21-24 Частина (3)
— Він водиться з художниками! — сказала чоловікові його заплакана мати.
— Ой, дай хлопцеві спокої, — відповів посол. — Йому це скоро набридне, як набридла його дівчина, кристали, піраміди й марихуана.
Але минав час, і Едуардова кімната перетворилася в імпровізовану студію, обставлену картинами, в яких батьки не добачали жодного сенсу: якісь кола, комбінації екзотичних кольорів, примітивних символів і людських постатей у молитовному самозабутті.
Едуард — самітник, що за два роки їхнього побуту в Бразилії ні разу не запросив додому друзів, тепер стягнув повен дім гостей — всі вони були дивакуваті, абияк одягнені, абияк зачесані; вони слухали жахливу музику, вмикаючи її на повну потужність, безперервно пиячили, курили й нехтували навіть найелементарнішими правилами пристойної поведінки. Одного дня до матері зателефонував директор коледжу.
— Мені здається, ваш син захоплюється наркотиками, — сказав він. — Його оцінки надзвичайно низькі, якщо так піде й далі, ми не зможемо його в себе тримати.
Мати негайно ж пішла до чоловіка на роботу й усе йому виклала, тут-таки в кабінеті.
— Ти знай торочиш, що з часом усе внормується! — істерично кричала вона. — Твій божевільний син-наркоман вочевидь страждає від серйозного пошкодження мозку, а тебе лише цікавлять прийоми та вечірки!
— Прошу тут мені не кричати, — сказав посол.
— Ні, я буду кричати, я не перестану, поки ти щось не зробиш! Хлопчик потребує допомоги, невже не ясно? Медичної допомоги! Зроби щось!
Аби заспокоїти дружину і не червоніти перед підлеглими, та й перейнявшись тим, що синове захоплення малюванням затяглося
довше, ніж він сподівався, посол, як тверезо мисляча людина, що знає всі ходи й виходи, тут-таки накинув план дій.
Насамперед він зателефонував своєму колезі, американському послу, й делікатно попросив дозволу ще раз скористатися медичним устаткуванням посольства. Це прохання було задоволене.
Він знову звернувся до поважних лікарів, пояснив їм ситуацію й попросив уважно переглянути всі аналізи й тести, зроблені минулого разу. Лікарі, побоюючись, що справа може дійти до судового розслідування, так і вчинили, але однаково не виявили жодних відхилень від норми і примусили посла підписати документ, який звільняв американське посольство від будь-якої відповідальності за його звертання до них.
Посол негайно вирушив до лікарні, в якій лікувався Едуард після аварії. Переговорив із головним лікарем, пояснив проблему і попросив узяти в сина аналіз крові, нібито для звичайного медичного огляду, а насправді — для виявлення ймовірних слідів будь-яких наркотиків.
Взяли аналіз крові. Проте жодних наркотиків не виявили.
Залишався третій і останній етап його стратегії: поговорити з Едуардом віч-на-віч і з'ясувати, що з ним відбувається. Тільки володіючи всіма даними, посол міг сподіватися, що прийме правильне рішення.
Батько усамітнився з сином у вітальні.
— Мати дуже занепокоєна, — сказав посол. — У тебе погані оцінки, тебе можуть вигнати з коледжу.
— Зате оцінки в художній школі у мене гарні, тату.
— Твоя зацікавленість мистецтвом мене дуже тішить, але ж для цього в тебе попереду ще ціле життя. А зараз найголовніше — отримати середню освіту, щоб я міг тебе готувати до дипломатичної кар'єри.
Едуард довго й напружено міркував, перш ніж наважився щось сказати. Думав про аварію, про книгу про візіонерів, яка виявилась тільки приводом для пошуку справжнього його покликання, і ще він думав про Марію, яка так і не озвалася. Ще якийсь час вагався, але врешті-решт вимовив: «Я не хочу бути дипломатом, тату. Я хочу бути художником».
Батько був готовий до такої відповіді і знав, які навести аргументи.
— Будеш і художником, але спочатку треба закінчити коледж. Ми організуємо тобі виставки в Белграді, Загребі, Любляні, Сараєво. В мене є зв'язки, я можу багато чим допомогти, але мусиш здобути освіту.
— Якщо я так зроблю, то виберу найлегший шлях. Вступлю на якийсь факультет, отримаю диплом із предмету, який мене не цікавить, але допоможе заробляти на життя. Малярство відійде на задній план, і я забуду, зрештою, про своє покликання. Мені просто треба знайти можливість заробляти на життя малярством.
