Лисиця й Осел
— Відкіль бредеш ти, голово лиха? — Лисиця так мовля Ослові. — Дивився, як там Лев здиха Аж ген у тій діброві! Піди, паньматко, подивись; Ти ж зналася із ним колись… І! Що тепер із ним зробилось! Де в біса й сила тая ділась! А то, було, як гуконе — Не втямиш з ляку, де б сховався,— Таке було те пугало страшне! Мабуть, його весь світ боявся… Тепер лежить, неначе пень, І ніч, і день. Ніхто його вже не боїться, Усяк безпечно йде дивиться. Хто схоче — добре ускубне За вражий чуб його зубами, А хто під боки стусоне — Чи дрюком, чи рогами. — А ти, запевне, не посмів?! — Йому підсміює Лисиця. — Оце-таки! Чого ж дивиться? І я його раз захмилив,— Нехай і наших знає!
А й в людях такечки буває,— Чи то вже світ тепер такий: Поки ти чим кому страшний, Усяк тебе і поважає; А тільки як-небудь спіткнись,— Дивись — Хто й поважав, той лає.
