6-7 Частина (2)
«Треба якнайшвидше добути пігулки».
Замислилася над своїм становищем: воно було далеке від ідеального. Хоч їй і дозволені божевільні витівки, але з чого розпочати, вона не знала.
Ніколи не робила нічого шаленого.
Після прогулянки всі повернулися до їдальні на обід. Відразу після обіду медсестри відвели пацієнтів до величезної вітальні, розділеної на кілька частин, — столи, стільці, канапи, піаніно, телевізор і широкі вікна, крізь які виднілося сіре небо й низькі хмарини. Ґрат на них не було, бо всі вони виходили в лікарняний сад. Двері були зачинені, щоб не напускати холоду, але варто було повернути клямку, як ви могли знову опинитися назовні й гуляти собі далі поміж дерев.
Більшість хворих посідали перед телевізором. Інші дивилися кудись у простір, ще інші тихенько говорили самі до себе, — але з ким такого не траплялося? Вероніка помітила, що світловолоса Марі стояла тепер серед більшого гурту в одному з кутків просторої кімнати. Поруч них прогулювалися інші пацієнти, й Вероніка вирішила пройтися й собі, щоб підслухати, про що говорять у тому гурті.
Намагалася ретельно приховати свої наміри, але варто було їй підійти ближче, як вони замовкли і всі як один обернулися до неї.
— Що вам потрібно? — запитав старший чоловік, — це міг бути голова «Братства» (якщо таке угруповання насправді існувало, і Зедка не була божевільнішою, ніж виглядала).
— Нічого, я просто ходжу.
Вони перекинулися поглядами і засмикали головами. Один сказав сусіді: «Вона просто ходить». Сусіда повторив це голосніше, й невдовзі вже всі вигукували: «Просто ходить!»
Вероніка не знала, що робити, й стояла, завмерши від страху. До них підступив кремезний санітар із злодійкуватими очима і запитав, що діється.
— Нічого, — відповів один з гурту. — Вона просто ходить. Стоїть тут перед нами, але насправді ходить.
Ціла група вибухла реготом. Вероніка іронічно посміхнулась і квапливо відійшла, щоб ніхто не зауважив сліз, що накотилися їй на очі. Вийшла в сад, навіть не накинувши плаща чи куртки. Якась медсестра напосілася, щоб вертала назад, але тут підійшла інша й шепнула тій щось на вухо. Її залишили в спокої, на холодному вітрі. Нема сенсу опікуватися кимсь, кому судилося вмерти.
Вона була розгублена, напружена й роздратована. Ніколи раніше не дозволяла себе спровокувати; рано навчилася, що в будь-якій ситуації треба залишатися врівноваженою і відстороненою. Але ці божевільні змусили її відчути сором, страх, лють, бажання їх усіх замордувати, зранити словами, яких вона не наважилася вимовити.
Мабуть, оті пігулки й процедури, призначені для виходу з коми, зробили її слабкою, нездатною до самозахисту. В юності вона потрапляла в набагато гірші ситуації, але оце вперше не змогла стримати сліз! Їй необхідно знову стати такою, якою була, щоб мати змогу відповідати іронією, вдавати, що їхні образи її не зачіпають, адже вона краща від них усіх.
Хто з них відважився б запрагнути смерті? Хто з них міг би навчити її життю, коли вони всі туляться один до одного тут, за мурами Віллету? Вона ніколи не звернеться до них по допомогу, хоч би й довелося чекати смерті п'ять або шість днів.
«Один день вже минув. Залишилося тільки чотири чи п'ять».
Пройшлася трохи, даючи морозному повітрю змогу проникнути в тіло й заспокоїти розгуляну кров і розтривожене серце.
«Ну, ось я тут, мої дні справді лічені, а я надаю значення словам, кинутим людьми, котрих я ніколи не бачила й котрих невдовзі ніколи вже й не побачу. Страждаю, сумую; хочу нападати й захищатися. Навіщо я марную час?»
А вона таки марнувала відведений їй час, змагаючись за своє маленьке місце в цій дивній спільноті, де треба боротися, щоб не жити за нав'язаними вам правилами.
«Аж не віриться, — я ж ніколи такою не була. Ніколи не переймалася дурницями».
Зупинилася посеред засніженого саду. Саме тому, що все в житті здавалося таким безглуздим, вона й почала змирятися з тим, що воно їй нав'язувало. В юності вона вважала, що вибирати їй ще зарано; тепер, у молодості, знала, що вже запізно щось міняти.
А на що вона досі витрачала свою енергію? На забезпечення того, що її життя буде точнісінько таким самим, як було. Зреклася багатьох своїх бажань, аби лиш батьки й далі любили її, як у дитинстві, хоча й розуміла, що справжня любов змінюється з часом, росте й віднаходить нові шляхи для вираження. Одного дня, наслухавшись, як заплакана мати бідкалася, що їхній шлюб розпадається, Вероніка розшукала батька: ридала, погрожувала і врешті-решт вирвала з нього обіцянку не покидати дім, навіть не уявляючи, яку високу ціну згодом заплатять за це її батьки.
