Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайнійй собі вулиці, у звичайномуу собі будинку мешкає

звичайнаа собі родина Сван-тесонів. Це звичайнийй собі тато, і звичайнаа собі мама, і троє звичайнихх собі дітей̆ — Боссе, Бетан і Малий̆.

— Ба ні, я не звичайнийй хлопець,— каже Малий̆.

Але це неправда. Він таки звичайнісінькийй. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий̆ — звичайнісінькийй собі хлопець.

Боссе має п'ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайнийй собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в неї̈ зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайнихх собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайнаа істота — Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайнее. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майжее ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій̆ хатці.

Карлсон — кругленький̆, самовпевнений̆ чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йомуу покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу [265] заводиться хитромудрий̆ моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїтьь спокійноо. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк — Карлсон уже здіймаєтьсяя й̆ пливе в повітрі так граційноо й̆ поважно, немов якийсьь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїйй хатці на даху. Вечорами він сидить на ґаночку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайноо, зорі краще видно, аніж з будь- якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей̆ живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й̆ на думку не спадає, що на даху можна жити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

— Що за лихо? — мовив він сам до себе.— Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?

Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї̈ не згадував.

Малий̆ був дуже радий̆, що познайомивсяя з Карлсоном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й̆ весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитисяя з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї̈ ніхто навіть гадки не має, не дуже [266] ресело. Адже приємно, як хтось гукає: "Гей-гопп, Карлсоне!"

— коли ти прилітаєш.

Тому й̆ так сталося, що Карлсон і Малий̆ зустрілись. Був саме один із тих невдалих

днів, коли тобі немає ніякої̈ радості з того, що ти Малий̆, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він — улюбленець родини, і всі йогоо навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла йогоо за те, що на штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала: "Мала замурза", а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

— Чого ти вештаєшся вулицями? — запитав він. "Вештаєшся вулицями"! Адже тато не знав, що Малий̆ дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й̆ помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би йогоо власним собакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з'явилася якась тітка й̆ гукнула:

— Рікі, сюди!

І Малий̆ тоді збагнув, що цей̆ песик ніколи не стане йогоо власним.

— Видно, я довіку не матиму свого собаки,— сумно сказав він. Сьогодні день був

страх який̆ поганий̆.— У вас, мамо, є тато, Боссе й̆ Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

— Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! — мовила мама.

— Де там...— сказав Малий̆ ще сумніше, бо йомуу раптом справді здалося, що він сам-самісінький̆ у цілому світі.

А втім, він мав принаймніі одне — свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий̆, ясний̆ весняний̆ вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному [267] небі. Малий̆ підійшовв до вікна й̆ почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той̆ тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець — не Малий̆, а якийсьь інший̆ хлопець,— гладить йогоо кудлату голову й̆ приказує: "Рікі, ти чудовий̆ песик!"

Малий̆ тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий̆ чоловічок. Це й̆ був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий̆ ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний̆ літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий̆ стояв, принишклий̆, і очікував,

що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

— Гей-гопп! Можна присісти скраєчку?

— О, прошу,— відповів Малий̆ і докинув: — А що, важко отак літати?

— Тільки не мені,— поважно відповів Карлсон.— Мені все легко, бо я найкращийй у

світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

Малий̆ відчув, що "кожний̆ лантух" йогоо теж стосується, і вирішив ніколи навіть не

пробувати літати.

— Як тебе звуть? — спитав Карлсон.

— Малий̆. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

— А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гопп, Малий̆! — Гей-гопп, Карлсоне! — сказав Малий̆.

— Скільки тобі років? — спитав Карлсон. [268]

— Сім,— відповів Малий̆.

— Чудово. Підемо далі,— мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої̈ коротенькі товсті ніжки й̆ опинився в

кімнаті.

— А тобі скільки років? — спитав Малий̆, подумавши, що Карлсон поводиться

занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

— Мені скільки років? — перепитав Карлсон.— Я чоловік у розквіті сил — оце все,

що я можу сказати.

Малий̆ добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж

чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

— А в скільки років буває розквіт сил?

— У всі роки,— задоволено відповів Карлсон.— У всі, принаймніі, коли йдетьсяя про

мене. Я вродливий̆, розумний̆ і до міри затовстий̆ чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової̈ полички Малого йогоо іграшкову парову

машину.

— Давай̆ заведемо їїї,— мовив він.

— Без тата ніяк не можна,— сказав Малий̆.— Машину мені дозволяють заводити

тільки з татом або з Боссе.

— З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху,— поправив йогоо Карлсон.—

Найкращийй у світі машиніст — це Карлсон, що живе на даху. Так і передай̆ своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й̆ запалив їїї.

Хоч він був і найкращийй в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій̆ полиці з'явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум'я. Малий̆ злякано крикнув і кинувся до полиці.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку.

[269]

Малий̆ не міг сидіти спокійноо — адже горіла йогоо по/ лиця! Він схопив ганчірку й̆ погасив полум'я. Там, де горіло, на лакованій̆ полиці залишилися великі негарні плями.

— Глянь, яка стала полиця,— зажурився Малий̆.— Що скаже мама?

— Дурниці, не варто й̆ згадувати,— мовив Карлсон.— Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай̆ своїйй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі йогоо заблищали.

— Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. "Пах-пах-пах",— пахкала вона. О, це

була найкращаа з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам їїї винайшовв.

— Я мушу перевірити запобіжний̆ клапан,— сказав він і почав завзято крутити

якусь ручку.— Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана. "Пах-пах-пах",— пахкала машина дедалі швидше й̆ швидше. "Пах-пах-пах". Врешті

вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й̆ плями на книжковій̆ полиці, такий̆ він був

радий̆, що має чудову парову машину і що познайомивсяя з найкращимм у світі машиністом, який̆ так гарно перевірив запобіжний̆ клапан.

— Оце-то воно, Малий̆! — вигукнув Карлсон.— Оце-то пах-пах-пах! Найкращийй у світі машиніст...

Більше він не встиг Ні-юго сказати, бо раптом почувся страшний̆ луск, і парової̈ машини не стало, лише уламки з неї̈ порозліталися по всій̆ кімнат;

— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкращее, що могла зробити парова машина.— Справді-таки вибухнула! А який̆ луск, ух! [270]

Проте Малий̆ не міг так само радіти, як Карлсон. у нього в очах заблищали сльози. — Моя машина...— схлипнув він.— 3 неї̈ залишились самі уламки!

— Дурниці, не варто й̆ згадувати,— сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою

ручкою.— Ти собі зможеш узяти нову парову машину. — Де? — здивувався Малий̆.

— У мене нагорі. їхх там є кілька тисяч.

— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий̆.

— Нагорі, в моїйй хатці на даху.

— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий̆.— І в ній̆ кілька тисяч парових машин?

— Еге ж, принаймніі кількасот набереться,— сказав Карлсон.

— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий̆.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній̆ живе Карлсон...

— Ти ба, хатка, повна парових машин,— здивувався Малий̆.— Кількасот машин!

— Ну, я докладно не рахував, скільки їхх, але кілька десятків буде,— сказав

Карлсон.— Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось. — І ти даси мені одну машину?

— Ну, звичайноо.

— Зараз даси?

— Ні, спочатку мені треба їхх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійноо, тільки спокійноо! Днями ти їїї матимеш.

Малий̆ заходився збирати далі шматки того, що недавно було йогоо паровою машиною.

— Уявляю собі, що скаже тато,— занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови. [271]

— Через машину? То дурниці, не варто й̆ згадувати! Так і передай̆ своєму татові. Я б

сам сказав йомуу це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

— Як гарно, що ти завітав до мене,— сказав Малий̆.— Хоч парова машина... Ти ще колись прилетиш?

— Спокійноо, тільки спокійноо! — мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

— Мотор чогось кашляє,— сказав він.— Треба буде залетіти до майстерніі, щоб йогоо там змастили. Звичайноо, я й̆ сам міг би змастити, адже я найкращийй у світі моторист. Та все часу немає... Ні, мабуть, таки загляну до майстерніі.

Малий̆ теж подумав, що так буде найкращее.

Карлсон вилетів у відчинене вікно. Йогоо маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

— Гей-гопп, Малий̆! — гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.