21-24 Частина (2)

Родина була стурбована. Вони готували його до продовження батькової кар'єри, але хоч йому й не бракувало потрібних талантів — він охоче вчився, мав гарний смак, хист до мов, інтерес до політики, зате не мав однієї необхідної для дипломата якості: він не любив спілкування.

Батьки брали його з собою на прийоми, пропонували запрошувати до себе друзів і не шкодували йому грошей на кишенькові витрати, проте Едуард майже нікого не приводив. Якось мати запитала, чому він не запросить друзів на обід або вечерю.

— Я знаю всі моделі кросівок та імена всіх дівчат, яких неважко затягти до ліжка. Більше нам нема про що говорити.

Тоді з'явилася дівчина-бразилійка. Батьки відчули полегкість, коли син почав ходити на побачення й пізно вертатися додому. Ніхто не знав, звідки взялася ця дівчина, аж ось одного разу Едуард запросив її додому на вечерю. Вона виявилася добре вихованою, й батьки були задоволені; хлопець нарешті почав розвивати в собі талант спілкування з іншими людьми. Більше того, обидвоє подумали — хоча ніхто з них цього не сказав, — що поява дівчини розвіяла сумнів, який уже починав їх добряче непокоїти: Едуард не був гомосексуалістом!

Вони поводилися з Марією (так звали дівчину) з усією люб'язністю майбутніх родичів, хоча й розуміли, що через два роки посла призначать в інше місце, тому одружувати сина з

представницею екзотичної країни не входило в їхні наміри. Натомість передбачалося, що він зустріне десь у Франції чи Німеччині дівчину з порядної родини, яка і стане йому гідною парою у блискучій дипломатичній кар'єрі, запланованій батьком.

Однак, Едуард, здається, закохувався все більше. Стурбована мати вирішила поговорити з чоловіком.

— Мистецтво дипломатії полягає у вичікуванні, — сказав посол. — 3 першим коханням не завжди легко дати собі раду, однак рано чи пізно воно минає.

Едуард цілковито змінився. Почав приносити додому якісь дивні книжки, звів у своїй кімнаті піраміду, разом з Марією щовечора палив там ароматичні палички, годинами споглядаючи чудернацький візерунок на стіні. Зате оцінки в коледжі стали погіршуватися.

Його мати не розуміла португальської мови, але бачила малюнки на обкладинках книжок, котрі він читав, — хрести, вогнища, повішені відьми, екзотичні символи.

— Наш син зачитується якимись небезпечними книжками.

— Небезпечними? Небезпечними є події на Балканах, — відповідав батько. — Ходять чутки, що Словенія прагне незалежності, а це може втягнути нас у війну.

Мати, однак, була байдужа до політики, — її цікавило, що коїться з сином.

— Що в нього за манія палити палички?

— Це вони замасковують запах марихуани, — казав батько. — В нашого сина чудова освіта; не може ж він вірити, що якісь там пахучі палички відганяють духів.

— Мій син уживає наркотики? !

— Цілком можливо. Я в молодості теж курив марихуану; але це швидко набридає. Як ось мені.

Дружина заспокоїлася, відчувши гордість. Її чоловік такий досвідчений! Ось і він бавився наркотиками, але вийшов з цього без шкоди для себе. Мужчина з такою силою волі контролюватиме будь- яку ситуацію.

Якось Едуард запитав, чи не могли б вони купити йому велосипед.

— У нас же є «мерседес-бенц» з персональним водієм. Навіщо тобі велосипед?

— Щоб спілкуватися з природою. Ми з Марією вирушаємо в десятиденну подорож, — відповів він. — Тут неподалік є місце з величезними покладами кристалів, і Марія каже, що вони виділяють дуже позитивну енергію.

Його батьки виростали при комуністичному режимі. Для них кристали були всього-на-всього мінералами, що складалися з певних атомів і не виділяли ніякої енергії, ні позитивної, ні негативної. Але, поцікавившись цим питанням, вони з'ясували, що ідеї про «вібрації кристалів» якраз почали входити в моду.

Якби їхній син заговорив про щось таке на офіційному прийомі, він виставив би себе на посміховище. І тут посол визнав усю серйозність ситуації. Бразіліа була містом, що жило чутками, і як тільки його недруги в посольстві дізнаються, що Едуард вірить у всі ці примітивні забобони, то скажуть, що він набрався цього від своїх батьків, а дипломатія, крім мистецтва вичікування, була ще й мистецтвом збереження респектабельності за будь-яких обставин.

— Сину мій, так далі бути не може, — сказав йому батько. — Я маю друзів у міністерстві закордонних справ Югославії. Тобі відкривається блискуча кар'єра дипломата, але мусиш навчитися жити в реальному світі.

