20 Частина (1)

Тібана був апологетом сократичного християнства. Імовірно, походив з Анбуса IV і жив у восьмому-дев'ятому столітті до Корріно, гіпотетично під час другого панування Даламака. Уціліла лише частина йогоо творів, з якої̈ походить такий̆ фрагмент: «Серця всіх людей̆ пробувають у тій̆ самій̆ дичавині».

З «Дюнокниги» Ірулан

— Ти Біджаз, — промовив гхола, заходячи до маленької̈ кімнати, де під вартою тримали карлика. — Мене звати Гайтт.

Разом із гхолою прибув посилений̆ загін гвардії̈ Твердині, щоб заступити на нічну варту. Коли вони проходили через зовнішнє подвір'я, звіюваний̆ вечірнім вітром пісок шмагав їмм щоки, змушував мружитися й̆ поспішати. Чутно було, як вони в коридорі обмінюються жартами, звичайнимии для ритуалу зміни караулу.

— Ти не Гайтт, — заперечив карлик. — Ти Дункан Айдагоо. Я бачив, як твоє мертве тіло вкладали в резервуар, а потім — як йогоо звідти виймалии живим і готовим до навчання.

Гхола зглитнув слину й̆ відчув раптову сухість у горлі. На тлі зелених завіс кімнати яскраві світлокулі втратили свою жовтизну. Завдяки світлу були добре помітними краплі поту на чолі карлика. Біджаз здавався напрочуд цілісним створінням, наче призначення, закладене в нього тлейлаксуу, просвічувало крізь йогоо шкіру. Під маскою лякливості та легковажності карлика приховувалася сила.

— Муад'Діб доручив мені допитати тебе, аби встановити, що тлейлаксуу мають намір зробити тут із твоєю допомогою, — сказав Гайтт.

— Тлейлаксуу, тлейлаксуу! — промугикав карлик. — Я сам тлейлаксуу, дурню ти викінчений̆! І, як на те пішло, ти теж.

Гайтт глянув на карлика. Біджаз променів харизматичною жвавістю, яка змушувала спостерігача згадати давніх божків.

— Чуєш вартових ззовні? — спитав Гайтт. — Щойноо я накажу, вони задушать тебе.

— Гей̆, гей̆! — скрикнув Біджаз. — Яке з тебе безнадійнее створіння! І ще кажеш, наче прийшовв сюди знайтии правду.

Гайтт відчув, що йогоо дратує внутрішній̆ спокій̆, що проступав на обличчі карлика.

— Можливо, я шукаю лише своє майбутнєє, — промовив він.

— Добре сказано! — зауважив Біджаз. — Тепер ми знаємося. Коли зустрічаються двоє злодюг, церемонії̈ зайвіі.

— То ми злодії̈? — здивувався Гайтт. — А що ми крадемо?

—Ми не злодії̈, а гральні кості, — відповів Біджаз. — І ти прийшовв сюди полічити мої̈ очки. А я лічу твої̈. І хоп! У тебе два обличчя.

— Ти справді бачив, як мене вкладали в резервуар? — спитав Гайтт, переборюючи дивну нехіть до цього запитання.

— Хіба ж я цього не казав? — з притиском промовив Біджаз. Карлик зірвався на рівні ноги. — Ми страшенно з тобою змагалися. Твоя плоть не хотіла повертатися.

Гайтуу раптом здалося, що він опинився в сні, яким керує якийсьь інший̆ мозок, і досить йомуу хоч на мить про це забути, як він заблукає в ньому.

Біджаз хитро схилив голову набік, обійшовв довкола гхоли й̆ зиркнув на нього.

— Хвилювання пробуджує в тобі давні риси, — зауважив він. — Ти мисливець, який̆ не хоче пійматии те, за чим полює.

— Ти зброя, націлена в Муад'Діба, — мовив Гайтт, обертаючись, щоб встигнути за карликом. — Що ти мав зробити?

— Нічого! — відповів Біджаз, зупинившись. — Ось тобі проста відповідь на просте запитання.

— Тоді ти націлений̆ в Алію, — сказав Гайтт. — Вона твоя ціль?

— У зовнішніх світах їїї називають Говт, Рибомонстром, — відповів Біджаз. — Але чому це я відчуваю, як закипає твоя кров, коли ти починаєш говорити про неї̈?

