23 Частина (1)

Жив колись чоловік, мудрувати охочий̆,

Він стрибнув у пісок і випалив очі,

Проте він народився відважним створінням, Тому не жалівся, що очниці пусті,

На поміч собі він прикликав видіння, Стрибнув іще раз — просто в святі.

Дитячий̆ віршик з «Історії̈ Муад'Діба»

Пол стояв у темряві перед січчю. Пророче видіння показало йомуу, що зараз ніч і місячне сяйвоо вирізьблює силует каплички на Бородатій̆ Скелі, угорі ліворуч. Пам'ятне місце: перша йогоо січ, де вони з Чані...

«Я не повинен думати про Чані», — сказав він собі.

Видіння говорило йомуу про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею.

У пустелі пливе вода! Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на йогоо рідній̆ планеті Каладані. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. Скарб.

Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшовв помічник.

Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній̆. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею.

— Даруйтее, сір, — озвався помічник. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис.

— Я сам можу прочитати! — різко відповів Пол. У належному місці написав «Імпер. Атрід», повернув рамку, вклавши їїї точно в простягнуту руку помічника й̆ усвідомлюючи викликаний̆ цими діями переляк.

Помічник утік.

Пол обернувся. Бридка безплідна земля! Він уявив їїї собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Але це й̆ багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти.

Уся вона потребувала лише води... і любові.

Пол подумав, що життя перетворить цей̆ зловісний̆ смітник на лагідні рухливі форми. Таким було послання пустелі. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив йогоо. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їмм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтесяя життю, усьому життю, кожній̆ йогоо часточці, поклоняйтесяя найскромнішомуу плазуну! Ця краса об'єднує нас усіх!»

Вони б не зрозуміли. У цій̆ пустелі їмм було безмежно пустельно. Рослини не виконували для них зеленого балету.

Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. Хотів утекти з власної̈ свідомості — бестії̈, що поглинула йогоо. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом.

У відчаї̈ Пол прогнав думки геть.

Зорі!

Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним — нескінченний̆ обшир. Треба бути шаленцем, аби думати, що людина може правити бодай̆ краплею цього безміру. Навіть він, Пол, не може уявити собі кількості підданців у власній̆ Імперії̈.

Підданці? Радше поклонники або вороги. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі йогоо закостенілих вірувань? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів?

Не уник цього навіть Імператор. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. Але непереможний̆ Усесвіт урешті розбив йогоо плани своїмии безмовними хвилями.

«Плюю на Дюну, — подумав він. — Віддаю їйй свою вологу!»

Той̆ йогоо міф, що творився з плутаних рухів та фантазії̈, з місячного сяйваа та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих

скель і кармазинових тіней̆, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? Коли хвилі відступлять, на їхньомуу місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам'яті й̆ нічим більше. Чи таким має бути золотий̆ генезис людини?

Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола.

— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол.

—Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола.

— Я знаю.

— Я... прийшовв перестерегти вас, мілорде.

— Я знаю.

І гхола розповів йомуу про закляття примусу, що наклав на

нього Біджаз.

— Ти знаєш природу цього примусу? — спитав Пол.

— Насилля.

Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела йогоо дорога із самого початку. І тоді він завмер. Джигад підхопив йогоо й̆ поніс своїмм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутньогоо.

—З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол.

— Але ж, сір...

— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас?

— Мілорде?

— Пустеля — яка вона цієї̈ ночі?

— Ви не бачите?

— У мене немає очей̆, Дункане.

— Але...

— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би

не мати йогоо. Я помираю через ясновидіння. Ти це знаєш, Дункане?

— Можливо... те, чого ви боїтесяя, не трапиться, — сказав гхола.

— Що? Відкинути власне пророцтво? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? Люди називають це силою, даром. А насправді це каліцтво! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я йогоо знайшовв!

—Мілорде, — пробурмотів гхола, — я... це не... юний̆ пане, ти не...

Він замовк.

Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав:

— Як ти назвав мене, Дункане?

— Що? Що я... хвилинку...

— Ти назвав мене «юним паном».

— Так, справді.

— Так мене завжди називав Дункан. — Пол простягнув руку,

торкнувся обличчя гхоли. — Це було частиною твого тлейлаксанськогоо тренування?

— Ні.

Пол опустив руку.

— То що тоді?

— Це вийшлоо... з мене.

— Ти служиш двом господарям?

— Можливо.

— Звільнися від гхоли, Дункане.

— Як?

— Ти людина. Зроби щось людське.

— Я гхола!

— Але тіло твоє людське. І там Дункан.

— Там щось.

— Мені байдужее, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але

зробиш.

— Ви маєте передбачення?

— До дідька передбачення! — відвернувся Пол. Тепер йогоо візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати.

— Мілорде, якщо ви...

— Тихо! — Пол здійнявв руку. — Ти почув це?

— Що почув, мілорде?

Пол похитав головою. Дункан нічого не чув. Чи, може, цей̆

звук — лише витвір йогоо уяви? З пустелі прозвучало йогоо племінне ім'я — звіддалік і приглушено:

— Усуль... Ууууусууууль... — Що трапилося, мілорде?

Пол знову хитнув головою. Він відчував, що за ним спостерігають. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Щось? Ні, хтось.

— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас.

— Що ви сказали, мілорде?

— Це майбутнєє, — відповів Пол.

Аморфний̆ людський̆ усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі

йогоо видіння. Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме.

— Не розумію, мілорде, — сказав гхола.

— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. — Це називають «водяною хворобою». Дивно, правда?

— Дуже дивно.

Пол, напруживши пам'ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. «І де я втішуся?» — спитав він себе. Він пам'ятав лише Чані за сніданком у той̆ день, коли вони вирушили до пустелі. Була вона тоді неспокійноюю й̆ роздратованою.

