21 Частина (1)

Якщо не брати до уваги найнезвичайнішихих обставин, сили ясновидіння не висвітлюють із достатньою точністю послідовний̆ характер реальних подій̆. Оракул підхоплює ланки подій̆, вирізані з історичного ланцюга. Вічність змінюється. Вона однаково впливає на оракула й̆ на прохача. Нехай̆ підданці Муад'Діба сумніваються в йогоо величності і йогоо пророчій̆ візії̈. Нехай̆ заперечують йогоо силу. Але нехай̆ вони ніколи не сумніваються у Вічності.

Благовістя Дюни

Гайтт дивився, як Алія виходить зі свого храму й̆ перетинає площу. Круг неї̈ юрмилися охоронниці, лютий̆ вираз облич яких мав маскувати риси, сформовані добрим життям і самовдоволенням.

У ясному пообідньому світлі над храмом блиснув геліограф1 на крилах 'топтера, що належав Королівській̆ Гвардії̈ та ніс на фюзеляжі символ Муад'Діба — стиснутий̆ кулак.

Гайтт повернувся поглядом до Алії̈. Подумав, що вона не пасує до цього міста. Належним оточенням для неї̈ була б пустеля — відкритий̆ вільний̆ простір. Коли дивився, як вона наближається, то йомуу спала на думку дивна річ: вона виглядала замисленою лише тоді, коли всміхалася. Він вирішив, що це омана зору. Спалахом епізодичної̈ пам'яті згадав, якою вона була, коли з'явилася на прийоміі Посла Гільдії̈: сама гордість посеред цієї̈ музики й̆ уривків дріб'язкових розмов, посеред екстравагантних суконь та уніформ. Алія була в сліпучо-білих шатах непорочності. Він дивився на неї̈ з вікна, поки вона переходила через внутрішній̆ сад із неодмінним ставком, флейтамии водограївв, мітелками пампасової̈ трави й̆ білим бельведером.

Усе не так... усе неправильно. Вона належала пустелі.

Гайтт глибоко зітхнув. Тоді, після повернення з пустелі, вона зникла йомуу з очей̆, як і зараз. Він чекав, стискаючи й̆ розтискаючи кулаки. Розмова з Біджазом занепокоїлаа йогоо.

Він почув, як супровід Алії̈ проходить повз кімнату, у якій̆ він чекав, як сама вона йдее в родинні апартаменти.

Він намагався зосередитися на тому, що йогоо схвилювало. Те, як вона перетнула площу? Так. Вона рухалася, наче переслідувана тварина, що втікає від хижака. Він вийшовв на балконний̆ перехід, підступив до пласталевого протисонячного екрана й̆ зупинився, продовжуючи триматися в тіні. Алія стояла біля балюстради, що виходила на храм.

Він глянув туди ж, куди дивилася й̆ вона, — удаль, на місто. Прямокутники, кольорові плями кварталів, метушня й̆ гамір життя. Будівлі блищали, мерехкочучи на сонці. Розпечене повітря спіралями сповзало з дахів. По той̆ бік вулиці, у тупику, закритому скелею, що змикалася з рогом храму, хлопець відбивав м'яча. М'яч літав уперед-назад.

Алія теж спостерігала за м'ячем. Вона відчувала дивну, органічну єдність із ним — уперед-назад... уперед-назад. Здалося, що це вона сама відбивається в переходах Часу.

Порція меланжу, випита нею перед відходом із храму, була найбільшоюю, на яку вона коли-небудь зважувалася. Величезне передозування. Ефект іще не настав, але він уже жахав їїї.

«Навіщо я це зробила?» — питала вона себе.

Вона мусила вибирати між небезпеками. Чи й̆ справді мусила? Це був спосіб перебороти туман над майбутнімм, викликаний̆ тим клятим Таро Дюни. Бар'єр існував. Йогоо треба було пробити. Вона вчинила так із необхідності побачити, куди прямує наосліп їїї брат.

У їїї свідомість почала вкрадатися знайомаа меланжева фуга. Вона глибоко зітхнула, піймавшии коротку хвилю ламкого спокою, урівноваженості та неупередженості.