— То їїї називають Говт, — повторив гхола, пильно дивлячись на Біджаза й̆ шукаючи якоїсьь підказки. Цей̆ карлик провадив дивні розмови.

— Вона незайманаа повія, — промовив Біджаз. — Вона вульгарна, дотепна, глибина їїї знань жахає. Жорстока у своїйй доброті,

бездумна в розмислах, а коли хоче щось збудувати, стає руйнівноюю, наче коріолісова буря.

— То ти прийшовв говорити проти Алії̈, — сказав Гайтт.

— Проти неї̈? — Біджаз опустився на подушку під стіною. — Я прийшовв, щоб стати бранцем магнетизму їїї фізичної̈ вроди. Він широко посміхнувся, через що йогоо обличчя стало схожим

на ящіряче.

— Атака на Алію — це атака на їїї брата, — промовив Гайтт.

— Це так ясно, аж складно побачити, — відповів Біджаз. — Насправді Імператор і йогоо сестра зрослися спинами, відтак стали однією істотою. Кожен із них — це напівчоловік, напівжінка.

—Щось таке ми чули від фрименів із глибокої̈ пустелі, — сказав Гайтт. — І то саме від тих, котрі відродили криваві жертви Шай-Хулудовіі. Як же трапилося, що ти повторюєш їхнюю маячню?

— Ти осмілюєшся говорити про маячню? — з притиском спитав Біджаз. — Ти, котрий̆ є водночас людиною й̆ маскою? Аххх, але ж гральні кості не можуть зчитати своїхх очок.

Я про це забув. Ти подвійноо дезорієнтований̆, бо служиш Атрідам — подвійнійй істоті. Твої̈ органи чуттів не настільки близькі до відповіді, як твій̆ розум.

—Ти проголошував цю єресь про Муад'Діба своїмм вартовим? — тихо спитав Гайтт. Він відчував, що слова карлика геть йогоо заплутали.

— Це вони мені проголошують! — відповів Біджаз. — І моляться. Чом би й̆ ні? Молитися слід усім. Хіба ж ми не живемо в затінку найнебезпечнішоїї істоти, яку лише колись знав Усесвіт?

— Небезпечної̈ істоти...

— Їхняя власна мати уникає життя на тій̆ самій̆ планеті з ними! — Чого ти не відповідаєш прямо? — грізно спитав Гайтт. — Знаєш, що ми маємо інші способи допиту. Ми отримаємо наші відповіді... так чи інакше.

— Але ж я відповідаю! Хіба ж я не сказав, що міф є правдивим? Хіба ж я вітер, що несе смерть у череві? Ні!

Я — це слова. Слова, що б'ють, наче блискавиця з піщаної̈ хмари в темному небі. Я кажу: «Загаси лампу! Уже день!» А ти постійноо відповідаєш: «Дай̆ мені лампу, щоб я міг знайтии день».

— Ти граєшся зі мною в небезпечну гру, — сказав Гайтт. — Гадаєш, я не розумію цих дзен-сунітських ідей̆? Ти залишаєш сліди такі виразні, як птах на болоті.

Біджаз захихотів.

— Чого ти смієшся? — різко спитав Гайтт.

— Бо маю зуби, а волів би не мати, — насилу вимовив карлик

між хихотінням. — Не мав би я зубів, то не міг би скреготати ними.

— Отепер я знаю твою мету, — сказав Гайтт. — Ти цілишся в мене.

— І влучаю точнісінько! — промовив Біджаз. — Стріляючи в таку велику мішень, важко схибити.

Він похитав головою наче сам до себе.

— А тепер я тобі заспіваю.

Він почав мугикати якусь монотонну, зі скигливими перепадами мелодію, повторюючи їїї знову й̆ знову.

Гайтт завмер, відчуваючи дивний̆ біль, що переміщувався

вздовж хребта — то вгору, то вниз. Він глянув на карлика й̆ нараз побачив молоді очі на старому обличчі. Ті очі наче зависли в центрі павутини зі зморшок, що вузлуватими білими лініями розбігалися навсібіч до заглибин під скронями. Яка велика голова!

Усі риси обличчя скупчилися довкола затиснутих губ, звідки лунало монотонне мугикання. Цей̆ звук змусив Гайтаа згадати старовинні ритуали, спогади народу, древні слова та звичаї̈, призабутий̆ смисл мигцем почутого бурмотіння. Відбувалося щось надзвичайноо важливе — кривава гра ідей̆, що котяться крізь Час. У наспів карлика впліталися давні думки, нагадуючи далеке сліпуче світло, що все ближчає й̆ ближчає, освітлюючи життя крізь прірву століть.

