Собака й Кінь
Був на селі Квачан-собака, Кудлатий та товстий; Хвіст здоровенний, як ломака, І сам такий страшний, Раз, лежачи знічев'я на травиці У холодочку під кущем, Він розбалакався з Конем Про те, про се, про всякії дурниці, А далі річ на те звернув, Що він у господарстві — сила, Не те що Кінь або Кобила,— Усяк се, може, чув. — Що ж, Коню, ти? Попихач головатий… Диковина тим возом торохтіть; Велике діло борону тягати Або снопи возить! Он я: і череду у полі доглядаю, Ввесь двір, кошару стережу, До току побіжу — Цілісінькую ніч не спочиваю! — На річ таку Собаці Кінь сказав: — Се, може, й правда, хто вас знає; На світі всяк буває… А я б тебе про от що попитав: Коли б я не хотів у полі працювати, Коли б я хліба не возив, То що б стеріг тоді кудлатий І Що б він їв?
І люди є такі ледачі, Мудрують по-собачи: Ми, бачте, сила, ми — стовби, У нас, мов, золоті лоби, Ми громадяне,— А то все суччя копійчане, Бадилля світове!. Сказав би щось про Квачана такого І що воно й до чого,— Та цур йому! Бо ще порве…
