Камінь та Черв’як

Камінь та Черв'як — Дивись ти, як хвинтить зачав! Неначе й справді пишна птиця! — Так Камінь, лежачи в пшениці, На дощик верещав.— А глянь, іще й радіють люде; Запевно, всі вони дурні,— Аж чудно далебі мені! Ну що їм від того прибуде, Як дощ поналива води? Хоч опісля вже й не ходи: І росяно, і кально; скрізь калюжі,— Погано, та ще й дуже. Та що вже будемо робить, Самому всіх не перевчить. Я тутечки лежу відколи? Звичайно, мов мене й нема; Де не покинуть — все дарма, А й слова доброго не чув собі ніколи,— Бодай їм дихать так! — Мовчи лиш, дурню, не базікай,— Тут став казать йому Черв'як.— Сей дощик — радість всім велика. Земля посхла була — от він її змочив; Травицю трохи підживив; Пашня зовсім була пов'яла, Мов тая в'яла риба стала,— Він їй головоньку підняв, А добрим людям щастя дав… А з тебе що? Лежиш, ледащо! Такії лежні людям нащо?. Лежи ж, коли лежати звик, Та не базікай, дурню, дуже.

Буває, інший чоловік Все приндиться, що довго служе; А що в йому? Те, що й у Камені тому.