А якщо... (2)

Усе це мало торкало Ліві, вона немов застигла.

Вона сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку, а за вікном, зливаючись в кошлату яскраво-зелену смугу, проносилися дерева, миготіли, наче в скачці, телеграфні стовпи.

Нарешті вона сказала:

— Тож, значить, ось із ким ти одружувався!

Норман подивився на неї̈ впритул і куточок роту в нього здригнувся. Він сказав

безтурботно:

— Це не зовсім вірно, Олівіє. Все ж таки моя дружина — ти. Згадай̆ про це, будь

ласка.

Вона рвучко обернулася до нього:

— Так, ти одружився зі мною... тому що я повалилася до тебе на коліна. А якби я не

впала, ти б одружився із Жоржеттою. А якщо б вона не захотіла цього, ти б одружився з кимсь іще. З ким втрапило. Ось тобі й̆ твоя головоломка!

— Дідько... мене... побери!.. — поволі, з розстановкою сказав Норман і долонями пригладив волосся — воно було пряме, тільки над вухами трохи кучерявилось. Могло здатися, що це він схопився за голову від відчаю. — Послухай̆, Ліві, — продовжив він, — безглуздо ж здійматии галас через якийсьь безглуздий̆ фокус. Не можеш же ти мене засудити за те, чого я не робив?

— Ти б так само й̆ зробив.

— Чому ти так вважаєш?

— Ти сам бачив.

— Я бачив якусь безглуздість... напевно, це гіпноз. — І раптом голосно, голосом, в

якому проривалась лють, він сказав чоловічку навпроти: — Забирайтесяя, містере Якщо або Як-Вас-Там! Геть звідси! Ви тут не потрібні. Забирайтесяя, поки я не викинув вас у вікно разом з вашою хитромудрою механікою!

Ліві смикнула йогоо за лікоть.

— Перестань. Перестань, зараз же! Люди навколо!

Чоловічок увесь зіщулився, заховав чорну скриньку за спину й̆ забився в куточок.

Норман подивився на нього, потім на Ліві, потім на немолоду пані, яка сиділа по інший̆ бік проходу й̆ дивилася на нього з явним несхваленням.

Він почервонів і поперхнувся ще якимись злими словами. В крижаному мовчанні доїхалии до Нью-Лондона, ані слова не сказали й̆ під час зупинки.

За чверть години опісля того, як потяг відійшовв від Нью-Лондона, Норман покликав:

— Ліві!

Вона не відповіла. Вона дивилася у вікно, але нічого не бачила – тільки скло.

— Ліві, — повторив Норман. — Ліві! Та відгукнися ж!

— Чого тобі? — глухо запитала вона.

— Послухай̆, це ж безглуздо. Я не знаю, як він це проробляє, але навіть якщо в

цьому і є на гріш правди, все одно ти несправедлива. Чому ти зупинилася на півшляху? Припустимо, що я й̆ насправді одружився з Жоржеттою, ну, а ти? Хіба ти залишилася одна? Звідки я знаю, може до часу мого можливого одруження ти вже була заміжня. Може тому я і одружився з Жоржеттою.

— Я не була заміжня.

— Звідки ти знаєш?

— Вже я б розібралася. Я знаю, про що я думала в той̆ час.

— Ну, так вийшлаа б заміж не пізніше, як за рік.

Ліві злилася все сильніше. Краєчком свідомості вона розуміла, що злитися немає

причин, але це не втішало. Навпаки, досада зростала. І вона сказала:

— А якби й̆ вийшлаа, це б тебе вже не стосувалося.

— Так, звичайноо. Але це б лише доводило, що ми не можемо відповідати за те, що

було б. Якби та якби, та в роті росли б гриби...

Ліві гнівно роздула ніздрі, але промовчала.

— Послухай̆, — продовжував Норман. — Пам'ятаєш, ми зустрічали у Вінні

позаминулий̆ Новий̆ Рік? Було багато народу й̆ дуже весело?

— Як не пам'ятати! Ти мені влаштував душ з коктейлюю.

