21 Частина (2)

— Ти кохана.

— Аххх, вірний, вірний Дункане.

— Прошу, не називай мене так, — заблагав він.

— Але ж ти такий, — відповіла вона. — Вірність — це вартісний

товар. Його можна продати... купити — ні, але продати можна. — Мені не подобається твій цинізм, — промовив він.

— До дідька твою логіку! Це правда!

— Спи, — наказав він.

— Ти мене любиш, Дункане? — спитала вона.

— Так.

— Це одна з твоїх брехень? Одна з брехень, у які легше повірити, ніж у правду? Чому я остерігаюся вірити тобі?

— Боїшся моєї інакшості, тому що боїшся своєї власної.

— Будь мужчиною, не ментатом! — різко промовила вона.

— Я ментат і мужчина.

— Якщо так, то чи зробиш ти мене своєю жінкою?

— Зроблю все, чого вимагатиме любов.

— І вірність?

— І вірність.

— Ось цим ти й небезпечний, — сказала вона.

Її слова занепокоїли його. Хоча на його обличчі не здригнувся

жоден м'яз, вона знала це. Його неспокій вона бачила в пророчому видінні. Вона відчувала, що запам'ятала тільки частину того видіння й що їй треба пригадати все. Існувало ще якесь сприйняття, яке начебто не стосувалося органів чуття, якась

деталь, що приблукала в її думки нізвідки, як, наприклад, ясновидіння. Ця деталь ховалася в тінях Часу, і була вона нескінченно болісною.

Емоція! Ось що це — емоція! Вона з'явилася у видінні не безпосередньо, а як наслідок, за яким Алія могла встановити причину. Вона була обплутана почуттями — сувоєм зі страху, жалю та кохання. Усі вони помістилися у видінні, усі зібралися в одну епідемію, всепоглинну та споконвічну.

— Дункане, не дозволь мені відійти, — прошепотіла вона.

— Спи, — сказав він. — Не змагайся з цим.

— Я мушу... я мушу. Він принада у своїй власній пастці. Він

стане слугою влади й жаху. Насилля... обожнення — це його в'язниця. Він усе... втратить. Це розірве його на шматки.

— Ти кажеш про Пола?

— Його підводять до самознищення! — задихалася вона, дугою вигнувши спину. — Надто великий тягар, надто велике горе. Спокушають його, щоб відвернути від кохання.

Вона знову впала на ліжко.

— Вони творять Усесвіт, у якому він сам не захоче жити.

— Хто це робить?

— Він! Оххх, який ти нерозумний! Він є частиною схеми. І вже

запізно... запізно... запізно...

Кажучи це, вона відчула, що її свідомість тьмяніє шар за шаром.

Ось вона вже завбільшки як грудочка там, за пупцем. Тіло та думки розділялись і, безнастанно рухаючись, знову з'єднувалися поміж древніх видив. Алія вловила серцебиття плоду — майбутньої дитини. Меланж усе ще панував над нею, несучи її хвилями Часу. Вона знала — це б'ється серце дитини, яка ще навіть не зачата. Одне тільки певне в цій дитині: вона переживе таке ж пробудження, яке колись пережила й Алія. Буде свідомою й мислячою істотою ще до народження.