10 Частина (2)

— Ментат-торохтун, — усміхнулася вона.

— Я слуга Атрідів і кажу щиро.

— Слуга? У нас нема слуг. Лише послідовники.

— А я послідовник розуму, — сказав він. — Зрозумійтее це, дитино, і ви...

— Не називай̆ мене дитиною! — відрізала вона, до половини

оголивши крис-ніж.

— Винен, виправлюся. — Він глянув на неї̈, відтак усміхнувся

й̆ зосередився на керуванні 'топтером. Уже були помітні скелі, на яких збудовано Твердиню Атрідів — вони височіли над північними передмістями Арракіна. — Ви древня істота, але в тілі, лише трохи старішому за дитяче, — промовив він. — А зараз це тіло схвильоване своєю новою жіночністю.

— Сама не знаю, чого я тебе слухаю, — буркнула вона, але дозволила крис-ножу впасти в піхви, після чого витерла долоню об свій̆ одяг. Мокра від поту долоня збурила в їїї свідомості прищеплену їйй фрименську ощадність. Таке марнотратство тілесної̈ вологи!

— Слухаєте, бо знаєте, що я відданий̆ вашому братові, — сказав він. — Мої̈ вчинки ясні та легкозрозумілі.

— Ніщо в тобі не є ні ясним, ні легкозрозумілим. Ти найскладнішаа істота, яку я будь-коли бачила. Звідки мені знати, що вбудували в тебе тлейлаксуу?

— Через помилку або свідомо, — відповів він, — вклали в мене свободу творити себе.

— Знову вдаєшся до дзен-сунітських притч, — звинуватила вона йогоо. — Мудрий̆ муж творить себе, а дурень живе лише для того, щоб померти. — За мить напружила голос, передражнюючи йогоо: — Послідовник розуму!

— Люди не можуть відрізнити навчальних засобів від здобутої̈ освіти, — сказав він.

— Говориш загадками!

— Говорю з розумом, що відкривається. — Я все це повторю Полу.

— Більшу частину з цього він уже чув.

Вона не могла приховати свого здивування.

— То як же ти досі живий̆... і на свободі? Що він на це сказав? — Сміявся. І промовив: «Люди не хочуть мати Імператором

бухгалтера, їмм потрібний̆ повелитель і наставник, котрий̆ охоронив би їхх від змін». Але погодився зі мною, що знищення йогоо Імперії̈ зав'язане на ньому самому.

— Нащо ж він говорив такі речі?

— Бо я переконав йогоо, що розумію йогоо проблему й̆ допоможу йомуу.

— І що ж ти сказав, аби цього досягти?

Він мовчав, накренивши 'топтер під вітер, щоб приземлитися на даху Твердині біля охоронців.

— Я вимагаю, щоб ти мені розповів!

— Я не певний̆, чи ви це прийметее.

— Це вже мені вирішувати! Наказую, щоб ти негайноо відповів! — Дозвольте мені спершу приземлитися, — промовив він. Не

чекаючи їїї дозволу, висунув шасі, підняв крила для оптимального спуску й̆ м'яко посадив машину на яскраво-оранжеву подушку на вершині даху.

— Тепер, — наказала Алія. — Говори.

— Я сказав йомуу, що витримувати себе самого, можливо, найскладнішаа задача у Всесвіті.

Вона труснула головою.

— Це... це...

— Гірка пігулка, — промовив він, спостерігаючи, як вартові

гвардійціі біжать до них дахом і шикуються для супроводу.

— Гірка маячня!

—Найвищийй палатин і найнижчийй наймитт мають ту саму

проблему. Не можна найнятии ментата чи якийсьь інший̆ інтелект, аби він розв'язав їїї замість тебе. Тут не допоможуть ні приписи, ні виклики свідків. Жоден слуга — чи послідовник — не перев'яже тобі рани. Перев'язуй̆ сам або спливай̆ кров'ю на очах у всіх.

Вона відвернулася від нього, усвідомивши при цьому, що таким чином видає свої̈ почуття. Без сили Голосу, без відьомських хитрощів він знову проник у їїї психіку. Як йомуу це вдалося?

— Що ж ти порадив йомуу зробити? — прошепотіла вона. — Я порадив судити й̆ наводити лад.

