8-10 Частина (1)

Вероніка дивилася, як жінку, з уст якої не сходила посмішка, прив'язували до ліжка.

*

— Скажіть їй, що тут відбувається, — звернулася Зедка до санітара. — А то ще налякається.

Він обернувся й показав Вероніці шприц. Йому, мабуть, подобалося відчувати себе лікарем, який пояснює молодшому колезі хід процедури й процес лікування.

— У цьому шприці є певна доза інсуліну, — сказав він поважним, діловим тоном. — Його вживають діабетики для зменшення рівня глюкози в крові. Коли ж ця доза набагато більша від нормальної, різке зменшення глюкози викликає кому.

Він легенько постукав по шприцові, щоб вийшло повітря, а тоді встромив Зедці у вену на нозі.

— Це й має зараз статися. Вона увійде в стан штучної коми. Не лякайтеся, якщо очі її затьмаряться, і вона вас не бачитиме, поки діють медикаменти.

— Це жахливий, нелюдський метод, — обурилася Вероніка. — Люди борються, щоб вийти з коми, а не потрапити в неї!

— Люди борються за життя, а не кінчають його самогубством, — відповів санітар, та Вероніка зігнорувала цей закид. — А в стані коми організм відпочиває; всі його функції гальмуються, й знімається будь- яка напруга.

Говорячи, він продовжував вводити рідину, й очі Зедки ставали дедалі невиразніші.

— Не хвилюйся, — заспокоювала Зедку Вероніка. — Ти цілком нормальна; історія про короля, що ти мені розповіла...

— Не марнуйте слів. Вона вже вас не чує.

Жінка, яка ще кілька хвилин тому була цілком свідомою й повною життя, тепер бездумно втупилася кудись у простір, у кутику її рота шумувала слина.

— Що ви їй зробили? — крикнула санітарові Вероніка. — Виконав свою роботу.

Вероніка почала гукати до Зедки, кричати, погрожувати, що звернеться до поліції, до преси, до організацій із захисту людських прав.

— Не верещіть. Хоч ви й у психлікарні, але мусите дотримуватися дисципліни.

Зрозуміла, що цей чоловік не жартує, і їй стало страшно. Проте не мала що втрачати, тому крику не припиняла.

Зі свого місця Зедка бачила палату й ліжка — всі порожні, крім того, до якого прив'язали її тіло й біля якого стояла нажахана дівчина. Дівчина не знала, що жінка на ліжку жива, що всі її біологічні функції діють цілком справно, тільки душа її літає, мало не під стелю, у стані глибокого вмиротворення.

*

Зедка здійснювала астральну подорож, що в час її першого зіткнення з інсуліновим шоком стало для неї несподіванкою. Нікому вона про це не сказала: адже тут її мали вилікувати від депресії, і видужавши, вона сподівалася назавжди покинути це місце.

Якби вона стала розповідати про те, як виходить із власного тіла, її б визнали ще ненормальнішою, ніж перед прибуттям до Віллету. Проте, повернувшись назад у своє тіло, відразу перечитала все, пов'язане з цими двома речами: інсуліновим шоком і дивовижним відчуттям лету в просторі.

Про методику лікування комою було написано не так уже й багато. Вперше її застосували десь близько 1930 року, але пізніше заборонили в психіатричних лікарнях, аби не завдати пацієнтам непоправної шкоди. Під час одного такого лікувального сеансу вона відвідала в астральній формі кабінет доктора Іґора саме тоді, коли він обговорював цю тему з одним із власників лікарні. «Це ж незаконно!», — говорив доктор Іґор. «Ну так, зате швидко й дешево! — відказав його співрозмовник. — Та й узагалі, кого тут обходять права божевільних? Ніхто не скаржитиметься!»

Попри все, деякі лікарі й надалі вважали це найкращим методом для лікування депресії. Зедка роздобула все, що тільки було написано про інсуліновий шок, особливо розповіді пацієнтів, які випробували

Й

його дію на собі. Йшлося завжди про одне: жахіття, неймовірне жахіття; жоден з них не пережив чогось такого, як вона.

Зробила висновок — і цілком слушний, — що між інсуліном і відчуттям, ніби її свідомість покидає тіло, немає жодного зв'язку. Якраз навпаки, ця методика лікування виявляла тенденцію до зниження розумових здібностей пацієнта.

Зедка почала цікавитись життям душі, перечитала кілька книжок з окультизму, і ось одного дня натрапила на літературу, в якій описувалося саме те, що діялося з нею: це називалося «астральними подорожами», й через це перейшли багато людей. Одні просто розказували про свої враження, тоді як інші виробили техніку, за допомогою якої все це досягалося. Зедка тепер уже досконало володіла цією технікою й користалася нею щоночі для подорожей за власним бажанням.

