Чабан і Комар
У холодочку, під вербою, Приліг Чабан спочить; Кийок поклав під головою, Собака у ногах лежить,— Не боязко, заснути можна сміло: Отара стишилась, лінується ходить, Бо дуже сонечко пригріло, І хоч би що — собака не проспить. Заснув Чабан, а лишенько не спало: Гадюка вилізла з трави, сичить… Комар углядів, жалко стало, І Чабана він кинувся будить; Гудів-гудів, аж крилечки помліли, А той не чує — спить; Комар присів на лоб, щоб з усієї сили Свій гострий носик устромить. Чабан прокинувся — аж перед ним Гадюка, Він києм — бух — і витяглась зміюка; Пропав би був Вівчар, Та визволив Комар. Куди ж він з переляку дівся? Ото ж то й що! Чабан Гадюку вбив, А Комара, що прислужився І впору розбудив, Спросоння тріснув так, що аж прилип до лоба. Така-то за добро шаноба!
Як перед більшим менший чоловік До правди повернуть язик Одважиться, по стародавній мові, Що хлібець їж, А правду ріж, Того й гляди — утнуть, як Комарові.