Алія глянула на вартових, зауваживши, як терпляче вони чекали, дотримуючись ладу.

— Запровадити справедливість, — пробурмотіла вона.

— О ні! — різко заперечив він. — Я радив йомуу, щоб він судив, і не більше, керуючись єдиним можливим принципом...

— І це?

— Підтримувати своїхх друзів і нищити ворогів.

— Себто судити несправедливо.

— Що таке справедливість? Стикаються дві сили. Кожна може

мати рацію у своїйй власній̆ сфері. Саме тут наказ Імператора все владнує. Ті колізії̈, яким він не може запобігти, розв'язує.

— Як?

— Найпростішимм чином: приймаєє рішення.

— Підтримуючи своїхх друзів і знищуючи своїхх ворогів.

— Хіба ж це не стабільність? Люди прагнуть ладу, яким би він

не був. Ув'язнені в темниці власних пристрастей̆, вони знають, що війнаа стала спортом багатих. Це небезпечна форма філософського декадансу. Він порушує порядок.

— Я поясню братові, що ти надто небезпечний̆ і мусиш бути знищений̆, — промовила вона, відвертаючись від нього.

— Я й̆ сам пропонував уже такий̆ розв'язок, — відповів він.

— Саме тому ти небезпечний̆, — сказала вона, обмірковуючи власні слова. — Ти опанував власні пристрасті.

— Я не тому небезпечний̆.

Перш ніж вона встигла ворухнутися, він схилився, охопив долонею їїї підборіддя й̆ торкнувся вустами їїї вуст.

Був то лагідний̆ поцілунок. І миттєвий̆. Він відхилився, а вона дивилася на нього, шокована, не помічаючи легких спазматичних усмішок на обличчях їїї гвардійцівв, котрі все ще стояли строєм неподалік.

Алія притисла пальця до губ. Цей̆ поцілунок мав напрочуд знайомийй смак. Йогоо вуста були плоттю з майбутньогоо, яку вона бачила в минулому. Тяжко дихаючи, промовила:

— Я мала б наказати здерти з тебе шкіру.

— Бо я небезпечний̆?

— Бо ти надто багато собі дозволяєш!

— Нічого собі не дозволяю. Не беру нічого, що б мені спершу

не запропонували. Тіштеся, бо я не взяв усього пропонованого. —

Він відкрив двері та вислизнув назовні: — Ходімо. Ми витратили надто багато часу на дурощі.

Він пішов у напрямку вхідного купола за подушкою летовища. Алія вискочила й̆ побігла вслід, намагаючись іти з ним у ногу. — Я розповім йомуу все, що ти сказав і зробив, — промовила

вона.

— Добре. — Він притримав для неї̈ двері.

— Він звелить тебе стратити, — сказала вона, входячи всередину купола.

— Чому? Бо я взяв поцілунок, якого бажав?

Він пішов услід за нею, і йогоо рух змусив їїї обернутися. Двері

щільно зачинилися.

— Поцілунок, якого ти бажав! — Їїї переповнювало обурення. — Гаразд, Аліє. У такому разі поцілунок, якого ти бажала. Обійшовшии їїї, він ступив у спускове поле ліфта.

Йогоо рух наче загострив їїї почуття — нараз вона усвідомила,

що він каже щиру правду. «Поцілунок, якого я бажала, — сказала собі. — І це правда».

— Ти небезпечний̆, тому що правдивий̆, — промовила вона, ідучи за ним.

— Ви повертаєтеся на дорогу мудрості, — сказав він, не збиваючись із кроку. — Навіть ментат не міг би висловити цього відвертіше. А тепер скажіть, що ви побачили в пустелі?

Вона вхопила йогоо за плече, змусивши зупинитися. Він знову це зробив — привів їїї мозок у стан загостреної̈ свідомості.

— Не можу цього пояснити, — сказала вона, — але я постійноо думаю про лицеплясів. Чому?

— Тому ваш брат і послав вас у пустелю, — відповів гхола, кивнувши. — Розкажіть йомуу про цю нав'язливу думку.

— Але чому? — Вона труснула головою. — Чому лицепляси?

— Там лежить мертва молода жінка, — промовив він. — А можливо, з-поміж фрименок не зникала жодна молода жінка.