Описи цих переживань і видінь мінялися, але всі вони мали певні спільні риси: дивний, дратівливий шум, який передував відокремленню тіла від духа, а вслід за цим шок, раптова втрата свідомості й урешті-решт спокій та радість від лету в повітрі, коли дух і тіло сполучені сріблистою ниткою, ниткою, що може розтягуватися просто-таки безмежно, хоча й існували легенди (книжні, звісно) про те, як люди помирали, коли ненароком уривалася ця срібна павутинка.

Її досвід, одначе, свідчив, що вона може відлітати так далеко, як їй хочеться, і нитка ніколи не рвалася. Але загалом книжки були вельми корисними, бо вчили, як досягати чимраз більшого в астральних мандрах. Скажімо, вона навчилася, що, коли хочеш кудись перенестися, треба лишень уявно зосередитися на цій точці простору, в якій волієш опинитися. На відміну від літаків — які вилітають з одного місця і, щоб досягти іншого, мусять пролетіти певну відстань, — астральні подорожі здійснюються крізь загадкові тунелі. Ви уявляєте себе в певному місці, влітаєте на шаленій швидкості у відповідний тунель, і ось ви вже там.

Завдяки книжкам вона також позбулася страху перед істотами, котрі населяють простір. Нині в палаті не було нікого. Тоді як першого разу, коли вона покинула тіло, там було безліч людей, яких потішав її розгублений вигляд.

Спочатку вона думала, що то небіжчики, привиди, які мешкають у лікарні. Пізніше, завдяки книжкам і власному досвідові збагнула, що, хоч серед них блукали й деякі безтілесні духи, то були такі самі живі люди, як і вона, котрі або оволоділи технікою виходу з тіла, або навіть не усвідомлювали, що з ними відбувається, бо поки їхні душі вільно літали в просторі, самі вони мирно спали в якійсь зовсім іншій частині світу.

Сьогодні, знаючи, що це її остання подорож під дією інсуліну, — бо щойно побувала в кабінеті доктора Іґора й підслухала, що він має намір її виписати, — вона вирішила не покидати межі Віллету. Залишивши позаду лікарняну браму, вже ніколи сюди не вернеться, навіть у вигляді духа, отож воліла попрощатися востаннє.

Попрощатися. Це було нелегко. Опинившись у психлікарні, людина звикає до свободи, яка існує в світі божевілля, й стає від неї залежною. Вам ні за що не треба відповідати, не треба боротися за хліб щоденний, перейматися нудними побутовими проблемами. Ви можете годинами дивитися на картину чи вимальовувати якісь закарлючки. Тут усе стерплять — адже ви, зрештою, розумово неповноцінна особа. Зедка мала нагоду спостерігати, як більшість пацієнтів, потрапивши до лікарні, відразу виявляли ознаки явного покращання. Їм уже не потрібно було приховувати свої симптоми, а «родинна» атмосфера ще й допомагала достосовуватись до власних неврозів і психозів.

Зедка напочатку захопилася Віллетом і навіть планувала, як тільки вилікується, приєднатися до «Братства». Але згодом усвідомила, що з певною мірою розсудливості могла б і надалі займатися всім, чим любила займатися поза Віллетом, якби тільки зуміла давати собі раду з буденними проблемами. Як хтось казав, потрібно лише вміти контролювати власне божевілля. Можна плакати, обурюватися, лютувати, як і будь-яка інша нормальна людина, не забуваючи лишень при цьому, що десь там угорі ваш дух помирає зі сміху, слідкуючи за усіма цими позірно безвихідними ситуаціями.

Невдовзі вона буде вдома зі своїми дітьми й чоловіком, а цей відтинок її життя також мав свою привабливість. Звичайно, їй нелегко буде знайти роботу; адже в такому невеличкому місті, як Любляна, чутки розносяться швидко і про те, що вона лікується у Віллеті, вже й так багато хто знав. Але її чоловік достатньо заробляє, щоб утримати

родину, й вона зможе у вільний час пускатися в свої астральні мандри, тільки вже без небезпечного впливу інсуліну.

Одного лише не хотіла би знову зазнати — того, що було причиною її перебування у Віллеті.

Депресії.

Лікарі казали, що нещодавно відкрита речовина, серотонін, є одним з компонентів, який безпосередньо впливає на людські почуття. Нестача серотоніну погіршує здатність людини зосереджуватися на своїй роботі, спати, їсти, насолоджуватися життєвими благами. При цілковитому бракові цієї речовини людина впадає у відчай, песимізм, відчуває свою непотрібність, непомірну втому, неспокій, має проблеми з прийняттям рішень, і врешті-решт не може вийти з гнітючого настрою, що й призводить до суцільної апатії або до самогубства.

Консервативніші лікарі твердили, що депресію може викликати будь-яка різка зміна в житті — переїзд до іншого краю, втрата коханого, розлучення, зростання вимог на роботі чи з боку родини. Деякі сучасні дослідники, порівнюючи кількість захворювань узимку і влітку, вважали однією з причин депресії відсутність сонячного світла.