Тієї ночі Едуард не вернувся додому. Батьки телефонували до Марії, обдзвонили всі морги й лікарні, але безрезультатно. Мати вже засумнівалася, що чоловік її здатний керувати власною родиною, попри все його вміння вести переговори з чужинцями.

Едуард з'явився наступного дня, голодний і сонний. Попоївши, пішов до себе в кімнату, запалив палички, пробурмотів якісь мантри і заснув. Проспав весь вечір і всю ніч, а коли прокинувся, його вже чекав новенький велосипед.

— Можеш їхати по свої кристали, — сказала йому мати. — Батькові я все поясню.

Отож того сухого, спекотного дня Едуард радісно тис на педалі, прямуючи до Маріїного будинку. Місто було розплановане так вдало (на думку архітекторів) — а чи невдало (на Едуардову думку), що різких поворотів майже ніде не було; він мчав, поглядаючи на небо, вкрите легкими хмаринками, коли раптом відчув, що стрімко злітає в це небо, а тоді так само стрімко падає назад на асфальт.

ГУП!

«Це аварія».

Хотів був перевернутися, бо лежав обличчям до асфальту, та усвідомив, що не володіє своїм тілом. Чув, як вищали гальма машин, як стривожено перегукувалися між собою люди, як наблизилися чиїсь кроки, як чиясь рука доторкнулася до нього і як хтось крикнув: «Не рухайте його! Будете рухати, то він на все життя може лишитися калікою!»

Повільно минали секунди і наростав страх. На відміну від батьків, Едуард вірив у Бога й потойбічне життя, та все одно було величезною несправедливістю помирати у сімнадцять років, припавши обличчям до асфальту на чужій землі.

— З тобою все гаразд? — почув він чийсь голос.

Ні, не все гаразд — він не міг поворухнутися, та й говорити не міг. Найгірше, що й не втрачав свідомості; розумів, що відбувається і в якому він зараз стані. Чому він досі не зомлів? Якраз у таку мить, коли він усією душею, попри все і всіх, тягнувся до Бога, Бог не виявив до нього милосердя.

— Лікарі вже їдуть, — прошепотів хтось, стискаючи йому руку. — Не знаю, чи ти мене чуєш, але не хвилюйся. З тобою нічого серйозного не сталося.

Так, він чув і волів би, щоб цей хтось — цей чоловік — говорив далі, кажучи, що з ним нічого серйозного не сталося, хоч був уже достатньо дорослим, аби розуміти, що таке кажуть якраз тоді, коли сталося щось дуже серйозне. Думав про Марію, про гори кристалів із позитивною енергією, на відміну від столиці Бразилії, яка мала найвищу концентрацію негативного — це він добре відчув під час медитацій.

Секунди перетікали в хвилини, люди й далі намагалися його заспокоїти, і щойно тоді він відчув біль. Пронизливий біль, який виникав десь усередині голови й розходився по цілому тілі.

— Вони вже тут, — сказав чоловік, який тримав його за руку. — Завтра знову зможеш їздити на велосипеді.

Але назавтра Едуард лежав із загіпсованими ногами й рукою в лікарні і мусив там лежати ще, принаймні, місяць, слухаючи безперервні ридання матері, стурбований голос батька по телефону й

запевнення лікарів, які щоп'ять хвилин повторювали, що критичний стан уже минув, і пошкоджень мозку немає.

Родина зателефонувала до американського посольства, де ніколи не довіряли діагнозам, поставленим у місцевих лікарнях, і де мали власну службу невідкладної допомоги, а також список бразильських лікарів, які вважалися достатньо фаховими, щоб лікувати дипломатів.

Американці задіяли найновішу апаратуру, взяли безліч проб, зробили безліч аналізів і дійшли висновку, до якого приходили завжди: лікарі з місцевих лікарень правильно визначили ступінь ушкодження і прийняли правильне рішення.

Але хоча місцеві лікарі виявилися добрими фахівцями, місцеві телевізійні програми були такі ж паскудні, як і будь-де в світі, тому Едуард нудився. Марія приходила до нього дедалі рідше, — мабуть, знайшла собі іншого приятеля для мандрів у кристальні гори.

На відміну від зрадливої дівчини, посол із дружиною приходили щодня, але вперто не приносили йому його португальських книжок — під тим-ото приводом, що батька невдовзі переведуть до іншої країни, отож немає потреби вивчати мову, яка йому більше не знадобиться. Едуард мусив задовільнятися балачками з іншими хворими, обговоренням футбольних новин із санітарами та жадібним перечитуванням усіх журналів, які тільки трапляли йому під руку.

Якось один санітар приніс від когось книжку, «надто грубезну», як сказав, «щоб братися до читання». Від цієї миті життя Едуардове пішло дивним шляхом, який і привів його до Віллету й до розриву з реальністю; через кілька років усе, чим жили його однолітки, залишилося далеко позаду.