Шукаючи собі роботу, відкинула привабливу пропозицію від компанії, що якраз засновувалася в її новоствореній країні, і пішла працювати в бібліотеку, де була невеличка зарплата, зате не було ризику. Щодня ходила на роботу, завжди дотримуючись одного розпорядку, завжди намагалась нічим не виділятися; вона була задоволена; не боролася ні з чим, тому й не знала змін: їй було достатньо отримувати наприкінці місяця зарплату.
Винайняла кімнатку в жіночому монастирі, де черниці вимагали, щоб усі мешканці поверталися до певної години, після чого брама зачинялася: всім, хто не встиг, довелося б спати на вулиці. Таким чином вона завжди мала виправдання для коханців, щоб не залишатися на ніч в готелях або чужих ліжках.
Мріючи про заміжжя, уявляла себе в будиночку з каміном на околиці Любляни, і щоб чоловік був не такий, як її батько, — щоб він заробляв достатньо на родину, був би задоволений просто жити з нею і дивитися на вкриті снігом гори.
Вона привчила себе дарувати коханцям певну кількість задоволення — необхідний мінімум, не більше й не менше. Ні з ким не сперечалася, бо інакше треба було б реагувати, боротися з супротивником і, можливо, стикатися пізніше з такими наслідками, як помста.
Досягши майже всього, що хотіла від життя, дійшла висновку, що це життя не має сенсу, бо кожен день схожий на попередній. І вирішила вмерти.
Вероніка повернулась у вітальню й підійшла до гурту в кутку. Всі вони жваво розмовляли, але замовкли відразу, щойно її побачили.
Підступила до старшого — того, що скидався на лідера. І несподівано стрімко дала йому дзвінкого ляпаса.
— Ну, й якою буде ваша реакція? — запитала голосно, щоб чули усі. — Що ви тепер зробите?
— Нічого, — відказав чоловік, провівши рукою по обличчі. З носа йому потекла цівочка крові. — Ви нас недовго ще тут турбуватимете.
Вона вийшла з вітальні й повернулась до палати з переможним виглядом. Зробила таке, чого в житті ще не робила.
Минуло три дні після інциденту з людьми, яких Зедка називала «Братством». Вероніка каялася, але не тому, що побоювалася того чоловіка, а тому, що вчинила щось незвичайне. Якщо перестати бути обачною, можна прийти до висновку, що життя чогось варте, але це лише завдасть їй зайвого болю, адже невдовзі вона й так буде змушена покинути цей світ.
Єдиний вибір — це триматися осторонь, намагатися в усьому бути такою, як і раніш, підкорятися правилам і приписам Віллету. Вона вже пристосувалася до лікарняної рутини: ранній підйом, сніданок, прогулянка в саду, обід, відпочинок у вітальні, ще одна прогулянка, вечеря, телевізор, сон.
Перед тим, як Вероніка лягала спати, завжди приходила медсестра з ліками. Решта жінок заживали пігулки; Вероніка була єдиною, кому робили укол. Але вона не нарікала — хотіла лише знати, чому їй дають так багато заспокійливого, хоча в неї немає проблем зі сном. Їй пояснили, що це не заспокійливе, а ліки для серця.
І ось, таким чином, дні в лікарні почали виглядати подібними. Коли дні подібні, вони швидше минають; за якихось дві-три доби їй вже не треба буде чистити зуби чи розчісувати волосся. Вероніка зауважила, що серце її швидко слабне: вона часто задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит, а від найменшого зусилля їй паморочилося в голові.
Після інциденту з «Братством» вона часом думала:
«Якби я мала вибір, якби раніше збагнула, що дні мої були подібними, бо я сама так хотіла, то, можливо...»
Але відповідь завжди була однаковою: «Жодних „можливо“ — вибору немає». І до неї повертався душевний спокій, адже все вже було вирішене.
За цей час вона ближче зійшлася із Зедкою (не заприятелювала, бо дружба потребує багато часу, проведеного разом). Вони грали в карти — аби швидше згаяти час — а іноді мовчки гуляли разом у саду.
Якось після сніданку всі вирушили, згідно з інструкціями, приймати сонячні ванни. Медсестра, однак, запросила Зедку назад у палату, бо то був день її «процедури».
Вероніка, котра снідала за одним столом із нею, почула запрошення.
— Що то за «процедура»?
— Це старий метод лікування, ще з шістдесятих років, але лікарі вважають, що він прискорить моє видужання. Хочеш подивитись?
— Ти казала, що мала постійні депресії. Чи не достатньо ліків, щоб відновити ту хімічну речовину, якої тобі бракує?
— Хочеш подивитися? — повторила Зедка.
«Вона тоді вийде за межу рутини», — подумала про себе Вероніка. — «Відкриє для себе щось нове, тоді як їй не треба нічого нового — треба тільки терпіння». Але цікавість перемогла й вона кивнула головою.
— Це ніяка не вистава, — запротестувала медсестра.
— Вона скоро помре. А ще майже нічого не бачила. Хай іде з нами.