У її ж випадку все було значно простіше — так просто, що ніхто й подумати б не зміг: причиною Зедчиної депресії був певний чоловік, якого вона знала в минулому. Вірніше, не чоловік, а плід її уяви, пов'язаний із цим чоловіком.

То було цілковите безглуздя. Впасти в депресію і збожеволіти через чоловіка, про якого вона навіть не знала, де він живе, але в якого безнадійно закохалася в юності, — бо ж, як кожній нормальній дівчині, Зедці треба було пережити Неймовірне Кохання.

Однак, на відміну від приятельок, які тільки мріяли про Неймовірне Кохання, Зедка вирішила піти далі: вона спробувала здійснити мрію. Чоловік мешкав по той бік океану, й вона все розпродала, щоб полетіти до нього. Він був одружений, але вона змирилася з роллю коханки, таємно плекаючи намір зробити його своїм чоловіком. Він рідко коли знаходив для неї час, але вона покірно вичікувала дні й ночі в дешевому готельному номері, чи не задзвонить телефон.

Попри всю її рішучість все перетерпіти заради любові, нічого у них не вийшло. Він ніколи не був із нею відвертий, але одного дня Зедка усвідомила, що її вже не хочуть, і повернулася до Словенії.

Кілька місяців вона майже нічого не їла, лише пригадувала кожну мить, проведену з ним, знову й знову перебираючи в пам'яті хвилини втіхи й тілесної насолоди та намагаючись знайти щось, що підтримало б її віру в їхнє спільне майбутнє. Приятельки були стурбовані, але Зедчине серце підказувало їй, що все минеться; за зростання особистості треба платити, й вона росла без нарікань. Так і сталося: одного ранку прокинулася з неймовірним бажанням жити; вперше за стільки часу з апетитом поїла, тоді пішла і знайшла собі роботу. І не тільки роботу, а й вродливого, розумного юнака, за яким побивалося немало жінок. Через рік вони одружилися.

Приятельки і заздрили, і захоплювалися. Зедка з чоловіком оселилися у затишному будинку з садочком над рікою, що текла через Любляну. Мали дітей, а влітку подорожували по Австрії чи Італії.

Коли Словенія вирішила від'єднатися від Югославії, чоловіка її мобілізували. Зедка була сербкою — тобто «ворогом», — і життя її опинилося на грані краху. Впродовж десяти напружених днів, поки війська готувалися до зіткнення й ніхто не міг знати, чим обернеться декларація незалежності та скільки в результаті проллється крові, Зедка усвідомила, як сильно вона його любить. Весь час молилася Богові, який досі здавався їй дуже далеким, але тепер був її єдиною надією. Обіцяла все найдорожче святим та ангелам, аби лиш її чоловік повернувся.

Так воно й сталося. Чоловік повернувся, діти пішли до школи зі словенською мовою навчання, а під загрозою війни опинилася сусідня республіка, Хорватія.

Минуло три роки. Війна Югославії з Хорватією перекинулася до Боснії, з'явилися перші свідчення про масові вбивства, вчинені сербами. Зедка вважала несправедливим проголошувати цілу націю злочинцями через звірства кількох ідіотів. Її життя неочікувано для неї самої набуло великого сенсу. Вона гордо й відчайдушно захищала свій народ, пишучи статті до газет, виступаючи по телебаченню, влаштовуючи конференції. Зусилля ці виявилися марними, бо іноземці й досі переконані, що всі серби несуть однакову відповідальність за

різню, але Зедка знала, що виконувала свій обов'язок і не могла зректися своїх братів і сестер у такий тяжкий час. Розраховувала на підтримку свого чоловіка-словенця, своїх дітей і всіх тих, хто не піддався сліпо пропаганді з обидвох боків.

Одного вечора, проходячи повз пам'ятник великому словенському поетові Прешрену, вона замислилася над його життям. Коли йому було тридцять чотири, він, зайшовши до церкви, побачив там молоденьку дівчину, Джулію Приміч, в яку безтямно закохався. Неначе давні менестрелі, почав присвячувати їй вірші, з надією на одруження.

Джулія виявилася донькою із заможної родини, тож після тієї випадкової зустрічі в церкві убогий Прешрен більше її не побачив. Але зустріч надихнула його на прекрасну поезію й створила навколо його імені цілу легенду. Камінний поет на невеличкому центральному майдані Любляни пильно у щось вдивляється. Простеживши за його поглядом, ви побачите навпроти камінне обличчя жінки, вирізьблене на стіні одного з будинків. Саме тут і жила Джулія. Навіть після смерті Прешренові судилося вічно споглядати своє Неймовірне Кохання.

А що, якби він почав за нього боротися?

Серце Зедці закалатало. Може, це передчуття біди, нещасного випадку з котримсь із її дітей? Помчала додому, де діти спокійнісінько дивилися телевізор, ласуючи смаженою кукурудзою.