VI (2)

Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв'язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi... А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав... Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла... а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!

От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб'ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: "Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь". А сама, доставши аж п'ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було. Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А .як вiддихнула i устала... та вп'ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: "Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка..." А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв'язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха. — А вiдкiля ти, молодице? — пита її Явдоха.

— Та я здалека! — каже молодиця, охаючи. — Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий... ох!..

Явдоха моргнула на кота та й каже:

— Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе... Ти ж чого до мене прийшла?

— Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло... ох!" Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти... Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, — та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п'ятiрко яєць i шага грошей. Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця... геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:

— Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував...

— Так i є! Се ж наш панич, — казала молодиця. — Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: "Що за 3 чорта гарна молодичка!" Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло...

Тут Явдоха i стала її розпитувати... об чiм їй треба було... а далi i проводила з хати та й каже: "От тепер добре!