17 Частина (2)

— Він завжди так говорить, — виправдовувався Усайм.

—Я не говорю, — заперечив Біджаз. — Оперую машиною,

званою язиком. Вона скрипить і тріщить, але це моя власність. «Іграшка тлейлаксу, навчена й метка, — подумав Пол. — Бене

Тлейлакс ніколи не викидають чогось настільки цінного».

Він озирнувся й придивився до карлика. Округлі очі кольору меланжу відповіли йому таким самим поглядом.

— Які інші здібності ти маєш, Біджазе? — спитав Пол.

— Знаю, коли нам слід іти, — відповів Біджаз. — На таке небагато людей здібні. Настав час закінчень — і це добрий його початок. Починаймо йти, Усулю.

Пол знову повернувся до спогадів: карлика там не було, але слова малого чоловічка пасували до цієї оказії.

— Біля дверей ти назвав мене «сір», — промовив Пол. — Ти мене знаєш?

— Ти наскрізь сірий «сір», — відповів Біджаз, вишкірюючись. — Ти щось значно більше, ніж підколонний Усуль. Ти Імператор Атрід, Пол Муад'Діб. А ще ти мій палець. — Він підняв вказівний палець правої руки.

— Біджазе! — гримнула Дгурі. — Ти спокушаєш долю.

— Я спокушаю свого пальця, — пискливим голосом запротестував Біджаз і вказав на Усуля. — Вказую на Усуля. Хіба ж мій палець — це не сам Усуль? Чи, може, це відбиток чогось основнішого? — Він підніс палець до очей, із глузливою посмішкою оглянув його з одного боку, тоді з іншого. — Аххх, це ж просто палець.

— Він завжди отак плете, — засмучено сказала Дгурі. — Гадаю, що через це тлейлаксу його й викинули.

— Я не буду підопічним, — примовляв Біджаз, — але матиму нового опікуна. Як дивно впливає той палець!

Карлик глянув на Дгурі та Усайма своїми напрочуд блискучими очима.

— Не надто міцні зв'язки тримають нас укупі, Усайме. Кілька сльозинок — та й розлучимося.

Великі стопи карлика зачалапали підлогою. Крутнувшись, він зупинився перед Полом.

— Аххх, опікуне! Довгу ж дорогу я пройшов, аби тебе знайти. Пол ствердно кивнув.

— Будеш зі мною добрим, Усулю? — спитав Біджаз. — Я ж особистість, ти це знаєш. Особистості мають багато подоб і розмірів. Це лише одна з них. Щодо м'язів, то я слабкий, а от щодо рота — дужий; легко мене прогодувати, але дорого наповнити. Спорожнюй мене, скільки хочеш, однаково залишиться більше, ніж запхнули туди люди.

— Нема часу на твої дурні загадки, — гримнула Дгурі. — Вам треба йти.

— У мене загадок аж по вінця, — відповів Біджаз, — але не всі вони дурні. Піти, Усулю, означає когось минути, так? І той хтось мусить проминути. Дамо минулому минути. Дгурі каже правду. А один із моїх талантів — це вміння слухати.

— Ти маєш правдочуття? — спитав Пол, вирішивши вичекати час, відміряний видінням. Це значно краще, ніж зруйнувати цю мить, цим лише побільшивши страшні наслідки. Зосталося ще кілька справ, про які мав згадати Усайм, щоб Час не було повернуто в страшніше річище.

— Я маю тепер-чуття, — промовив Біджаз.

Пол зауважив, що карлик став нервовішим. Невже маленький чоловічок передчуває, що станеться? Чи він є своїм власним провидцем?

— Ти питала про Лічну? — раптом спитав Усайм, дивлячись на Дгурі своїм єдиним здоровим оком.

— Лічна в безпеці, — відповіла Дгурі.

Пол опустив голову, аби з виразу його обличчя ніхто не здогадався, що це неправда. У безпеці! Лічна — прах у таємній могилі. — Це добре, — мовив Усайм, прийнявши схилену голову Пола за кивок підтвердження. — Це єдина добра річ з усього цього зла, Усулю. Мені не до вподоби той світ, який ми творимо, знаєш? Краще велося, коли ми самі були в пустелі, а за ворогів мали

тільки Харконненів.

— Інколи лише тонка лінія розділяє багатьох ворогів і багатьох

приятелів, — озвався Біджаз. — Там, де лінія закінчується, нема ні початку, ні кінця. Закінчуймо з цим, мої друзі.

Він підійшов ближче до Пола, нервово переминаючись із ноги на ногу.

— Що таке тепер-чуття? — спитав Пол, тягнучи час і ще більше нервуючи карлика.

— Тепер! — нетерпляче сказав Біджаз. — Тепер! Тепер! — Він узявся тягнути Пола за одяг. — Тепер пішли!

— Меле язиком, але нічого злого в ньому нема, — чуло промовив Усайм, дивлячись на Біджаза здоровим оком.

— Навіть млинок може дати знак до відходу, — відповів Біджаз. — Та ще сльози. Ходімо, доки не закінчився час початку.

— Чого ти боїшся, Біджазе? — спитав Пол.

— Боюся духа, що зараз мене шукає, — пробурмотів Біджаз. На його чолі з'явилися краплі поту. Щоки здригалися. — Боюся того, що не мислить і не матиме тіла, окрім мого, і що воно знову повернеться до себе! Боюся речей, які бачу, і речей, яких не бачу.

«Цей карлик має здатність ясновидіння», — подумав Пол. Біджаз ділив із ним жахливе віщування. Чи ділитиме також і долю віщуна? Чи, може, його віщі сили не надто великі, як у тих, хто для розваги викладає Таро Дюни? А може, більші? Як далеко сягає його погляд?

— Краще б вам уже піти, — зауважила Дгурі. — Біджаз має рацію.

— Кожна хвилина зволікання, — промовив Біджаз, — продовжує... продовжує теперішнє.

«Кожна хвилина зволікання відтерміновує мою провину», — подумав Пол. Отруйний подих хробака, із зубів якого на нього стікає пісок. Це трапилося давно, але зараз він наче вдихав той спогад — запах прянощів та гіркоти. Відчував, що його чекає власний хробак — «урна пустелі».

— Часи неспокійні, — сказав він, відповідаючи на вирок, винесений Усаймом їхньому світові.

— Фримени знають, що робити в неспокійні часи, — відповіла Дгурі.

Усайм погодився з нею, кивнувши тремтячою головою.

Пол глянув на Дгурі. Не очікував вдячності, вона пригнітила б його більше, ніж він спроможний був витримати, але гіркота Усайма й палкий жаль, побачений в очах Дгурі, сколихнули його рішучість. Чи бодай щось вартувало такої ціни?

— Затримуватися безглуздо, — сказала Дгурі.

— Роби, що мусиш, Усулю, — прохрипів Усайм.

Пол зітхнув. Слова з видіння було сказано.

— Усе буде полічено, — мовив він, щоб відповідність була цілковитою. Відвернувшись, він вийшов із кімнати. Услід йому залунало ляскання стоп Біджаза.

—Минуле проминуло, — бурмотів Біджаз, коли вони виходили. — Хай минуле гине там, де йому судилося. Це був брудний день.