З наріжного дому ліворуч зненацька долинув шум суперечки. Жінка комусь докоряла:

— У нове крило їхнього дому залітає пилюка. Гадаєш, вода падає з неба? Якщо з'являється пилюка, то висихає волога.

«Дехто ще пам'ятає», — подумав Пол.

Він рушив вулицею, і суперечка стихла вдалині.

«Вода з неба!» — думав він.

Частина фрименів бачила таке на інших планетах. І він таке

бачив, відтак повелів, щоб так було й на Арракісі, але спогади про це наче належали комусь іншому. «Дощ» — так це називалося. Раптом він згадав дощову зливу на планеті його народження — густі сірі хмари в небі Каладана, грозу, вологе повітря, великі мокрі краплі, що барабанять по заскленій стелі. Вода струмками збігає з карнизів. Грозові доріжки збираються в каламутну й бурхливу ріку, що текла повз сади їхньої Родини... дерева, чиє голе віття волого поблискувало.

Ногою Пол зачепив невисокий піщаний наніс упоперек вулиці. Якусь мить йому здавалося, що це болото липне йому до взуття, достоту як у дитинстві. А тоді він знову опинився в пісках, у запилюженій вітряній темряві, де над ним грізно нависало майбутнє. Безплідну сухість довколишнього життя він відчував як звинувачення. Це ти зробив! Вони стали цивілізацією сухооких спостерігачів і казкарів, людей, котрі розв'язали всі проблеми силою... більшою силою... і ще більшою силою, ненавидячи кожен її ерг.

Під ногами він відчув грубо обтесані кам'яні плити. Його бачення їх пам'ятало. Праворуч з'явився темний прямокутник дверей — чорний на чорному: дім Усайма, дім фатуму, місце, яке вирізнялося з-поміж усього довколишнього лише через роль, обрану для нього Часом. Дивне місце, надто звичайне, щоб бути увічненим в історії.

На його стук двері відчинилися. Крізь щілину просочилося матово-зелене світло атріуму. Показався карлик: старече обличчя на дитячому тільці, з'ява, ніколи не показана йому ясновидінням.

— Ти прийшов, — сказала з'ява. Карлик відступив убік, і в його поведінці не було благоговійного страху, лише легеньке зловтішне глузування. — Заходь! Заходь!

Пол завагався. У його видінні не було карлика, але все інше точно збігалося. Видіння могло містити такі невідповідності, що загалом не змінювало його. Така невідповідність обнадіювала.

Він озирнувся на вулицю, на кремову перлину блискучого місяця, що виплив із пошарпаних тіней. Місяць його переслідував. Як він упав?

— Заходь, — наполіг карлик.

Пол увійшов, і двері за його спиною ввійшли в ущільнювачі для втримування вологи. Карлик пройшов повз нього й повів за собою, його надміру великі стопи ляскали по підлозі. Він розчинив майстерно вирізані дверцята в критий дворик і жестом запросив Пола ввійти:

— Вони чекають, сір.

«Сір, — подумав Пол. — То він мене знає».

Перш ніж Пол зумів обдумати це відкриття, карлик прослизнув у бічний прохід. Надія кружляла в думках Пола, наче дервіш у танці. Він рушив через дворик. То було похмуре й понуре місце, пропахле хворобою й поразкою. Ця атмосфера його гнітила. «Чи буде поразкою вибрати менше зло?» — питав він себе. Як далеко він зайшов тією стежкою?

Світло лилося з вузьких дверей у протилежній стіні. Переборюючи відчуття, наче за ним стежать, і не зважаючи на прикрий запах, Пол увійшов до маленької кімнати. За фрименськими стандартами, кімната була убогою, хайрегові завіси лише на двох стінах. Навпроти дверей, на кармінових подушках під багатшою завісою, сидів чоловік. За іншими дверима в незавішеній стіні ліворуч проступала з тіні жіноча постать.

Пол відчув, що заплутується в пастці видіння. Він саме цією дорогою й мусив іти. Але звідки взявся карлик? Звідки невідповідність?

Він одним поглядом охопив усю кімнату. Попри вбоге умеблювання, вона була ретельно прибрана. Гачки й карнизи на порожніх стінах показували, звідки було знято завіси. Він згадав, що прочани платили шалені гроші за автентичні фрименські артефакти. Багаті подорожні вважали пустельні гобелени скарбами, справжнім доказом здійснення хаджу.

Порожні стіни, здавалося, звинувачують його своїм свіжим побіленням. Нужденний стан двох потертих завіс, які ще зоставалися, лише поглибив почуття вини.

