23 Частина (1)
Жив колись чоловік, мудрувати охочий,
Він стрибнув у пісок і випалив очі,
Проте він народився відважним створінням, Тому не жалівся, що очниці пусті,
На поміч собі він прикликав видіння, Стрибнув іще раз — просто в святі.
Дитячий віршик з «Історії Муад'Діба»
Пол стояв у темряві перед січчю. Пророче видіння показало йому, що зараз ніч і місячне сяйво вирізьблює силует каплички на Бородатій Скелі, угорі ліворуч. Пам'ятне місце: перша його січ, де вони з Чані...
«Я не повинен думати про Чані», — сказав він собі.
Видіння говорило йому про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею.
У пустелі пливе вода! Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на його рідній планеті Каладані. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. Скарб.
Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшов помічник.
Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею.
— Даруйте, сір, — озвався помічник. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис.
— Я сам можу прочитати! — різко відповів Пол. У належному місці написав «Імпер. Атрід», повернув рамку, вклавши її точно в простягнуту руку помічника й усвідомлюючи викликаний цими діями переляк.
Помічник утік.
Пол обернувся. Бридка безплідна земля! Він уявив її собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Але це й багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти.
Уся вона потребувала лише води... і любові.
Пол подумав, що життя перетворить цей зловісний смітник на лагідні рухливі форми. Таким було послання пустелі. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив його. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтеся життю, усьому життю, кожній його часточці, поклоняйтеся найскромнішому плазуну! Ця краса об'єднує нас усіх!»
Вони б не зрозуміли. У цій пустелі їм було безмежно пустельно. Рослини не виконували для них зеленого балету.
Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. Хотів утекти з власної свідомості — бестії, що поглинула його. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом.
У відчаї Пол прогнав думки геть.
Зорі!
Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним — нескінченний обшир. Треба бути шаленцем, аби думати, що людина може правити бодай краплею цього безміру. Навіть він, Пол, не може уявити собі кількості підданців у власній Імперії.
Підданці? Радше поклонники або вороги. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі його закостенілих вірувань? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів? Не уник цього навіть Імператор. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. Але непереможний Усесвіт урешті розбив його плани своїми безмовними хвилями.
«Плюю на Дюну, — подумав він. — Віддаю їй свою вологу!»
Той його міф, що творився з плутаних рухів та фантазії, з місячного сяйва та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих
скель і кармазинових тіней, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? Коли хвилі відступлять, на їхньому місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам'яті й нічим більше. Чи таким має бути золотий генезис людини?
Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола.
— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол.
—Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола.
— Я знаю.
— Я... прийшов перестерегти вас, мілорде.
— Я знаю.
І гхола розповів йому про закляття примусу, що наклав на
нього Біджаз.
— Ти знаєш природу цього примусу? — спитав Пол.
— Насилля.
Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела його дорога із самого початку. І тоді він завмер. Джигад підхопив його й поніс своїм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутнього.
—З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол.
— Але ж, сір...
— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас?
— Мілорде?
— Пустеля — яка вона цієї ночі?
— Ви не бачите?
— У мене немає очей, Дункане.
— Але...
— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би
не мати його. Я помираю через ясновидіння. Ти це знаєш, Дункане?
— Можливо... те, чого ви боїтеся, не трапиться, — сказав гхола.
— Що? Відкинути власне пророцтво? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? Люди називають це силою, даром. А насправді це каліцтво! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я його знайшов!
—Мілорде, — пробурмотів гхола, — я... це не... юний пане, ти не...
Він замовк.
Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав:
— Як ти назвав мене, Дункане?
— Що? Що я... хвилинку...
— Ти назвав мене «юним паном».
— Так, справді.
— Так мене завжди називав Дункан. — Пол простягнув руку,
торкнувся обличчя гхоли. — Це було частиною твого тлейлаксанського тренування?
— Ні.
Пол опустив руку.
— То що тоді?
— Це вийшло... з мене.
— Ти служиш двом господарям?
— Можливо.
— Звільнися від гхоли, Дункане.
— Як?
— Ти людина. Зроби щось людське.
— Я гхола!
— Але тіло твоє людське. І там Дункан.
— Там щось.
— Мені байдуже, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але
зробиш.
— Ви маєте передбачення?
— До дідька передбачення! — відвернувся Пол. Тепер його візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати.
— Мілорде, якщо ви...
— Тихо! — Пол здійняв руку. — Ти почув це?
— Що почув, мілорде?
Пол похитав головою. Дункан нічого не чув. Чи, може, цей
звук — лише витвір його уяви? З пустелі прозвучало його племінне ім'я — звіддалік і приглушено:
— Усуль... Ууууусууууль... — Що трапилося, мілорде?
Пол знову хитнув головою. Він відчував, що за ним спостерігають. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Щось? Ні, хтось.
— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас.
— Що ви сказали, мілорде?
— Це майбутнє, — відповів Пол.
Аморфний людський усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі
його видіння. Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме.
— Не розумію, мілорде, — сказав гхола.
— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. — Це називають «водяною хворобою». Дивно, правда?
— Дуже дивно.
Пол, напруживши пам'ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. «І де я втішуся?» — спитав він себе. Він пам'ятав лише Чані за сніданком у той день, коли вони вирушили до пустелі. Була вона тоді неспокійною й роздратованою.