Посол почав дратуватися.
— В тебе є все, сину, — родина, яка тебе любить, дім, гроші, місце в суспільстві — але ж ти знаєш, що наша країна переживає складний період, ходять чутки про громадянську війну. Може статися, що мене тут завтра не буде і не буде кому тебе підтримати.
— Я й сам упораюся, повір. Колись я намалюю цикл картин і назву його «Видіння Раю». Я покажу очам те, що люди переживали тільки в своїх серцях.
Посол схвально оцінив рішучість сина, закінчив розмову із посмішкою й вирішив почекати ще з місяць; зрештою, мистецтво дипломатії полягає також у відкладанні рішень, поки проблеми не розв'яжуться самі собою.
Минув місяць, а Едуард і далі присвячував увесь свій час малярству, дивакуватим друзям і музиці, створеній з явною метою викликати психічний розлад. Мало того, його ще й виключили з коледжу за суперечки з учителем стосовно існування святих.
Далі з рішенням зволікати було не можна, отож посол удався до останньої спроби і запросив сина на чоловічу розмову.
— Едуарде, ти вже досяг того віку, коли людина бере відповідальність за власне життя. Ми мирилися, скільки могли, але тепер мусиш викинути з голови всі оті малярські витребеньки й зайнятися нарешті своїм майбутнім.
— Але ж, тату, малярство і є моїм майбутнім.
— А як же тоді наша любов? Наші зусилля дати тобі гарну освіту? Ти ніколи таким не був, отож я змушений припустити, що все це — наслідок аварії.
— Я ж люблю вас над усе в світі!
Посол закашлявся. Він не звик до таких відвертих виявів емоції.
— Тоді прошу тебе, в ім'я цієї любові, зроби так, як хоче твоя мати. Просто на якийсь час припини все це малярство, заведи собі нормальних друзів і вернися до коледжу.
— Ти ж любиш мене, тату. Як ти можеш від мене щось таке вимагати? Ти завжди був для мене прикладом, коли обстоював те, що вважав необхідним. Чи ти хочеш, щоб я виріс безвольним?
— Я сказав тобі: «в ім'я цієї любові». Я ніколи тебе не просив, а тепер прошу: заради твоєї любові до нас, заради нашої любові до тебе, — вернися додому, і не просто додому, а й до себе. Ти обманюєш, дуриш себе, тікаючи від реальності.
Відколи ти в нас є, ми плекали мрії про наше спільне життя. Ти для нас усе, наше майбуття й наше минуле. Мої батьки були державними службовцями, і я боровся, як лев, щоб добитись роботи у дипломатичному корпусі й тут зробити кар'єру. І все це — для того, щоб звільнити місце тобі, щоб полегшити твій шлях. Я зберіг перо, яким підписав свій перший посольський документ, і берегтиму до того дня, коли зможу передати тобі.
Не підведи нас, сину. Ми ж не вічні, й хотіли б померти спокійно, знаючи, що вивели тебе на правильну дорогу в житті. Якщо ти справді нас любиш, зроби, як я прошу. А якщо не любиш — продовжуй у тому ж дусі.
Едуард годинами сидів, дивлячись на небо над містом Бразіліа, стежачи за хмарами, що пливли у цій синяві, — прекрасними хмаринками, які, однак, не мали в собі ні крапельки дощу, щоб зволожити висхлу землю центрального бразильського плато. Він був порожній, як і вони.
Якщо продовжувати далі, його мати зів'яне від горя, батько втратить інтерес до своєї кар'єри, й обоє звинуватять одне одного в невмінні виховувати коханого сина. Якщо ж перестати малювати, Видіння Раю ніколи не побачать світла дня, а більше ніщо у цьому світі не принесе йому такої ж радості і втіхи.
Він роззирнувся навколо, перебіг поглядом свої картини, згадав, скільки любові й натхнення вкладав у кожен мазок, й усвідомив, що роботи його цілком пересічні. Сам себе ошукав, бажаючи чогось, що
не було його покликанням, й ціною цьому стало розчарування його батьків.
Видіння Раю призначалися небагатьом: ці обранці, описані в книжках як герої й мученики за свою віру, вони вже з дитинства знали, чого від них чекає світ; а всі так звані факти з отієї першої прочитаної ним книги були вигадкою оповідача.
За вечерею він сказав батькам, що вони мають рацію; то була просто юнацька мрія; малярство його вже не захоплює. Батьки були втішені, мати заридала від щастя й пригорнула сина, — усе увійшло в норму.
