16 Частина (2)

Коли Алія опустила голову, Пол стримав розчарований̆ вигук. Вона не сказала того, на що він чекав. Йогоо тіло нагадувало суху шкарлупу, покинуту хітинову оболонку якоїсьь пустельної̈ комахи.

Він подумав, що всі інші мусять відчувати подібне. Довкола неспокійноо заворушилися. Зненацька якась жінка в юрбі, далеко в наві, ліворуч від Пола, скорботно скрикнула.

Алія підвела голову, а Пола пронизало запаморочливе відчуття, що відстань між ними зникла, що він дивиться просто в їїї осклілі очі всього за кілька дюймівв від нього.

— Хто мене кличе? — спитала Алія.

— Це я, — заридала жінка. — Я, Аліє. Ох, Аліє, допоможи мені. Кажуть, що мого сина вбито на Мурітані. Невже він згинув? Невже я ніколи не побачу мого сина... ніколи?

— Ти намагаєшся задкувати по піску, — наспівно проказала Алія. — Ніщо не втрачене. Усе повертається пізніше, але ти можеш не пізнати тої̈ подоби, що повернеться.

— Аліє, я не розумію! — лементувала жінка.

— Живеш у повітрі, хоча не бачиш йогоо, — гострим голосом відповіла Алія. — Чи ти ящірка? Говориш із фрименським акцентом. Невже фримени намагаються повернути померлих? Що нам потрібно від наших мертвих, крім їхньоїї води?

Посеред нави чоловік у багатому червоному плащі здійнявв обидві руки. Рукави опали, відслонивши тонке полотно сорочки. — Аліє! — гукнув він. — Мені зробили ділову пропозицію. Чи

треба мені пристати на неї̈?

— Ти приходиш сюди як жебрак, — промовила Алія. — Шукаєш золотої̈ чаші, але знаходиш тільки стилет.

— Мене просили вбити людину! — заволав справа глибокий̆

голос із січовою вимовою. — Чи мені погоджуватися? А як погоджуся, то чи вдасться?

— Початок і кінець єдині, — відрізала Алія. — Хіба ж я не казала цього раніше? Ти прибув сюди не для того, щоб про це питати. Ти вже сумніваєшся, якщо прийшовв сюди й̆ запитуєш.

— Вона сьогодні сердита, — пробурмотіла жінка поблизу Пола. — Я ще не бачили їїї такою сердитою.

«Вона знає, що я тут, — подумав Пол. — Побачила у видінні те, що їїї розлютило? Чи не через мене сердиться вона?»

— Аліє, — озвався чоловік одразу ж перед Полом. — Скажи цим діловим людям і слабкодухам, скільки ще правитиме твій̆ брат!

— Дозволяю тобі самому заглянути за цей̆ поворот незнаного, — гостро відповіла Алія. — Твої̈ упередження на твоїхх устах! Маєш дах над головою та воду тому, що брат мій̆ приборкав черв'яка хаосу!

Із сердитим жестом запнувши одяг, Алія відвернулася, перейшлаа через блискучі стрічки світла й̆ зникла в темряві.

Аколіти відразу ж почали співати, але цього разу ритм збився. Їхх виразно спантеличив несподіваний̆ кінець ритуалу. Весь натовп неспокійноо загомонів. Пол відчув довкола себе хвилювання — тривогу, невдоволення.

— Це все той̆ дурень зі своїмм ідіотським діловим питанням, — буркнула жінка поблизу Пола. — Лицемір!

Що побачила Алія? Яку дорогу в майбутньомуу?

Цієї̈ ночі трапилося щось таке, що урвало пророчий̆ ритуал. Зазвичай̆ натовп прочан вимагав від Алії̈ відповіді на всі їхніі жалюгідні запитання. Так, вони всі прибували сюди, щоб почути з уст провидиці пророцтво. Він багато разів чув це, коли,

сховавшись у темряві за олтарем, спостерігав за ритуалом. Чому цієї̈ ночі все пішло не так?

Старий̆ фримен шарпнув Пола за рукав, кивнувши до виходу. Натовп уже рушив туди. Пол дозволив юрбі підхопити йогоо, потягти із собою — із провідником, котрий̆ учепився за рукав. Йогоо тіло стало проявом сили, влади над якою він не мав. Він перестав бути живою істотою — зосталася лише тиша, що рухалася сама собою. Перебував у центрі цього неіснування, дозволяючи вести себе вулицями свого міста, ідучи дорогою, такою знайомоюю йомуу з видінь, що серце завмирало від печалі.

«Я мав би знати, що побачила Алія, — подумав він. — Я сам це бачив стільки разів. І вона не закричала, протестуючи... вона теж бачила альтернативи».