Птахи зимують в озерах? [MinuteEarth]

Ця гравюра 16 століття зобра́жує риба́лку, який витягає сітку, повну ла́стівок, що зимують

на дні вкритого кри́гою озера. Якщо ви ніколи не чули про те, як ластівки зимують

на дні озе́р, це лише́ тому́, що вони цього́ не роблять. Але протягом тисяч років, зимова спля́чка

була однією з провідних теорій, що пояснювала, куди ж діваються птахи́ в період від осені до весни.

За іншою теорією, птахи́ залиша́ли наси́джене місце й відлітали в далекі краї́ на зиму - ми називаємо це

"міграцією" - але люди й га́дки не мали, куди са́ме прямували пернаті. Наприклад,

в одній з брошур 1703 року, є припущення, що вони відлітають до Місяця.

Перші спра́вжні докази того́, куди птахи зникають на зи́му (підказка: це не Місяць чи дно замерзлого озера),

з'явилися близько 1900 (тисяча дев'ятсо́того) року, завдячуючи спеціальному прийому

данського вчителя, який прикріпляв пронумеровані алюмінієві кільця до ніг пташо́к і потім відпускав їх.

Кожне упіймання чи спостереження за такою пташкою відмічалося крапкою на карті. А згодом такі міграції

на великі відстані були підтверджені, коли Білого лелеку, поміченого в Угорщині,

знайшли мертвим у Південній Африці. Але такі відмітки дають дослідникам інформацію лише́ про певні місця́

уздовж шля́ху міграції птахів - але не про те, що відбувається між цими пу́нктами.

Останнім часом, дослідники нарешті почали отримувати кращу картину - фактично

з висоти пташиного польоту - таких щорі́чних міграцій. В штаті Мериленд упіймали білоголо́вого орла́на

та встановили передавач, потужності якого вистача́ло, щоб посилати сигнали па́рі орбітальних супутників.

Супутникове стеження розкрило деталі деяких захоплюючих міграції, як от Малого гри́цика,

який здійснив річний політ з Аляски до Ново́ї Зеландії, подолавши при цьому відстань в 11 000 (одинадцять тисяч) кілометрів

приблизно за вісім днів без жодної зупинки. Але є серйозне обмеження в супутникових за́собах стеження:

навіть з використанням сучасних технологій, передавачі достатньої потужності

все ще занадто важкі для маленьких співо́чих птахів.

Незначним вдосконаленням є використання GPS-(ДжПіЕс)-реєстраторів, які можуть бути ме́ншими, оскільки

вони переважно отримують інформацію, аніж відсилають її супутникам. Але вони все одно́ заважкі́ для найменших пташо́к.

На щастя, науковці були досить розумними, щоб зрозуміти, що їм узагалі не потрібне супутникове стеження!

Замість цього, ми можемо прикріпити маленький прилад, що записує рівень світла, годинник, та мікросхему пам'яті,

які ра́зом важать не більше родзи́нки. Легкий реєстратор світла нічого не транслює,

тож нам необхідно упіймати цю пташку зно́ву, щоб отримати дані. Але потім ми зможемо використати

да́вні навігаційні методи для відтво́рення щоденного місцезнахо́дження пта́ха протягом його подорожі: тривалість

кожного дня показує нам широту́, а момент ча́су посере́дині між сходом і заходом Со́нця (тобто по́лудень) показує довготу́.

Ці зручні геолока́тори показали найшви́дшу в світі міграцію: Баране́ць великий,

який важить близько 170 (ста сімдесяти) грамів, домча́в зі Швеції до центральної Африки

всього за три дні, рухаючись із середньою швидкістю 95 км/год (кіломе́трів за годину).

Іншому "міграційному марафо́нцю", Крячку́ поля́рному, вже давно приписують найдовшу міграцію

за його щорі́чний переліт між Арктикою і Антарктикою туди й назад. А це орієнтовно складає 40 000 км (сорок тисяч кіломе́трів).

Але останні дані зі світлови́х геолока́торів показують, що крячо́к насправді пролітає

удвічі довший шлях щоро́ку. Можливо, використовуючи повітряні пото́ки для полегшення польоту.

Це означає, що полярні крячки́ можуть наліта́ти більш ніж два з половиною мільйо́ни кіломе́трів

за своє життя - цього достатньо, щоб трИчі злітати до Місяця в оби́два бо́ки.

Але, наскільки нам відомо, вони ще туди не діста́лися.