— Чого ти носиш ту стару куртку? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний̆ мундир із червоним яструбом. — Ти ж Імператор!

— Навіть в Імператора є улюблений̆ одяг, — відповів він.

Без жодної̈ зрозумілої̈ для нього причини в очах Чані з'явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони.

Тепер, у темряві, Пол потер свої̈ щоки й̆ відчув там вологу. «Хто віддає вологу мертвим?» — спитав він себе. Це йогоо власне обличчя, але й̆ чуже. Вітер холодив вологу шкіру.

На мить промайнулаа надія, але відразу й̆ щезла. Що це за клубок у грудях? Може, щось не те з'ївв? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим!

Вітер поколює піском щоки. Висохла тепер шкіра, безумовно, йогоо власна. Але чиє ж це тремтіння зосталося?

І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. Він усе гучнішав... і гучнішав...

Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнулоо в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі... Ні, це не усмішка, а гримаса горя! То був лейтенантт федайкінівв на ім'я Тандіс. За ним сунув численний̆ натовп людей̆, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад'Діба.

— Чані... — сказав Тандіс.

— Мертва, — прошепотів Пол. — Я почув їїї поклик.

Він обернувся в бік січі. Він знав це місце. Тут він не міг сховатися. Йогоо кваплива візія висвітлила йомуу цілу юрбу фрименів. Він побачив Тандіса, відчув жаль федайкінаа, йогоо страх і гнів.

— Їїї не стало, — промовив Пол.

Гхола почув ці слова з вогненної̈ корони. Вони палили йомуу груди, хребет, очниці металевих очей̆. Йогоо права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї̈ жахливої̈ корони.

Він рухався згідно з командами й̆ бажаннями когось іншого. Шнурочки смикнули йогоо за плечі, ноги, щелепу. У роті щось страшно хрускотіло, повторюючись раз у раз:

— Храак! Храак! Храак!

Ніж здійнявсяя для удару. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши:

— Тікай̆! Юний̆ пане, тікай̆!

— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.

М'язи гхоли завмерли. Він весь затремтів, похитнувся.

«...що мусить бути зроблено». Ці слова проступили в йогоо свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «...що мусить бути зроблено». Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. Юний̆ пан дещо успадкував від цього старого. «...що мусить бути зроблено».

Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдагого, Гайт-Айдагого... Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. Давні спогади залили розум. Він відмітив їхх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової̈ свідомості.

Нова особа здобула тимчасову форму внутрішньої̈ тиранії̈. Маскулятивний̆ синтез був обтяжений̆ потенційнимии збуреннями, але події̈ змусили йогоо на якийсьь час пристосуватися. Юний̆ пан потребував йогоо.

Тоді все й̆ звершилося. Він усвідомив себе як Дункана Айдагоо, пам'ятаючи водночас і про Гайтаа, наче це в ньому ховалося й̆ спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. Корона розпалася. Він скинув тлейлаксанськийй примус.

— Тримайсяя поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах.

І оскільки Айдагоо все ще стояв наче в трансі, окликнув:

— Дункане!

— Так, я Дункан.

— Звичайноо ж, ти Дункан! І ти щойноо повернувся. Тепер ходімо всередину.

Айдагоо йшовв крок у крок із Полом. Усе було як за давніх часів,

але й̆ не так. Тепер, звільнившись від тлейлаксуу, він міг оцінити те, що вони дали йомуу. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій̆. Ментатська дисципліна дала змогу віднайтии рівновагу. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньоюю причиною. Уся йогоо свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий̆.

— Сір, — сказав федайкінн Тандіс, коли вони підійшлии до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. Я наказав їйй чекати.

— Дякую, — відповів Пол. — Пологи...

— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. — Сказали, що у вас двоє дітей̆, обоє живі та здорові.

— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдагоо.

— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. — Я їхх бачив. Гарненькі фрименські діти.

— Як... як вона померла? — прошепотів Пол.

— Мілорде? — схилився Тандіс.

— Чані? — вимовив Пол.

— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. — Лікарі казали,

що їїї тіло було просто висушене швидкістю. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали.

— Забери мене до неї̈, — шепнув Пол. — Мілорде?

— Забери мене до неї̈!

— Ми саме туди йдемоо, мілорде. — Тандіс знову нахилився до Пола. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа?

— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. — Час насилля минув.

Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йомуу, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. Двоє немовлят! А візія показала тільки одне. Проте все решта йшлоо точнісінько так само, як у видінні.

Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Хтось. Йогоо власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам'яті.

Двоє немовлят?

Він знову спотикнувся. «Чані, Чані, — подумав він. — Не було іншого шляху. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою... і милосерднішою.

Вони взяли б наших дітей̆ у заручники, а тебе тримали в клітці й̆ невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. А так... так ми знищимо їхх і врятуємо наших дітей̆. Дітей̆?»

Він знову спотикнувся.

«Я це дозволив, — подумав він. — І я мушу почуватися винним». Попереду в печері здійнявсяя шум. Він усе дужчав і дужчав,

достоту як у видінні. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей̆ двоє.

«Чані мертва», — сказав він собі.

Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнєє вхопило йогоо, здолало й̆ скинуло в прірву, стіни якої̈ все вужчали й̆ вужчали. Він бачив, як вони сходяться попереду. Так було у видінні.

«Чані мертва. Я повинен горювати».

Але у видінні було інакше.

— Покликали Алію? — спитав він.

— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс.

Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Мовчання

рухалося перед ним, наче хвиля. Галасливе сум'яття почало стихати. Січ заповнилася гущею емоцій̆. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей̆, але це виявилося неможливим.

Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Вони були немилосердні у своїйй цікавості, ці обличчя. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася