4 Частина (2)

Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії синового балісета, Фарок сказав:

— Я був власником крис-ножа, водяних кілець на десять літрів, списа, що належав колись моєму батькові, кавового сервізу, пляшки з червоного скла, старшої, ніж сягала пам'ять будь-кого на моїй січі. Мав свою частку наших прянощів, але не гроші. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене дві дружини: одна простенька й люба мені, друга дурна й уперта, але з тілом й обличчям ангела. Я був фрименським наїбом, вершником хробака, повелителем левіятана й піску2.

Юнак по той бік двору підхопив ритм і включив до своєї мелодії.

— Я знав багато речей, не замислюючись про це, — вів далі Фарок. — Знав, що під нашим піском є вода, яку тримають у неволі маленькі творці. Знав, що мої предки приносили незайманих дівчат у жертву Шай-Хулудові... до того, як Лієт-Кайнс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвіти в пащі хробака. Моя душа мала чотири брами, і я знав їх усі1.

Він замовк, про щось замислившись.

—А тоді прийшов Атрід зі своєю матір'ю-відьмою, — промовив Скителі.

— Прийшов Атрід, — підтвердив Фарок. — Той, кого ми на нашій січі назвали Усулем, це його ім'я поміж нами. Наш Муад'Діб, наш Магді! А коли він закликав до джигаду, я був одним із тих, котрі питали: «Чого я маю йти, щоб воювати там? У мене там немає родичів». Але пішли інші чоловіки — молодики, друзі, приятелі мого дитинства. Повернувшись, розповідали про дива, про потугу збавителя Атріда. Він громив наших ворогів Харконненів. Його благословив Лієт-Кайнс, котрий обіцяв нам рай на нашій планеті. Казали, що цей Атрід прийшов змінити наш світ і наш Усесвіт, що він був людиною, завдяки якій уночі розцвітуть золоті квіти.

Фарок підняв руки й глянув на долоні.

— Чоловіки показували Перший Місяць і казали: «Душа його там». Тому його й назвали Муад'Дібом. Я тоді не розумів усього цього.

Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.

— У моїй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.

Темп музики, що була тлом їхньої розмови, знову прискорився.

— Знаєш, чому я захопився джигадом? — Очі старого жорстко дивилися на Скителі. — Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої зміни, що її обіцяв нам Лієт-Кайнс... великої зміни, яку Муад'Діб приніс помахом руки. Я можу собі уявити воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій розум може уявити річку. Але море?

Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній Всесвіт.

— Море, — сказав він низьким голосом. — Ця картина не поміщалася в моїх мізках. А все ж знайомі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й записався в похід.

Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.

— І знайшов ти своє море? — спитав Скителі.

Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий не почув його. Музика балісета здіймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у її ритмі.

— Був захід сонця, — сказав він нарешті. — Такий захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той захід такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого... синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.

Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.

— Я занурився в це море, — сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. — Один чоловік зайшов у воду... інший із неї вийшов. Я відчував, що пам'ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все... геть усе. Я бачив у воді тіло — одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно — стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню. А ще на тій воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка... подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.

Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав: — Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.

«Він балакучий, але глибокий», — подумав Скителі й промовив: — Бачу, це справило на тебе сильне враження.

— Ти тлейлаксу, — відповів Фарок. — Ти бачив багато морів.

Я — тільки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаєш.

Скителі відчув, як його охопила незвичайна тривога.

— Мати Хаосу народилася в морі, — сказав Фарок. — Квізара Тафвід стояв поруч, коли я вийшов на берег, стікаючи водою. Він не заходив у море. Стояв на піску... мокрому піску... з кількома іншими людьми, котрі боялися так само, як він. Дивився на мене очима, які знали: я дізнався щось про те, у чому йому було відмовлено. Я став морським створінням і цим налякав його. Море зцілило мене від джигаду. Гадаю, що він це побачив.

Скителі усвідомив, що в якусь мить цієї декламації музика припинилася. Його стурбувало, що він не міг точно визначити момент, коли балісет замовк.

Наче це мало якийсь стосунок до його розповіді, Фарок промовив:

— Усі ворота охороняють. До фортеці Імператора немає дороги.

— І в цьому її слабкість, — сказав Скителі.