— Що ти робиш зі мною? — видихнув Гайтт.

— Ти інструмент, на якому мене навчено грати, — промовив Біджаз. — Це я й̆ роблю — граю. Дозволь назвати тобі імена інших зрадників з-поміж наїбівв. Це Бікурус і Кавад.

Ще Джадіда, він був секретарем Корби. Ще Абумоджандіс, помічник Баннерджі. Навіть зараз хтось із них міг би всадити ніж у вашого Муад'Діба.

Гайтт лише похитав головою, не в змозі щось сказати.

— Ми як брати, — озвався Біджаз, знову перервавши монотонне мугикання. — Ми росли в тому ж резервуарі: спершу — я, потім — ти.

Металеві очі Гайтаа несподівано наче обпекло. Усе потонуло в мерехтливій̆ червоній̆ імлі. Видавалося, що всі органи чуття відтято від нього й̆ зостався лише біль. Довколишній̆ світ проступав наче крізь тоненьку запону, що колихалася на вітрі.

Усе стало випадковим, хаотичною плутанкою неживої̈ матерії̈. Йогоо власна воля перетворилася на щось ламке й̆ зайвее. Вона не подавала навіть подиху й̆ відчувалася лише як внутрішнє освітлення.

З породженою відчаєм ясністю він прорвав цю завісу єдиним, що в нього зосталося, — поглядом. Усю свою увагу, наче палаюче світло, зосередив на Біджазі. Гайтт відчув, що йогоо очі пробивають шари оболонки карлика, бачать малого чоловічка як винайнятийй інтелект, а ще глибше, під ним, — істоту, скоцюрблену й̆ уярмлену голодом і спрагою, а відтак під усіма шарами, на самому дні, — сутність, маніпульовану символами.

— Ми на полі бою, — сказав Біджаз. — Тепер ти можеш говорити.

Звільнений̆ цими словами, Гайтт сказав:

— Ти не зможеш примусити мене вбити Муад'Діба.

— Чув я, як кажуть у Бене Ґессерит, — відповів Біджаз, — що

немає нічого сталого, нічого незмінного, нічого тривкого у всьому Всесвіті. Ніщо не залишається навічно в тому ж стані, бо кожен день, а інколи кожна година приносять зміни.

Гайтт лише тупо похитував головою.

— Ти вірив, що цей̆ дурний̆ Імператор — нагорода, якої̈ ми домагалися, — казав Біджаз. — Як же мало ти розумієш наших панів і наставників, тлейлаксуу! Гільдія й̆ Бене Ґессерит вірять, що ми творимо артефакти. Насправді ж ми створюємо знаряддя й̆ послуги.

Усе може бути знаряддям — злидні, війнаа. Війнаа корисна, бо в багатьох сферах є напрочуд результативною. Стимулює метаболізм. Зміцнює уряд.

Перемішує генетичні лінії̈. Вона настільки життєздатна, як ніщо інше у Всесвіті. Лише ті, котрі розуміють вартість війнии й̆ вдаються до неї̈, здобувають належний̆ рівень самовизначення.

Напрочуд спокійнимм голосом Гайтт відповів:

— Дивні речі ти кажеш, майжее достатні, аби схилити мене до віри в мстиве Провидіння. Яке відновлення було використано, щоб створити тебе? Це буде прецікава історія з іще незвичайнішимм епілогом.

— Чудово! — пирхнув Біджаз. — Ти атакуєш, себто маєш силу волі та належний̆ рівень самовизначення.

— Ти намагаєшся пробудити в мені насилля, — задихаючись, промовив Гайтт.

Біджаз заперечливо похитав головою.

— Пробудити — так, насилля — ні. Ти сам казав, що є носієм свідомості, здобутої̈ в процесі навчання. Я маю пробудити в тобі цю свідомість, Дункане Айдагоо.

— Я Гайтт!

—Дункан Айдагоо. Суперубивця. Коханець багатьох жінок. Солдат-мечник. Права рука Атрідів на полі бою. Дункан Айдагоо.

— Минуле не можна пробудити!

— Справді?

— Це ще нікому не вдалося!