Це була книга про візіонерів — людей, чиї ідеї потрясли світом, людей із власним баченням земного раю, які жили тим, що передавали це бачення іншим. Серед них був Ісус Христос, але також і Дарвін з його теорією про походження людини від мавпи; Фройд, який підтвердив важливість снів; Колумб, який заставив коштовності королеви, щоб вирушити на пошуки нового континенту; Маркс зі своїми ідеями про те, що кожен заслуговує на рівні можливості.

І ще були святі, — Ігнатій Лойола, баскський солдат, який переспав із не одною жінкою й убив не одного ворога до того, як, поранений під Памплоною і прив'язаний до ліжка, збагнув з нього всесвіт; Тереза з Авіли, яка шукала дорогу до Бога і ступила на неї, зупинившись біля

картини, що висіла в коридорі на стіні; Антоній, який, втомившись від життя, став пустельником і провів десять років серед демонів, що мучили його всіма мислимими спокусами; Франциск з Ассизі, юнак приблизно того ж віку, який навчився мови птахів й рішуче відкинув усе, що йому запланували в житті батьки.

Не маючи чим зайнятися, Едуард того ж вечора почав читати «грубезну книгу». Опівночі зайшла медсестра, стурбована, чи не потребує він допомоги, адже тільки в його палаті горіло світло. Едуард відмахнувся від неї, навіть не відриваючи від книги очей.

Усі оті чоловіки й жінки, що струсонули світ, були звичайнісінькими людьми — як і він сам, його батько чи дівчина, котру він поволі втрачав. Їх точили ті самі сумніви й тривоги, що й будь-кого на цьому світі. Це були люди, які не особливо цікавилися релігією чи Богом, розширенням меж своєї свідомості чи досягненням нових її рівнів, аж поки одного дня раптом вирішували все змінити. Найцікавішим у книзі було те, що в кожному з цих життєписів йшлося про єдину магічну мить, яка наставала зненацька, спонукуючи їх усіх на пошуки власного бачення Раю.

Це були люди, котрі не хотіли, щоб їхнє життя минуло намарне, і задля цього вони просили милостиню чи улещували королів, вдавались до дипломатії або сили, зневажали закони, накликали на себе гнів правителів, але ніколи не піддавалися й завжди уміли бачити переваги у труднощах, з якими стикалися.

Наступного дня Едуард дав санітарові, від якого дістав книгу, свій золотий годинник, аби той продав його й на виручені гроші скупив усі, які тільки зможе знайти, книжки на подібну тему. Але такі не знайшлися. Він перечитав біографії декого з цих візіонерів, але там їх завжди змальовували, як натхненних обранців, а не як звичайних людей, що мусять виборювати собі право говорити те, що думають.

Едуарда настільки вразило прочитане, що він цілком серйозно задумав стати святим, — аварія якраз була нагодою, щоб змінити напрям його життя. Але він лежав у лікарні зі зламаними ногами, не бачив тут жодних видінь, ані картин, які би потрясли його до глибини душі, не мав друзів, які побудували б йому капличку посеред бразильського плато, а всі пустелі були надто далеко, та й то там вирували політичні баталії. Але дещо зробити він міг — навчитися, скажімо, малювати і так спробувати показати іншим видіння, пережиті цими чоловіками й жінками.

Коли з нього зняли гіпс і він повернувся у посольство, де його оточили усією люб'язністю, турботою й увагою, на яку тільки міг сподіватися син посла, він запитав у матері, чи не можна йому записатися на курси малярства.

Мати відповіла, що він і так уже пропустив забагато занять в коледжі, тому мусить усе надолужити. Едуард не погодився. В нього не було найменшого бажання й далі вивчати географію й точні науки; він хотів стати художником. Дещо необережно пояснив причину: «Хочу відтворити Видіння Раю».

Мати нічого на це не сказала, але пообіцяла, що поговорить з подругами і з'ясує, де в місті є найкращі курси малярства.

Коли посол повернувся того вечора з роботи, він застав її у сльозах.

— Наш син збожеволів, — ледь вимовила вона крізь ридання. — Аварія вплинула йому на голову.

— Це неможливо! — обурено відповів посол. — Його обстежували лікарі, спеціально відібрані американцями.

Дружина переказала йому, що забажав їхній син.

— Це просто юначий бунт. Зачекай трохи, і все стане на свої місця, ось побачиш.

Та цього разу чекання ні до чого не привело, бо Едуардові не терпілося розпочати нове життя. Двома днями пізніше, не дочекавшись, коли нарешті визначаться з відповіддю материні подруги, він сам записався до мистецької школи. Почав вивчати колір і перспективу, а ще познайомився з людьми, котрі ані не згадували про кросівки чи марки автомобілів.