17 Частина (2)

— Він завжди так говорить, — виправдовувався Усаймм.

—Я не говорю, — заперечив Біджаз. — Оперую машиною,

званою язиком. Вона скрипить і тріщить, але це моя власність. «Іграшка тлейлаксуу, навчена й̆ метка, — подумав Пол. — Бене

Тлейлаксс ніколи не викидають чогось настільки цінного».

Він озирнувся й̆ придивився до карлика. Округлі очі кольору меланжу відповіли йомуу таким самим поглядом.

— Які інші здібності ти маєш, Біджазе? — спитав Пол.

— Знаю, коли нам слід іти, — відповів Біджаз. — На таке небагато людей̆ здібні. Настав час закінчень — і це добрий̆ йогоо початок. Починаймоо йтии, Усулю.

Пол знову повернувся до спогадів: карлика там не було, але слова малого чоловічка пасували до цієї̈ оказії̈.

— Біля дверей̆ ти назвав мене «сір», — промовив Пол. — Ти мене знаєш?

— Ти наскрізь сірий̆ «сір», — відповів Біджаз, вишкірюючись. — Ти щось значно більше, ніж підколонний̆ Усуль. Ти Імператор Атрід, Пол Муад'Діб. А ще ти мій̆ палець. — Він підняв вказівний̆ палець правої̈ руки.

— Біджазе! — гримнула Дгурі. — Ти спокушаєш долю.

— Я спокушаю свого пальця, — пискливим голосом запротестував Біджаз і вказав на Усуля. — Вказую на Усуля. Хіба ж мій̆ палець — це не сам Усуль? Чи, може, це відбиток чогось основнішого? — Він підніс палець до очей̆, із глузливою посмішкою оглянув йогоо з одного боку, тоді з іншого. — Аххх, це ж просто палець.

— Він завжди отак плете, — засмучено сказала Дгурі. — Гадаю, що через це тлейлаксуу йогоо й̆ викинули.

— Я не буду підопічним, — примовляв Біджаз, — але матиму нового опікуна. Як дивно впливає той̆ палець!

Карлик глянув на Дгурі та Усаймаа своїмии напрочуд блискучими очима.

— Не надто міцні зв'язки тримають нас укупі, Усаймее. Кілька сльозинок — та й̆ розлучимося.

Великі стопи карлика зачалапали підлогою. Крутнувшись, він зупинився перед Полом.

— Аххх, опікуне! Довгу ж дорогу я пройшовв, аби тебе знайтии. Пол ствердно кивнув.

— Будеш зі мною добрим, Усулю? — спитав Біджаз. — Я ж особистість, ти це знаєш. Особистості мають багато подоб і розмірів.

Це лише одна з них. Щодо м'язів, то я слабкий̆, а от щодо рота — дужий̆; легко мене прогодувати, але дорого наповнити. Спорожнюй̆ мене, скільки хочеш, однаково залишиться більше, ніж запхнули туди люди.

— Нема часу на твої̈ дурні загадки, — гримнула Дгурі. — Вам треба йтии.

— У мене загадок аж по вінця, — відповів Біджаз, — але не всі вони дурні. Піти, Усулю, означає когось минути, так? І той̆ хтось мусить проминути. Дамо минулому минути. Дгурі каже правду. А один із моїхх талантів — це вміння слухати.

— Ти маєш правдочуття? — спитав Пол, вирішивши вичекати час, відміряний̆ видінням. Це значно краще, ніж зруйнуватии цю мить, цим лише побільшивши страшні наслідки. Зосталося ще кілька справ, про які мав згадати Усаймм, щоб Час не було повернуто в страшніше річище.

— Я маю тепер-чуття, — промовив Біджаз.

Пол зауважив, що карлик став нервовішим. Невже маленький̆ чоловічок передчуває, що станеться? Чи він є своїмм власним провидцем?