На стіні праворуч висів вузький стелаж, заставлений цілим рядом портретів, переважно бородатих фрименів, деякі з-поміж

яких були в дистикостах, зі звисаючими водотрубками, декотрі мали на собі імперські мундири й позували на тлі екзотичних пейзажів. Найчастішим тлом було море.

Фримен на подушках кашлянув, змусивши Пола глянути на нього. Точнісінько так, як показувало йому видіння: худа пташина шия здавалася надто слабкою, щоб втримати велику голову. Обличчя було напівруїною: на лівій щоці мережа перехресних рубців під опалим засльозеним оком, але з іншого боку — чиста шкіра й прямий синій на синьому фрименський погляд. Посеред обличчя — довгий ніс, схожий чи то на гак, чи то на якір.

Подушка Усайма лежала в центрі витертого килима, коричневого з бордовими й золотими нитками. Латана тканина подушки свідчила про тривалий ужиток, але всі металеві предмети в кімнаті аж блищали від полірування: портретні рами, полиця і її кантування, цоколь низенького столика праворуч.

Пол кивнув у бік чистої половини обличчя Усайма й сказав: — Щастя тобі й твоєму дому.

Це було привітання давнього приятеля й січового товариша. — То я ще раз тебе бачу, Усулю? !

Голос, що назвав його племінним іменем, по-старечому дрижав. Тьмаве око на спотвореній частині обличчя зарухалося над пергаментною, пошрамованою шкірою. Ця половина обличчя заросла сивою щетиною, лінія щелепи була покрита шерехатою лускою. Коли Усайм говорив, його губи кривилися, відкриваючи сріблясті металеві зуби.

— Муад'Діб завжди відповідає на поклик фримена, — сказав Пол. Жінка у дверях ворухнулася.

— І Стілґар цим хвалився.

Вийшовши на світло, вона виявилася старшою версією Лічни,

подобу якої прибрав лицепляс. Пол згадав, що Усаймові дружини були сестрами. Волосся сиве, ніс по-відьомськи гострий. Вказівні та великі пальці в мозолях від ткання. За січових часів фрименська жінка з гордістю показувала б такі знаки, але ця, помітивши, що він звернув увагу на її долоні, сховала їх під складками блідо-синьої сукні.

Тоді Пол згадав її ім'я — Дгурі. Був вражений, бо пам'ятав її дитиною, але у видінні вона була не такою. Він подумав, що причиною цьому, можливо, був її плаксивий голос. Вона й дитиною скиглила.

— Бачиш, ось я тут, — промовив Пол. — Чи ж я прийшов би сюди без схвалення Стілґара?

Він повернувся до Усайма.

— Несу свій водний борг, Усайме. Наказуй мені.

То була щира фрименська розмова січових братів.

Усайм невпевнено, з тремтінням кивнув — надмірне зусилля

для цієї тонкої шиї. Відтак підняв укриту плямами ліву руку й показав на своє спотворене обличчя.

— Я заразився рубчанкою на Тарагелі, Усулю, — прохрипів він. — Одразу ж після перемоги, коли ми всі...

Напад кашлю перервав йому мовлення.

— Скоро вже плем'я забере його воду, — промовила Дгурі і, підійшовши до Усайма, поправила подушки та потримала за плече, щоб заспокоїти, аж доки кашель минув. Як помітив Пол, вона не була надто старою, проте в обрисах губ з'явився вираз втрачених надій, в очах — гіркота.

— Я прикличу лікарів, — сказав Пол.

Дгурі обернулася, сперши руку на стегно.

— У нас були лікарі, не гірші від тих, яких би прислав ти. Вона мимоволі глянула на порожню стіну ліворуч від себе. «І це були дорогі лікарі», — подумав Пол.

Він був роздратований, зв'язаний видінням, але усвідомлював,

що між дійсністю та видінням вкралися дрібні розбіжності. Як йому ними скористатися? Час розмотувався з його мотка з ледве помітними відмінностями, але тло зберігало гнітючу ідентичність. Він із страхітною певністю знав: будь-яка спроба вирватися з рамок спричиниться до жахливого насилля. Могуть цього оманливо лагідного потоку Часу тиснула на нього.

— Скажи, чого ти хочеш від мене, — різко промовив він.

— Хіба ж Усайм не може потребувати приятеля, щоб той був поруч із ним у цей час? — відповіла Дгурі. — Хіба ж федайкін може довірити своє тіло чужим?

«Ми разом були на січі Табр, — нагадав собі Пол. — Вона має право звинувачувати мене в позірній бездушності».

— Зроблю все, що можу, — сказав він уголос.

Тіло Усайма стряс новий напад кашлю. Коли він минув, Усайм, задихаючись, промовив:

— Усулю, сталася зрада. Фримени змовляються проти тебе.

Його вуста беззвучно рухалися. З губ стікала слина. Дгурі краєм одягу витерла йому рот. Пол зауважив, що на її обличчі з'явився розгніваний вираз через марнування води.

Пол насилу стримував розчарування й гнів. «Невже Усайм мусить відійти саме так?! Федайкін заслуговує кращого!» Але не залишалося жодного вибору — ні для командос-смертника, ні для його Імператора. У цій кімнаті вони йшли по лезу бритви Оккама. Найменша похибка помножила б жахіття — не лише для них самих, а й для всього людства, навіть для тих, хто має знищити їх.

Пол, змусивши себе заспокоїтися, глянув на Дгурі. Вираз страшного суму, з яким вона дивилася на Усайма, додав йому сил. «Чані ніколи не дивитиметься так на мене», — сказав він собі.

— Лічна казала про звістку, — промовив Пол.

— Мій карлик! — вистогнав Усайм. — Я купив його... на... на планеті... Забув. Він людський дистранс, іграшка, відкинута тлейлаксу. Він записав усі імена... зрадників.

Усайм замовк, здригаючись.

— Ти казав про Лічну, — озвалася Дгурі. — Коли ти прибув, ми зрозуміли, що вона щасливо дісталася до тебе. Якщо думаєш про новий тягар, накладений на тебе Усаймом, то весь цей тягар — Лічна. Усулю, бери карлика і йди.

Пол стримав тремтіння й заплющив очі. Лічна! Їхня справжня донька згинула в пустелі — знищене семутою тіло, покинуте на поталу піску й вітру.

Розплющивши очі, Пол сказав:

— Можете прийти до мене кожної миті, щоб...

— Усайм тримався осторонь, щоб його могли зарахувати до

тих, котрі тебе ненавидять, Усулю, — мовила Дгурі. — Дім на південь від нас, у кінці вулиці, — це місце збору твоїх ворогів. Саме тому ми поселилися в цій халупі.

— Забирайте карлика й ходімо, — сказав Пол.

— Ти погано слухав, — відповіла Дгурі.

— Ти мусиш забрати карлика в безпечне місце, — промовив

Усайм із дивною силою в голосі. — Він носить у собі єдиний

список зрадників. Ніхто не здогадується про його талант. Гадають, що я тримаю його для розваги.

— Нам не можна піти звідси, — додала Дгурі. — Відомо... які ми вбогі. Ми казали, що продаємо карлика. Тебе приймуть за покупця. Це твій єдиний шанс.

Пол порився в пам'яті, згадуючи своє видіння: він покинув це місце з іменами зрадників, але ніколи не бачив, як здобув ці імена. Очевидно, карлика захищає інший ясновидець. Полові спало на думку, що всі створіння мусять мати своє призначення, яке визначається взаємодією різних сил, усім навчанням і природними схильностями. Від моменту, коли джигад обрав його, він почувався оточеним безліччю людей. Їхні усталені цілі прокладали й контролювали його власний шлях. Усі ілюзії Свободи Волі, які він плекав, — це лише свобода в'язня торсати ґрати своєї клітки. Його прокляття полягало в тому, що він бачив клітку. Бачив її!

Пол прислухався до порожнечі цього дому. Було їх тут лише четверо: Дгурі, Усайм, карлик і він. Він відчув страх і напруження товаришів, відчував спостерігачів — людей із власних збройних сил, котрі кружляли в 'топтерах високо вгорі... та інших... за сусідніми дверима.

«Моя надія була обманом», — подумав Пол. Але вже сама думка про надію чомусь знову обнадіяла його, і він відчув, що ще може вхопити свою мить.

— Клич карлика, — сказав він.

— Біджазе! — гукнула Дгурі.

—Кличеш мене? — Карлик увійшов до кімнати з дворика.

Його напружене обличчя було стурбованим.

— Біджазе, маєш нового господаря, — промовила Дгурі, а відтак показала на Пола. — Можеш називати його... Усулем.

— Усуль — це основа колони, — перетлумачив Біджаз. — Основа міститься внизу. Як же Усуль може бути основою, якщо найнижча жива істота — це я?