— Це правда, але наші пани й̆ наставники заперечують саму

думку, наче щось неможливо зробити. Вони завжди шукають відповідне знаряддя, правильне використання сил, належні послуги...

— Ти приховуєш свою справжню мету! Закриваєш їїї завісою слів, які нічого не означають!

— У тобі є Дункан Айдагоо, — промовив Біджаз. — І він підкориться; чи то емоціям, чи то безпристрасному аналізу, але підкориться. Ця свідомість прорветься крізь екран придушення та відбору з темного минулого, яке йдее вслід за тобою. Вона поряд і править тобою навіть зараз, хоча ти намагаєшся їїї стримувати. Усередині тебе ховається істота, свідомість якої̈ мусить сфокусуватися, і ти їйй підкоришся.

— Тлейлаксуу вважають, наче я все ще їхнійй раб, але я...

—Тихо, рабе! — промовив Біджаз таким самим скиглявим голосом.

І Гайтт виявив, що завмер у мовчанні.

— От ми й̆ дісталися фундаменту, — сказав Біджаз. — Я знаю, що ти відчуваєш. А ось слова сили, щоб маніпулювати тобою... Гадаю, що це буде достатній̆ важіль.

Гайтт відчув, як по щоках спливає піт, як тремтять руки й̆ груди, але був не в спромозі ворухнутися.

— Одного дня, — казав Біджаз, — до тебе прийдее Імператор. Скаже: «Їїї не стало». І на йогоо обличчі буде маска горя. Він віддасть воду мертвій̆, як тутешні називають свої̈ сльози. А ти скажеш моїмм голосом: «Пане! О, пане!»

Біль скував м'язи щелеп та горлянки Гайтаа. Він міг лише ледьледь похитувати головою з боку на бік.

— Скажеш: «Приношу звістку від Біджаза». — Карлик скорчив гримасу. — Бідний̆ Біджаз, який̆ не має глузду... бідний̆ Біджаз, барабан, напханий̆ інформацією, істота, яку використовують інші... вдар у Біджаза — і він загуркотить... — Він знову скорчив гримасу. — Ти вважаєш мене лицеміром, Дункане Айдагоо!

А я не такий̆! Я теж можу сумувати. Але настав час, щоб замінити мечі на слова.

Гайтт гикнув, здригнувшись усім тілом.

Біджаз захихотів, а тоді сказав:

— Ах, дякую тобі, Дункане Айдагоо, дякую. Потреби тіла рятують нас. Оскільки в жилах Імператора тече кров Харконненів, то він зробить те, чого ми бажаємо. Перетвориться на машину для випльовування слів, які мило звучатимуть у вухах наших панів і наставників.

Гайтт закліпав очима й̆ подумав, що карлик виглядає як насторожене звірятко, злостиве й̆ напрочуд розумне. Кров Харконненів в Атріді?

— Ти думаєш про звіра Раббана, огидного Харконнена, і тебе засліплює лють, — промовив Біджаз. — У цьому ти схожий̆ на фрименів. Коли слова підводять, меч завжди під рукою, чи не так? Думаєш про тортури, яких зазнала твоя сім'я через Харконненів. А по матері твій̆ дорогоцінний̆ Пол — Харконнен! Тобі нескладно було б убити Харконнена, правда?

Гхолу охопило гірке розчарування. Чи це була лють? Лють на що?

— Оххх, — сказав Біджаз, — аха-ха-ха! Фокус-покус! Але це ще не все. Тлейлаксуу пропонують твоєму дорогоцінному Полові Атрідові угоду. Наші пани й̆ наставники повернуть йогоо кохану. Твоя сестра — ще одна гхола.

Гайтт раптом відчув, що у Всесвіті зникло геть усе, крім биття йогоо серця.

—Гхола, — продовжив Біджаз, — буде тілом йогоо коханої̈. Вона народжуватиме йогоо дітей̆. Кохатиме тільки йогоо. Можемо навіть удосконалити оригінал, якщо він цього захоче. Чи ж колись людина мала більші шанси повернути собі втрачене? Це нагода, за яку він ухопиться.

Біджаз кивнув, прикриваючи повіками очі, наче від утоми.

— Він збентежиться... замислиться, і в цю мить ти наблизишся. А тоді вдариш! І тоді буде двоє гхол замість одного! От чого жадають наші пани й̆ наставники!