— Чого ти носиш ту стару куртку? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний мундир із червоним яструбом. — Ти ж Імператор!
— Навіть в Імператора є улюблений одяг, — відповів він.
Без жодної зрозумілої для нього причини в очах Чані з'явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони.
Тепер, у темряві, Пол потер свої щоки й відчув там вологу. «Хто віддає вологу мертвим?» — спитав він себе. Це його власне обличчя, але й чуже. Вітер холодив вологу шкіру. На мить промайнула надія, але відразу й щезла. Що це за клубок у грудях? Може, щось не те з'їв? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим! Вітер поколює піском щоки. Висохла тепер шкіра, безумовно, його власна. Але чиє ж це тремтіння зосталося?
І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. Він усе гучнішав... і гучнішав...
Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнуло в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі... Ні, це не усмішка, а гримаса горя! То був лейтенант федайкінів на ім'я Тандіс. За ним сунув численний натовп людей, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад'Діба.
— Чані... — сказав Тандіс.
— Мертва, — прошепотів Пол. — Я почув її поклик.
Він обернувся в бік січі. Він знав це місце. Тут він не міг сховатися. Його кваплива візія висвітлила йому цілу юрбу фрименів. Він побачив Тандіса, відчув жаль федайкіна, його страх і гнів.
— Її не стало, — промовив Пол.
Гхола почув ці слова з вогненної корони. Вони палили йому груди, хребет, очниці металевих очей. Його права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї жахливої корони. Він рухався згідно з командами й бажаннями когось іншого. Шнурочки смикнули його за плечі, ноги, щелепу. У роті щось страшно хрускотіло, повторюючись раз у раз:
— Храак! Храак! Храак!
Ніж здійнявся для удару. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши:
— Тікай! Юний пане, тікай!
— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.
М'язи гхоли завмерли. Він весь затремтів, похитнувся.
«...що мусить бути зроблено». Ці слова проступили в його свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «...що мусить бути зроблено». Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. Юний пан дещо успадкував від цього старого. «...що мусить бути зроблено».
Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдаго, Гайт-Айдаго... Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. Давні спогади залили розум. Він відмітив їх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової свідомості. Нова особа здобула тимчасову форму внутрішньої тиранії. Маскулятивний синтез був обтяжений потенційними збуреннями, але події змусили його на якийсь час пристосуватися. Юний пан потребував його.
Тоді все й звершилося. Він усвідомив себе як Дункана Айдаго, пам'ятаючи водночас і про Гайта, наче це в ньому ховалося й спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. Корона розпалася. Він скинув тлейлаксанський примус.
— Тримайся поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах.
І оскільки Айдаго все ще стояв наче в трансі, окликнув:
— Дункане!
— Так, я Дункан.
— Звичайно ж, ти Дункан! І ти щойно повернувся. Тепер ходімо всередину.
Айдаго йшов крок у крок із Полом. Усе було як за давніх часів,
але й не так. Тепер, звільнившись від тлейлаксу, він міг оцінити те, що вони дали йому. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій. Ментатська дисципліна дала змогу віднайти рівновагу. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньою причиною. Уся його свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий.
— Сір, — сказав федайкін Тандіс, коли вони підійшли до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. Я наказав їй чекати.
— Дякую, — відповів Пол. — Пологи...
— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. — Сказали, що у вас двоє дітей, обоє живі та здорові.
— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдаго.
— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. — Я їх бачив. Гарненькі фрименські діти.
— Як... як вона померла? — прошепотів Пол.
— Мілорде? — схилився Тандіс.
— Чані? — вимовив Пол.
— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. — Лікарі казали,
що її тіло було просто висушене швидкістю. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали.
— Забери мене до неї, — шепнув Пол. — Мілорде?
— Забери мене до неї!
— Ми саме туди йдемо, мілорде. — Тандіс знову нахилився до Пола. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа?
— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. — Час насилля минув.
Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йому, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. Двоє немовлят! А візія показала тільки одне. Проте все решта йшло точнісінько так само, як у видінні. Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Хтось. Його власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам'яті.
Двоє немовлят?
Він знову спотикнувся. «Чані, Чані, — подумав він. — Не було іншого шляху. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою... і милосерднішою. Вони взяли б наших дітей у заручники, а тебе тримали в клітці й невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. А так... так ми знищимо їх і врятуємо наших дітей. Дітей?»
Він знову спотикнувся.
«Я це дозволив, — подумав він. — І я мушу почуватися винним». Попереду в печері здійнявся шум. Він усе дужчав і дужчав,
достоту як у видінні. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей двоє.
«Чані мертва», — сказав він собі.
Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнє вхопило його, здолало й скинуло в прірву, стіни якої все вужчали й вужчали. Він бачив, як вони сходяться попереду. Так було у видінні.
«Чані мертва. Я повинен горювати».
Але у видінні було інакше.
— Покликали Алію? — спитав він.
— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс.
Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Мовчання
рухалося перед ним, наче хвиля. Галасливе сум'яття почало стихати. Січ заповнилася гущею емоцій. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей, але це виявилося неможливим. Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Вони були немилосердні у своїй цікавості, ці обличчя. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася
