Прощавай, літо! (2)

- Дідусю...

- Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

- Смерть - це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

- Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

- Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.

- Що ти хотів сказати, дідусю?

- Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

- Так, сер, - прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову - такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!