Фарок витягнув шию, приглядаючись.

— Дорога є, — пояснив Скителі. — Те, що більшість людей,

і, сподіваюся, Імператор теж, вірять в інше... працюватиме на нас. Він потер губи, відчуваючи незвичність обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало його. Чи це означало, що син Фарока закінчив передачу? Природно, це була одна з методик: повідомлення стискалося й передавалося разом із музикою. Тепер воно було сприйняте нервовою системою Скителі й мало в належний час спрацювати через дистранси, вбудовані в кору його наднирників. Якщо передача закінчена, він стане контейнером незнайомих слів. Він уже є посудиною, що аж переливається від даних: кожна клітина конспіративної мережі тут, на Арракісі, усі імена, усі контактні фрази — уся життєво важлива

інформація.

З цією інформацією вони могли сміливо діяти на Арракісі, захопити піщаного хробака, почати культивацію меланжу десь там, куди не сягала влада Муад'Діба. Могли зруйнувати монополію,

а тим самим і зламати Муад'Діба. Могли багато чого зробити, маючи цю інформацію.

— У нас тут є жінка, — сказав Фарок. — Хочеш зараз її побачити?

— Я вже її бачив, — сказав Скителі. — Я уважно її вивчив. Де вона?

Фарок клацнув пальцями.

Юнак зайнявся своєю ребекою, потягнувши по ній смичком. Струни заридали музикою семути. Наче притягнута звуками, з-за дверей позаду музи́ки вийшла молода жінка в блакитній сукні. Її цілковито сині очі Ібада заповнювало наркотичне отупіння. Була фрименкою, узалежненою від прянощів, а тепер ще й підхопила інопланетне зло. Її свідомість глибоко занурилася в семуту, загубилася там і попливла за течією екстатичної музики.

— Донька Усайма, — сказав Фарок. — Мій син дав їй наркотик, сподіваючись привернути до себе жінку з Народу, попри його сліпоту. Сам бачиш, то була марна перемога. Те, що він сподівався здобути, здобула семута.

— Її батько не знає? — спитав Скителі.

— Вона й сама не знає, — відповів Фарок. — Мій син навіює їй фальшиві спогади, завдяки яким вона пояснює собі свої відвідини нашого дому. Вважає, що закохана в нього. І її сім'я в це вірить. Вони обурені, бо він не повносправний чоловік, але, звичайно, не втручатимуться.

Поступово музика стихла.

Зажестоммузиќ имолодажінкасілабілянього,нахилившись, аби почути, що він їй шепоче.

— Що ти з нею зробиш? — спитав Фарок.

Скителі ще раз пильно оглянув дворик.

— Хто ще є в цьому домі? — звернувся до Фарока.

— Зараз ми всі тут, — сказав Фарок. — Ти не сказав мені, що

робитимеш із жінкою. Мій син хоче це знати.

Наче бажаючи відповісти, Скителі витяг праву руку. З рука-

ва одежі вистрелила блискуча голка й встромилася Фарокові в шию. Не було жодного крику, жодної зміни позиції. За хвилину Фарок мав померти, але зараз іще сидів нерухомо, паралізований отрутою.

Скителі повільно звівся на ноги, підійшов до сліпого музи́ки. Юнак далі шепотів щось молодій жінці, коли голка вистрелила в нього.

Скителі взяв молоду жінку за руку, лагідно допоміг їй підвестися і, перш ніж вона на нього глянула, змінив свою подобу. Вона підвелася та, випроставшись і дивлячись лише на нього, запитала:

— Що таке, Фароку?

— Мій син утомився й мусить відпочити, — промовив Скителі. — Ходімо. Повертаймося в дім.

— Ми так любо розмовляли, — сказала вона. — Гадаю, я переконала його прийняти тлейлаксанські очі. Це знову зробить його мужчиною.

— Хіба ж я цього не казав багато разів? — спитав Скителі, ведучи її до задньої кімнати.

Як він із гордістю зауважив, його голос пасував до його рис. Безсумнівно, це був голос старого фримена, який, звичайно, у цю мить уже був мертвим.

Скителі зітхнув. Сказав собі, що все було зроблено зі співчуттям, а жертви знали, яка небезпека їм загрожує. Тепер слід було надати молодій жінці належний їй шанс.