитися, так це з його словами про страх: чутки таки дійсно розійдуться невдовзі, й у лікарні відразу ж запанує спокій. The only thing they could agree on was his words about fear: the rumors would really spread soon, and the hospital would immediately be quiet.

— Ви зашвидко лягли, — сказав один із них. "You went to bed too soon," said one of them.

Едуард підвівся, й вони розстелили гумове простирадло. Edward stood up and they spread out the rubber sheet.

— Можете знову лягати.

Він ліг. Був абсолютно спокійний, неначе те, що відбувалося, було

звичайною річчю.

Санітари прив'язали його до ліжка пасками матерії і вставили в

рота гумовий кляп.

— Це щоб він часом не прикусив собі язика, — пояснив Вероніці

один із них, вдоволений, що може і пояснити дещо, і водночас її застерегти. one of them, pleased that he could both explain something and warn her at the same time.

Свій дивний апарат — не більший від коробки для черевиків, з кількома кнопками й ручками — вони поставили на стільці біля ліжка. They placed their strange apparatus—no bigger than a shoebox, with a few buttons and knobs—on a chair by the bed. Два дротики, які виходили з нього наверх, були приєднані до чогось, схожого на навушники. The two darts coming out of it at the top were attached to what looked like headphones.

Один із санітарів припасував ці «навушники» Едуардові до скронь. Другий щось там підрегульовував, крутячи то праворуч, то ліворуч різні ручки апарата. The second adjusted something there, turning different knobs of the apparatus to the right, then to the left. Едуард не міг розмовляти з гумою в роті, але пильно дивився на Вероніку, немов примовляючи: __«Не бійся, не журись».__

— Налагоджено на 130 вольт у 0,3 секунди, — повідомив санітар, що наставляв апарат. — Включаю.

Він натиснув на кнопку, й апарат загудів. Цієї ж миті очі Едуардові потьмяніли, і його так несамовито підкинуло на ліжку, що, якби не паски, котрі його втримували, він міг би зламати собі хребет. At that very moment, Edward's eyes went dark, and he was thrown so wildly on the bed that, if it were not for the straps that held him, he could have broken his spine.

— Припиніть! — крикнула Вероніка.

— Вже все, — відповів санітар, знімаючи з хлопця «навушники». Тіло його ще здригалося, а голова так сильно хилиталася на всі боки,

що санітарові довелося її притримувати. Інший поклав апарат до торби й присів викурити сигарету.

Все це відбувалося протягом кількох секунд. Тіло вже перестало рухатись, та раптом спазми відновилися, й санітар мусив прикласти подвійні зусилля, щоб утримати голову. The body had already stopped moving, but suddenly the spasms resumed, and the orderly had to make double efforts to hold the head. Корчі дедалі слабшали і нарешті припинилися. The cramps got weaker and weaker and finally stopped. Очі в Едуарда були широко розплющені, й санітар стулив йому повіки, як це роблять з небіжчиками. Edward's eyes were wide open, and the orderly closed his eyelids, as they do with the dead. Тоді витяг йому з рота гумовий кляп, зняв паски й поклав їх у торбу з апаратом.

— Дія електрошоку триватиме приблизно годину, — сказав він дівчині, котра вже не кричала, приголомшена побаченим. "The effect of the electric shock will last for about an hour," he told the girl, who was no longer screaming, stunned by what she saw. — Нічого страшного, невдовзі він буде знову в нормі, але стане спокійнішим. - It's okay, soon he will be back to normal, but he will become calmer.

Як тільки спрацював електричний заряд, Едуард пережив те, що вже йому було знайоме з досвіду: поступово він втрачав зір, немовби хтось опускав завісу, аж поки за нею не зникало все. As soon as the electric charge was triggered, Edward experienced what he already knew from experience: he gradually lost his vision, as if someone lowered a curtain, until everything disappeared behind it. Не відчував ні болю, ні страждань, хоча бачив раніше, як лікували електрошоком інших людей, і знав, як страшно це виглядає. He felt neither pain nor suffering, although he had seen other people being treated with electric shock before and knew how terrible it looked.

Тепер йому було спокійно. Якщо ще хвилю перед тим від відчував у серці народження нового почуття, якщо починав розуміти, що кохання — це щось інше, ніж любов, яку він мав від батьків, то тепер лікування електрошоком — або електросудомною терапією, ЕСТ, як це воліли називати спеціалісти — поверне його, безсумнівно, до нормального стану. If a moment before that he felt the birth of a new feeling in his heart, if he was beginning to understand that love is something other than the love he had from his parents, now the treatment with electric shock — or electroconvulsive therapy, ECT, as the specialists preferred to call it — will undoubtedly bring him back to normal.