УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ НАГОДУВАВ СВІТ / Історія Антона Турчановича
Раз у баби перехожий моль ночував
Устав рано до походу, та гуску украв.
Доганяє його баба:
«Служба, почекай!» «А что, бабушка мнє скажеш?» - «Та гуску віддай».
«Ах ти Бог мой! Ето гуска? Екой я дурак! Дєржи, бабка, єй-єй думал, что ето гусак».
Дожились. треба запікувати класичну поезію.
Проблемі харчування московських солдатів, які стояли в українських селах, Степан Руданський присвятив не один вірш.
Бо голодний солдат – поганий солдат.
От і зараза, одразу після початку війни на Донбасі в Україні постало питання реформи солдатського харчування.
Волонтери, виробники консервів, інтенданти, кеттерингові компанії – усі взялися за цю справу.
А на свята і досі волонтери печуть паски для бійців, варять вареники, ріжуть салати – адже в бійців на фронті теж має бути свято.
Багато українців працюють на те, щоб нагодувати наших воїнів, навіть не підозрюючи,
що понадсто років тому над тим самим думав капітан Турчанович,
офіцер російської армії родом з Чернігівщини. Він думав про те, про що тисячу років не думав жоден полководець.
Привіт! Ви на каналі імені Т.Г. Шевченка. Я – брат Капранов, і ми знову досліджуємо для вас важливі і не дуже відомі питання української історії та культури.
А ви вже підписалися на наш канал? Якщо ні – зробіть це просто зараз, натиснувши кнопку під цим відео.
Тоді ви будете в курсі усіх наших досліджень, а якщо до того ще й натиснете не дзвіночок поруч із кнопкою «підписатися».
То отримуватиме повідомлення про нові відео просто миттєво.
Ну що, підписалися? Молодці.
Лайкаючи та підписуючись на українське відео ви допомагаєте нашій державі обороняти свою мову та культуру, проти яких веде шалену інформаційну війну Росія.
Їй мало загарбаних українських територій – вона не спиниться, поки ми будемо існувати.
Тому український ютуб – це не просто розвага, це інструмет захисту незалежності, а ваші лайки – кулі у серце ворога.
З давніх давен повелося, що солдати самі дбали про своє харчування.
Полководець забезпечував лише вчасну виплату грошей, а далі солдати вже самі вирішували, як їх витратити.
Тому у творах, що описують стародавні війни, ми обов'язково зустрічаємо сцену біля багаття,
де зібралися солдати, щоб перепочити та попоїсти, побачимо вертели з дичиною чи цілком свійськими курами та гусками.
за останні шість тисяч років людство пережило 14 з половиною тисяч воєн.
І під час них солдати завжди об'їдали мирне населення.
У знаменитій п'єсі Бертольда Брехта «Матуся Кураж» головна героїня була маркітанткою,
тобто постачальницею харчів для солдатів.
Маркітанти на своїх возах, які одночасно були складами та крамницями, ішли слідом за військом, купляли у селян продукти,
а потім перепродавали їх військовим, наживаючи на цьому свою копійку.
В українських козаків харчування було організовано інакше. Згадаймо повість Євгена Гребінки «Чайковський»:
«Після вечері курінний підійшлов до дерев'яної скрині, що стояла на особливому столі,
кинув до неї копійку та вийшов з куреня, козаки робили те саме. «Кидай свою копійку, -
сказав Микита Олексію. – Завтра на ці гроші кухарі куплять харчів та приготують нам обід та вечерю».
Отже кожен козацький курінь мав мав власних кухарів, які забезпечували гаряче харчування,
і кожен козак пообідавши, клав копійку до спільної скарбниці, дякуючи братчикам-кухарям за роботу.
Тепер це називається краудфандинг.
Армія Російської імперії у 19-му столітті перейшла на систему харчування, подібну до козацької,
але грошами на закупівлю продуктів розпоряджався полковий командир.
Це, звісно, призводило до злопживань, крадіжок та корупції.
Вправні командири швидко наживали капітал на солдатському шлункові.
Крім того за кожним полком на підводах возили кухонне приладдя, казани та продукти, на стоянках розводили багаття, і голодні солдати мусили чекати,
поки кашовари зроблять свою справу. А в бою? Тільки-но кашовар засипав пшоно у воду, як супротивник переходить у наступ і доводиться тікати, залишаючи готовий обід ворожим воїнам.