— Це до справи не відноситься, та й̆ коктейлю-тоо було всього нічого. А я ось що

хочу сказати: адже Вінні твоя найкращаа подруга, ми з нею дружили з давніх давен, коли ми з тобою ще не були одружені.

— Ну то й̆ що?

— І Жоржетта теж з нею дружила, вірно?

— Так.

— Ну так от. І ти, і Жоржетта, все одно зустрічали б у Вінні Новий̆ Рік, з ким би я не

одружився. Я тут ні до чого. Нехай̆ він нам покаже, що було б на цьому вечорі, якби я одружився з Жоржеттою, і тримаю парі, ти там будеш або з женихом, або з чоловіком.

Ліві завагалася. Чесно кажучи, саме це їїї й̆ страхало.

— Що, боїшсяя ризикнути? — запитав Норман.

І, звісно, Ліві не стерпіла. Вона так і підкинулася:

— Нічого я не боюся! Вже напевно я вийшлаа заміж! Не сохнути ж по тобі! І цікаво

подивитися, як ти обіллєш коктейлемм Жоржетту. Вона тобі при всіх надає ляпасів, не посоромиться. Я їїї знаю. Ось тоді ти побачиш, який̆ шматок в твоїйй головоломці відповідний̆.

І Ліві сердито схрестила руки на грудях та й̆ спрямувала вперед погляд, сповнений̆ рішучості.

Норман подивився на чоловічка навпроти, але просити ні про що не довелося. Той̆ вже встановив на колінах матове скло. У вікно криво світило західне сонце, і віночок

сивого волосся навколо лисини чоловічка відлискував рожевим.

— Ти готова? — напруженим голосом запитав Норман.

Ліві кивнула, і вони знову перестали чути гуркіт коліс.

Розпашіла з морозу, Ліві зупинилася в дверях.

Вона тільки-но зняла пальто, на якому танули сніжинки, і оголеним рукам було ще

холоднувато.

Їїї зустріли вигуками: "З Новим Роком!" — і вона відповіла тим же, прагнучи

перекричати радіо, яке горлало на всю силу. Ще з порогу вона почула пронизливий̆ голос Жоржетти і тепер попрямувала до неї̈. Вона більше місяця не бачила ані Жоржетти, ані Нормана.

Жоржетта манірно здійнялаа одну брову — це вона останнього часу завела таку манеру — й̆ запитала:

— Ти хіба сама, Олівіє?

Окинула поглядом тих, що стояли ближче, й̆ знову подивилася на Ліві. Та сказала байдужее:

— Я думаю, Дик зазирне пізніше. В нього там ще якісь справи.

Вона не прикидалася, їйй і справді було все одне.

— Ну, зате Норман тут, — сказала Жоржетта, натягнуто посміхаючись. – Отже, ти

не нудьгуватимеш, любо. Принаймніі раніше ти в таких випадках не нудьгувала.

І тут з кухні лінькувато вийшовв Норман. У руці він тримав шейкерр, кубики льоду в

коктейліі постукували, точно кастаньєти, в такт словам:

— Агов, ви, гуляки-випивохи! Підійдітьь, хлебніть — від мого зілля ще не так

гулятимете... Ба, Ліві!

Він попрямував до неї̈, широко й̆ радісно посміхаючись.

— Де ви пропадали? Я вас сто років не бачив. У чому справа? Дик вирішив вас

ховати від сторонніх очей̆?

— Налий̆ мені, Нормане, — різко сказала Жоржетта.

— Зараз, — не подивившись на неї̈, відгукнувся Норман. — А вам налити Ліві? Зараз

знайдуу келих.

Він обернувся і тут-то все й̆ відбулося.

— Обережно! — скрикнула Ліві.

Вона знала, ЩО зараз відбудеться, в неї̈ навіть виникло якесь смутне відчуття,

немов так вже колись було, і все ж таки це знову трапилося неминуче й̆ невідворотно. Норман зачепився каблуком за килим, похитнувся, марно намагаючись зберегти рівновагу, й̆ упустив шейкерр. Той̆ неначе вистрибнув у нього з рук — і добра пінта крижаного коктейлюю обдала Ліві, промочивши їїї до нитки.

