Зозуля й Горлиця
Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась; Мов сирота вона, тиняється сама, Минає літечко, порадоньки нема. — А діти? — Горлиця питає.— Чи, може, хто гніздечко зруйнував? Чого на світі не буває! Хто, серце, горенька не знав? — А цур їм, дітям тим! — Зозуля закувала.— Нащо здалось гніздо мені? Яєчка крадькома я другим підкладала, Нехай висиджують дурні! То все, голубонько, дурниці; Нам літечко святе Судилось не на те, Щоб у гнізді сидіть, як печериці. Згадала я зозульників дурних,— Бодай вони мандрикою вдавились,— Як кукувала я, за мною волочились, Тепер хоч би один на сміх… — Ну, коли так,— їй Горлиця сказала,— Ти, вітрогононько, на долю не звертай! Все літечко кукукала, гуляла, Тепер сиди, очицями моргай.— Не раз Зозуля Горлицю згадала, Як кулаками сльози утирала.
Дарую байку я зозулям молодим, Не тим, Що у гаях гульню справляють, Дарую я своїм, Що у цяцькованих корсетках походжають І крутять розумом дурним. Нехай вона на спомин буде, Що не щодня бува бридня; Пшениченьку позабирають люде, Останеться суха стерня. А восени підкрадуться морози, На серце томлене накинеться зима, І не роса паде — поллються тихі сльози, Що є, мов, каяття, та вороття нема.