Так тривало століттями. Усі звикли і не скаржилися – “а ля герр ком аля герр”, тобто на війні як на війні.
Але один українець, а саме підполковник Антон Федорович Турчанович, замислився над цією ситуацією,
в результаті зробив винахід, який назавжди змінив систему харчування військових.
Антон Турчанович народився на Чернігівщині у родині збіднілих дворян.
Пішов у армію рядовим і врешті-решт за сорок років дослужився до полковника,
був нагороджений Георгіївським хрестом, орденами святого Володимира, святої Анни, святого Станіслава.
Він відзначився надзвичайною хоробрістю при облозі фортеці Плевни під час російсько-турецької війни. Але головний свій подвиг
– створення польової кухні – здійснив уже в мирний час, на початку минулого століття.
Принцип роботи польової кухні оснований на чумацькій пічці.
Чумаки були унікальним явищем такого собі народного транспортного бізнеса, коли кожен добрий господар міг зібрати валку возів та піти у Крим чи на Дон.
Чумацькі валки ходили українськими дорогами аж до ХІХ століття, воли тягнули вози, навантажені сіллю, рибою, прянощами та іншим крамом.
Чумаки тижнями ішли степом, де практично не ростуть дерева і нема де взяти дрів для багаття. Тому вони вигадали пічку, яку можна швидко збудувати будь-де і яка не потребує багато палива.
Це була повноцінна пічка – із пальником, піддувалом і трубою, відмінність її від звичайної полягала лише в тому,
що чумацьку пічку не складали з цегли, а викопували у землі. Той, хто намагався приготувати щось на багатті, знає,
що більшість тепла від нього розноситься навсебіч, і лише менша частина нагріває
казан або чайник. Ну а чумацька пічка, де вогонь заховано під землю, використовує все тепло із користю –
тому для неї годиться будь-яке пальне: хмиз, солома, суха трава, навіть кизяк.
Крім того вона працює в дощ і вночі не привертає увагу розбійників.
Отже польова кухня – це така собі чумацька пічка на колесах.
Всередину пічки вставлено казан з кришкою, в якому вариться страва. Щоб вогонь краще горів, передбачено димову трубу.
Польова кухня Турчановича, або, як її називали в документах «універсальне пересувне вогнище»,
поєднувала в собі одночасно дві такі пічки: одну для борщу, другу – для каші.
До того ж казан, призначений для каші, мав навколо себе спеціальний резервуар з оливою, яка нагрівалася вогнем, а тоді вже передавав тепло каші,
і через це става у казані не пригорала. У ньому можна було навіть пекти хліб. Ємність кухні дозволяла готувати обід одночасно для 250 людей.
Свою польову кухню-пічку Турчанович поставив на колеса, передбачивши можливість впрягти коней і варити їжу навіть у походах, під час руху.
Свою розробку Турчанович представив на конкурс, оголошений військовим міністерством у 1896 році.
У конкурсі брало участь багато розробок, але кухня Турчановича обійшла їх усіх за легкістю, зручністю на невибагливістю.
Перші бойові випробування вона пройшла під час Російсько- Японської війни у 1904-05 років,
і хоч Росія ту війну ганебно програла, польові кухні отримали високу оцінку солдатів та офіцерів.
У 1906 році Німеччина оголосила конкурс на створення солдатської кухні.
Участь у ньому взяла і кухня Турчановича, яка знову перемогла усіх конкурентів.
Щоправда, німці, які не хотіли бути залежними від іноземного виробника, все одно створили свою кухню, на три казани, яку солдати влучно прозвали «гуляшканон»,
тобто «гуляш-гармата» через те, що пічка із трубою формою нагадувала гаубицю.
1908 року Турчанович отримав від Міністерства торгівлі свідоцтво,
яке засвідчувало, що його польова кухня не має аналогів і є винаходом.
Конструкція виявилася настільки вдалою, що її виробляли практично без змін аж до Другої світової війни.
Та й теперішні польові кухні використовують принципи, які заклав український винахідник.
Але, як це часто буває, на своєму винаході Турчанович не зажив слави та грошей, і доживав віку у дочки в Брацлаві на Вінничині.
Саме у Брацлаві йому поставили пам'ятник – польову кухню на постаменті, знак вдячності мільйонів ситих воїнів.