«Володіння другим зором схиляє до небезпечного фаталізму», — подумала вона. На жаль, у пророцтві не існувало «спускового гачка», ясновидіння не піддавалося розрахунку. Візію майбутньогоо не здобудеш, маніпулюючи формулами. До неї̈ треба увійтии, ризикуючи життям і фізичним здоров'ям.

З різких тіней̆ сусіднього балкона виринула постать. Гхола! Завдяки своїйй збудженій̆ свідомості Алія бачила йогоо з інтенсивною ясністю — темні жваві риси обличчя, на якому вирізнялися блискучі металеві очі. Він був поєднанням приголомшливих суперечностей̆, елементів, приголомшливим чином зібраних воєдино. Був він водночас тінню й̆ палючим світлом, продуктом процесу, що оживив йогоо мертве тіло... і чимось надзвичайноо чистим, невинним.

Невинність в облозі!

— Ти весь час був там, Дункане? — спитала вона.

— Отже, тепер я Дункан, — промовив він. — Чому?

— Не питай̆ мене, — відповіла вона.

І подумала, дивлячись на нього, що тлейлаксуу не зоставили

жодної̈ клітини свого гхоли невивершеною.

— Лише боги можуть безкарно ризикувати досконалістю, —

сказала вона. — Для людей̆ це небезпечно.

— Дункан помер, — мовив він, подумки благаючи, щоб вона

більше так йогоо не називала. — Я Гайтт.

Вона придивилася до йогоо штучних очей̆, подумавши, що вони

бачать. Коли приглянутися зблизька, помітно крихітні чорні цятки-віспинки, маленькі криниці темряви в блискучому металі. Фасетки! Усесвіт довкола неї̈ заблищав і захитався. Вона сперлася рукою на розігріту сонцем поверхню балюстради. Аххх, меланж поширювався швидко.

— Ви хворі? — спитав Гайтт. Він підійшовв ближче, і йогоо сталеві очі уважно глянули на неї̈.

«Хто це сказав?» — здивувалася вона. Дункан Айдагоо? Чи ментат-гхола, чи філософ-дзен-суніт? А може, це пішак тлейлаксуу, небезпечніший̆ за Стернового Гільдії̈? Їїї брат знав це. Він був пересичений̆ чеканням і силами, що виходили за межі звичайноїї людини.

Вона знову глянула на гхолу. Тепер у ньому було щось пасивне, щось зачаєне.

— Через мою матір я схожа на Бене Ґессерит, — сказала вона. — Ти це знаєш?

— Знаю.

— Я користаю з їхніхх сил, думаю, як вони. Якась моя частка усвідомлює святу необхідність генетичної̈ програми... і їїї продуктів. Вона закліпала, відчуваючи, що частина їїї свідомості почала

вільно рухатися в Часі.

— Кажуть, що Бене Ґессерит нікому не дозволяють піти від них, — сказав він, а тоді уважно до неї̈ придивився, зауваживши, як побіліли суглоби їїї пальців, що вчепилися за край̆ балкона.

— Я спотикнулася? — спитала вона.

Він бачив, як вона глибоко дихає, яким напруженим є кожен їїї рух, як блищать їїї очі.

— Спіткнувшись, — промовив він, — можна повернути рівновагу, якщо перестрибнути через те, об що спіткнувся.

— Бене Ґессерит спотикнулися, — сказала вона, — а тепер намагаються повернути рівновагу, перестрибнувши через мого брата. Вони хочуть дитини Чані... чи моєї̈.

— Ви чекаєте дитину?

Щоб відповісти на це запитання, вона заледве відшукала своє місцезнаходження в часопросторі. Дитину? Коли? Де?

— Бачу... мою дитину, — прошепотіла вона.

Вона відійшлаа від краю балкона, повернула голову й̆ глянула на гхолу. Обличчя наче із солі, гіркота в очах — двох кружалах блискучого свинцю... і коли він одвернувся від світла, щоб прослідкувати їїї рух, — блакитні тіні.

— Що... ти бачиш цими очима? — прошепотіла вона.

— Те, що бачать усі інші, — відповів він.

Йогоо слова забриніли їйй у вухах, розтягаючи свідомість. Вона

відчувала, що сягнула крізь Усесвіт, розтягуючись усе далі... далі. Сплелася з усім Часом.

— Ви прийнялии велику дозу прянощів, — сказав він.