— Ти питала про Лічну? — раптом спитав Усаймм, дивлячись на Дгурі своїмм єдиним здоровим оком.

— Лічна в безпеці, — відповіла Дгурі.

Пол опустив голову, аби з виразу йогоо обличчя ніхто не здогадався, що це неправда. У безпеці! Лічна — прах у таємній̆ могилі. — Це добре, — мовив Усаймм, прийнявшии схилену голову Пола за кивок підтвердження. — Це єдина добра річ з усього цього зла, Усулю. Мені не до вподоби той̆ світ, який̆ ми творимо, знаєш? Краще велося, коли ми самі були в пустелі, а за ворогів мали

тільки Харконненів.

— Інколи лише тонка лінія розділяє багатьох ворогів і багатьох

приятелів, — озвався Біджаз. — Там, де лінія закінчується, нема ні початку, ні кінця. Закінчуймоо з цим, мої̈ друзі.

Він підійшовв ближче до Пола, нервово переминаючись із ноги на ногу.

— Що таке тепер-чуття? — спитав Пол, тягнучи час і ще більше нервуючи карлика.

— Тепер! — нетерпляче сказав Біджаз. — Тепер! Тепер! — Він узявся тягнути Пола за одяг. — Тепер пішли!

— Меле язиком, але нічого злого в ньому нема, — чуло промовив Усаймм, дивлячись на Біджаза здоровим оком.

— Навіть млинок може дати знак до відходу, — відповів Біджаз. — Та ще сльози. Ходімо, доки не закінчився час початку.

— Чого ти боїшсяя, Біджазе? — спитав Пол.

— Боюся духа, що зараз мене шукає, — пробурмотів Біджаз. На йогоо чолі з'явилися краплі поту. Щоки здригалися. — Боюся того, що не мислить і не матиме тіла, окрім мого, і що воно знову повернеться до себе! Боюся речей̆, які бачу, і речей̆, яких не бачу.

«Цей̆ карлик має здатність ясновидіння», — подумав Пол. Біджаз ділив із ним жахливе віщування. Чи ділитиме також і долю віщуна? Чи, може, йогоо віщі сили не надто великі, як у тих, хто для розваги викладає Таро Дюни? А може, більші? Як далеко сягає йогоо погляд?

— Краще б вам уже піти, — зауважила Дгурі. — Біджаз має рацію.

— Кожна хвилина зволікання, — промовив Біджаз, — продовжує... продовжує теперішнє.

«Кожна хвилина зволікання відтерміновує мою провину», — подумав Пол. Отруйнийй подих хробака, із зубів якого на нього стікає пісок. Це трапилося давно, але зараз він наче вдихав той̆ спогад — запах прянощів та гіркоти. Відчував, що йогоо чекає власний̆ хробак — «урна пустелі».

— Часи неспокійніі, — сказав він, відповідаючи на вирок, винесений̆ Усаймомм їхньомуу світові.

— Фримени знають, що робити в неспокійніі часи, — відповіла Дгурі.

Усаймм погодився з нею, кивнувши тремтячою головою.

Пол глянув на Дгурі. Не очікував вдячності, вона пригнітила б йогоо більше, ніж він спроможний̆ був витримати, але гіркота Усаймаа й̆ палкий̆ жаль, побачений̆ в очах Дгурі, сколихнули йогоо рішучість. Чи бодай̆ щось вартувало такої̈ ціни?

— Затримуватися безглуздо, — сказала Дгурі.

— Роби, що мусиш, Усулю, — прохрипів Усаймм.

Пол зітхнув. Слова з видіння було сказано.

— Усе буде полічено, — мовив він, щоб відповідність була цілковитою. Відвернувшись, він вийшовв із кімнати. Услід йомуу залунало ляскання стоп Біджаза.

—Минуле проминуло, — бурмотів Біджаз, коли вони виходили. — Хай̆ минуле гине там, де йомуу судилося. Це був брудний̆ день.