53 / 60

— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?

— Так змарніла, що не впізнав?

— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?

— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?

— Нездужає... Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!

— Бо постаріла, правда твоя... В хаті Олька? То я зайду до неї.

— Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї...

Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:

— Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Tут самому нема чого в рот покласти, а я... Мала б за мною глядіти, а я глядю її.

Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.

— І чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночі... Розпалює в печі, до вогню ставить чавунець. У чавунці, залитому водою, стримить кістка з м'ясом. — Раз проти ночі, значить ночуватиме. Ха! Це ж там у Забарі собі думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого нема. А в мене є? А мені хтось дає чи мушу діставати? Дістаю, поки ребра не пощитали.

І Василь Гнойовий уже гнівається, наче бідолашна Горпина таки об'їдає його, таки з рота видирає. — А вона ж молода й славна. Якби трохи підгодувати, якби на кістках наросло... А з чого наросте, коли голод, коли від вітру валиться.

У печі горить вогонь, кипить у чавунці м'ясо, дедалі густіше пахнучи на хату, а хазяїн ходить від вікна до вікна (аби хвороба не привела ще якогось гостя) й думає, й думки в голові перевертаються важкі, як брили землі під плугом. — Коли вони там уже перебалакають? Як сороки. Досипає в чавунець пригірщ пшона, кидає обчищену цибулину — й ковтає слину.

— Сам собі за господиню, крий його цариця небесна... О, заходь, заходь, Горпино,— побачив гостю в порозі,— бо вже й вечеря поспіває. Побалакала з Олькою? Горе їй та мені. А за що мені таке горе? Сідай на лавці, бо в ногах правди нема... Ось підкріпишся з дороги, бо захляла.

— Спасибі ж тобі, Василю — дякує Горпина,— за твоє чуле серце. Вже забула, коли гарячу страву несла до рота Життя таке, що не знаєш, де знайдеш, де загубиш. Покійна мати наша що казала за тебе? Казала, аби Олька не виходила за тебе заміж, бо в тебе черства душа. А яка ж у тебе черства душа, коли Олька впала з ніг і лежить, а ти її глядиш? І мені ось не жалієш.

— О, ваша мати набалакала! — сердиться Василь Гнойовий, беручи чавунець руками з ганчіркою та розливаючи по глиняних мисках.— Набалакала — і в могилу, бо так легше а я тут мучуся, доглядаю Ольку... Тільки не квапся їсти, бо попечешся. Хай вихолоне, потрошки братимеш,