— Чому я не можу йогоо побачити? — пробурмотіла вона. Лоно творіння тримало їїї в лещатах. — Скажи мені, Дункане, чому я не можу йогоо побачити?

— Кого ви не можете побачити?

— Не можу побачити батька моєї̈ дитини. Я заплуталася в імлі Таро. Допоможи мені.

Ментатська логіка запропонувала найкращийй розв'язок, і він промовив:

— Бене Ґессерит хочуть спарувати вас із вашим братом. Це закріпило б генетичну...

З їїї вуст вирвався стогін.

— Яйцее в плоті, — видихнула вона. Їїї охопило почуття холоду, яке змінилося сильним жаром. Невидимий̆ партнер із найтемнішихх снів! Плоть від їїї плоті, якої̈ не могло виявити пророче бачення, — невже дійдее до цього?

— Ви ризикнули прийнятии небезпечну дозу прянощів? — спитав він. Щось усередині нього намагалося виразити смертельний̆ жах від думки, що Атрідка може померти, що Пол стане перед ним, обличчя в обличчя, і скаже: жінки з королівського роду... не стало.

— Ти не знаєш, як це — полювати на майбутнєє, — сказала вона. — Інколи я бачу якісь проблиски себе, але тоді сама перекриваю власну дорогу. Не бачу крізь себе.

Вона опустила голову й̆ захитала нею з боку в бік.

— Скільки прянощів ви прийнялии? — спитав він.

— Природа не терпить ясновидіння, — промовила вона, підіймаючии голову. — Ти знаєш це, Дункане?

Він говорив лагідно, розсудливо, як до малої̈ дитини:

— Скажіть, скільки прянощів ви прийнялии?

Лівою рукою вхопив їїї за плече.

— Слова — це така велика машинерія, примітивна й̆ неоднозначна, — відповіла вона, вивільняючись із йогоо руки.

— Ви мусите сказати, — наполягав він.

— Глянь на Оборонну Стіну, — промовила вона, простягнувши

руку, і здригнулася: там, куди показувала їїї рука, краєвид розсипався в руйнівномуу видінні: замок із піску, нищений̆ невидимими хвилями. Вона відвела очі, вражена змінами на обличчі гхоли: йогоо риси то старішали, то молодшали... то старішали... то молодшали. Він був самим життям, самовпевненим, нескінченним... Вона обернулася, щоб утекти, але він ухопив їїї за ліве зап'ястя.

— Я викличу лікаря, — сказав він.

— Ні! Мусиш дозволити мені побачити видіння! Я повинна знати!

— Ви повинні негайноо піти всередину, — промовив він.

Вона дивилася на йогоо руку. Там, де їхніі тіла дотикалися, вона відчула електричний̆ струм, що однаково вабив і лякав їїї. Вона різко вивільнилася й̆ видихнула:

— Ти не зупиниш смерчу!

— Вам необхідна медична допомога, — суворо промовив він. — Як ти не розумієш? — скрушно спитала вона. — Моє видіння

неповне — лише фрагменти. Зблиски й̆ стрибки. Я мушу згадати майбутнєє. Невже ти цього не бачиш?

— Яке ж майбутнєє, якщо ви помрете? — заперечив він, лагідно ведучи їїї в приміщення сім'ї̈.

— Слова... слова... — бурмотіла вона. — Я не можу цього пояснити. Одна річ — це можливість для іншої̈ речі, але ж нема причини... нема наслідку. Ми не можемо залишити Всесвіт таким, яким він був. Скільки не пробуємо, постійноо зостаються прогалини.

— Лягайтее сюди! — наказав він.

«Який̆ він дурний̆!» — подумала вона.

Їїї оповили холодні тіні. Вона відчувала, як їїї м'язи повзуть,

немов черв'яки, відчувала під собою твердість ліжка, хоч і знала, що воно нематеріальне. Тільки простір сталий̆. Ніщо інше не було матеріальним. Ліжко залили численні тіла, усі їїї власні. Час множився, напружувався. Йогоо абстрактність не викликала в неї̈ жодної̈ реакції̈. Це був просто Час. Він рухався. Увесь Усесвіт розповзався — назад, уперед, навсібіч.

—Він не має предметного аспекту, — пояснювала вона. — Йогоо не можна обійтии чи пройтии під ним. Нема місця для точки опертя.