Цього вечора посол потай відсвяткував свою перемогу, відкоркувавши пляшку шампанського, яку й розпив на самоті. Коли лягав до ліжка, дружина — вперше за багато місяців — уже мирно спала.
Наступного дня вони виявили в Едуардовій кімнаті цілковите безладдя, картини були порізані, а юнак сидів у кутку, втупившись у вікно. Мати обняла його, кажучи, як сильно його любить, але Едуард мовчав.
Йому вже не хотілося ніякої й нічиєї любові; він уже її мав аж задосить. Думав, що зможе послухатися батька й усе кинути, але він задалеко зайшов — він уже переступив безодню, що відділяє людину від її мрії, й вороття йому не було.
Не міг ступити ні вперед, ні назад. Найлегше було просто зійти зі сцени.
Едуард перебув у Бразилії ще п'ять місяців, і лікарі поставили йому діагноз: шизофренія рідкісної форми, ймовірно, наслідок дорожної аварії. Потім у Югославії вибухла війна, й посла поспіхом відкликали назад. Родина не мала можливості доглядати за Едуардом, і єдиним виходом було покласти його до щойно відкритої лікарні у Віллеті.
Коли Едуард закінчив свою історію, вже стемніло, й обоє тремтіли від холоду.
*
— Ходім досередини, — сказав він. — Зараз буде вечеря.
— В дитинстві, щоразу, коли ми ходили в гості до бабусі, мене вражала одна картина в її хаті. Там була зображена жінка — Богородиця — яка ширяла над світом, простягши руки до землі, а з кінчиків її пальців струменіли промінчики світла. Під ногами у жінки була жива змія, і це дивувало мене найбільше. Я спитала бабусю: «Невже вона не боїться змії? Хіба та не може вкусити її й убити своєю отрутою?» Бабуся відповіла: «Біблія каже, що змія принесла на землю добро і зло, а Богородиця врівноважує це добро і зло своєю любов'ю».
— Яке це має відношення до моєї історії?
— Ми знаємося щойно тиждень, тому сказати тобі, що я тебе кохаю, було б заскоро, та якщо я не переживу цієї ночі, це може виявитися також і запізно. А кохання є якраз найбільшим божевіллям чоловіків і жінок. Ти розповів мені історію любові. Я щиро вірю, що твої батьки бажали тобі якнайкращого, але їхня любов мало не зруйнувала твоє життя. Якщо Богородиця на бабусиній картині наступає на змію, це означає, що у любові — двояка природа.
— Розумію тебе, — сказав Едуард. — Я тому й спровокував санітарів на електрошок, бо ти мені вивернула душу. Не можу сказати з певністю, що саме я відчуваю, але любов мене вже знищила одного разу.
— Не бійся. Сьогодні я попросила в доктора Іґора дозволу вийти звідси й вибрати собі місце, де зможу назавжди заплющити очі. Але побачивши, як ти борсаєшся в руках санітарів, збагнула, на що хочу дивитися, покидаючи цей світ: на твоє обличчя. І вирішила, що нікуди не піду. Коли ти відсипався після електрошоку, я мала ще один серцевий напад і думала, що мій час надійшов. Дивилась на твоє обличчя, намагаючись розгадати твою історію, і готувалася щасливо померти. Але смерть не прийшла, серце знову витримало, — мабуть, завдяки моїй молодості.
Він похилив голову.
— Не втікай від мого кохання. Я багато в тебе не прошу, — тільки дозволь кохати тебе й заграти для тебе ще раз на піаніно, якщо матиму силу грати. І ще одне: якщо хтось тобі скаже, що я вже вмираю, прийди відразу до моєї палати. Виконай це моє бажання.
Едуард довго мовчав, і Вероніка подумала, що він знову сховався у своєму закритому світі, з якого вже не скоро повернеться.
Але він глянув на гори поза мурами Віллету і сказав: «Якщо хочеш звідси вийти, я тебе проведу. Візьму тільки наші куртки і трохи грошей. Тоді й вирушимо».
— Це зовсім ненадовго, Едуарде. Ти ж знаєш.
Едуард не відповів. Пішов у будинок і невдовзі повернувся з двома куртками.
— Це — на вічність, Вероніко; довшу від усіх однаковісіньких днів і ночей, які я тут провів, постійно намагаючись забути Видіння Раю. І я їх майже забув, хоча тепер вони, здається, повертаються.
— Ну, то ходім. Божевільні мають діяти божевільно.