Довкола неї̈ метушилися люди. Чимало незнайомцівв тримали їїї ліву руку. Вона глянула на свою рухому плоть, а потім уздовж руки, що торкалась їїї, — на плинну маску обличчя: Дункан Айдагоо! Йогоо очі були... неправильні, але це був Дункан — дитячоловік-підліток-дитя-чоловік-підліток... Кожна риса йогоо обличчя виражала тривогу за неї̈.

— Дункане, не бійсяя, — прошепотіла вона.

Він стиснув їїї долоню, кивнув.

— Не рухайтесяя, — сказав він.

І подумав: «Вона не сміє померти! Не сміє! Жодна Атрідка не

сміє померти».

Він різко смикнув головою. Такі думки суперечили логіці

ментата. Смерть необхідна, щоб життя продовжувало тривати. «Гхола кохає мене», — подумала Алія.

Ця думка стала основою, за яку вона могла вчепитися. Знайомее обличчя, а за ним — знайомаа кімната, одна зі спалень у Полових апартаментах.

Застигла й̆ незмінна постать щось мудрувала з трубкою в їїї горлі. Їйй хотілося блювати.

— Ми ледве встигли до неї̈, — сказав голос, у якому вона впізнала голос сімейногоо лікаря. — Слід було покликати раніше. У голосі лікаря звучала підозра. Алія відчула, як трубка змією

виповзає їйй із горла.

— Після ін'єкції̈ спатиме, — промовив лікар. — Пришлю сюди

когось із їїї почту.

— Я залишуся з нею, — відповів гхола.

— Це непристойноо, — різко заперечив лікар.

— Залишися... Дункане, — прошепотіла Алія.

Він погладив їїї долоню, аби дати знати, що чує їїї.

— Міледі, — сказав лікар, — було б краще, якби...

— Не кажіть мені, що краще, — прохрипіла вона. Горло боліло

від кожного звуку.

— Міледі, — докірливо наполягав лікар, — ви знаєте небезпеку

від прийомуу надмірної̈ дози меланжу. Можу лише припустити, що хтось дав їїї вам без...

— Ти дурень, — прохрипіла вона. — Заборониш мені моє видіння? Я знала, що роблю й̆ чому.

Вона схопилася рукою за горло.

— Залиши нас. Негайноо!

Лікар зник, заявивши на прощання:

— Я повідомлю вашого брата.

Відчувши, що лікар вийшовв, Алія зосередила всю увагу на

гхолі. Тепер видіння виразно постало в їїї свідомості: генетична основа, на якій̆ наростала сучасність. Вона відчула, як рухається гхола на хвилях Часу, тепер уже не загадковий̆, а звичайнийй, і ту раніше таємничу сучасність тепер уже можна було розпізнати.

«Він тигель, — подумала вона. — Він небезпека й̆ порятунок».

Вона здригнулася, зрозумівши, що бачить ту саму візію, що і їїї брат. Непрохані сльози пекли їйй очі. Вона різко замотала головою. Жодних сліз! На них лише марнується волога, і, що гірше, вони спотворюють потік видіння. Необхідно зупинити Пола! Раз, лише раз вона перекидала мостик через Час, аби залишити свій̆ голос там, де він міг би перейтии. Але потрясіння й̆ мінливість не дозволяють зробити це тут. Павутина Часу проходила крізь їїї брата, як проміння світла — крізь лінзу. Він перебував у фокусі й̆ знав це. Він зосередив у собі всі лінії̈ й̆ не дозволяв їмм утекти чи змінитися.

— Чому? — пробурмотіла вона. — Це ненависть? Чи він хоче у відповідь поцілити в сам Час, бо той̆ завдав йомуу болю? Гай-гайй!

Думаючи, що вона вимовила йогоо ім'я, гхола озвався:

— Міледі?

— Якби ж я могла випалити це із себе! — скрикнула вона. —

Я не хотіла бути іншою.

— Прошу, Аліє, — пробурмотів він. — Дозволь собі заснути. — Я хотіла б навчитися сміятися, — прошепотіла вона. Сльози

текли їйй по щоках. — Але я сестра Імператора, якому поклоняються, наче богу. Люди мене бояться. А я не хочу викликати страх.

Він витер сльози їйй з обличчя.

— Не хочу бути частиною історії̈, — шепотіла вона. — Хочу бути коханою... і кохати.