Вона задихнулася. Навколо стало тихо, і декілька нестерпних миттєвостей̆ вона марно намагалася обтруситися, а Норман знову й̆ знову, і все голосніше, повторював:

— Хай̆ йомуу біс! Ах, нехай̆ йомуу біс!

Жоржетта мовила холодно:

— Дуже шкода, що так вийшлоо, Ліві. З ким не трапляється. Але це плаття

неначебто й̆ не дуже дороге.

Ліві обернулася й̆ побігла з кімнати. І ось вона в спальні, тут хоч нікого немає і майжее не чутно галасу. При світлі лампи на туалетному столику, затіненому абажуром з бахромою, вона в купі пальт, кинутих на ліжко, стала відшукувати своє.

За нею увійшовв Норман.

— Послухайтее, Ліві, не звертайтее увагу на те, що вона бовкнула. Я просто у відчаї̈. Звісно ж я заплачу...

— Дурниці. Ви не винні. — Вона швидко заблимала очима, не дивлячись на нього. — Поїдуу додому і перевдягнуся.

— Але ви повернетеся.

— Не знаю. Навряд чи.

— Послухайтее, Ліві...

Їйй на плечі лягли йогоо гарячі долоні...

Щось дивно обірвалося в неї̈ усередині, немов вона вирвалася з чіпкого павутиння,

і...

...і знову почувся шум та гуркіт коліс.

Все ж таки, поки вона була там... у матовому склі... щось пішло не так, як треба.

Вже сутеніло. У вагоні засвітилися лампочки. Але, це неважливо. І, здається, болісне, щімке відчуття всередині помалу відпускає.

Норман потер пальцями очі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Просто все скінчилося, — сказала Ліві. — Якось зненацька.

— Знаєш, ми вже під'їжджаємоо до Нью-Хейвенуу, — розгублено вимовив Норман. Він

подивився на годинник і похитав головою. Ліві сказала з подивом:

— Ти вилив коктейльь на мене.

— Що ж, так було і насправді.

— Насправді я твоя дружина. Цього разу ти мав би облити Жоржетту. Як дивно, правда?

Але вона все думала про те, як Норман пішов за нею і як йогоо долоні лягли їйй на плечі...

Вона здійнялаа на нього очі й̆ сказала з жаркою гордістю:

— Я не вийшлаа заміж!

— Вірно, не вийшлаа. Але, ось, значить, з ким ти всюди розгулювала – з Диком

Рейнхардтомм? — Так.

— Може ти за нього й̆ заміж збиралася?

— А ти ревнуєш?

Норман неначе зніяковів.

— До чого ревную? До шматка скла? Ні, звісно! — Не думаю, щоб я вийшлаа заміж за Дика.

— Знаєш, — сказав Норман, — шкода, що це так зненацька обірвалося. Мені здається, щось мало б трапитись... — Він затнувся, потім поволі доказав: — У мене було таке відчуття, нібито я вважав би за краще виплеснути коктейльь на кого завгодно, але тільки не на тебе.

— Навіть на Жоржетту?

— Я про неї̈ і не думав. Ти мені, зрозуміло, не віриш.

— А може й̆ вірю. — Ліві здійнялаа на нього очі. — Я була дурна. Нормане. Давай̆...

давай̆ жити нашим справжнім життям. Не треба гратися тим, що могло б трапитися, але так і не трапилось.

Але він поривчасто узяв їїї руки в свої̈.

— Ні, Ліві. Ще тільки один раз, останній̆. Подивимося, що б ми робили от зараз, Ліві. В цю саму хвилину! Що було б з нами зараз, якби я одружився із Жоржеттою.

Ліві стало моторошно.

— Не треба, Нормане!

Їйй згадалося, якими усмішливими очима й̆ жадібним поглядом дивився він на неї̈,

тримаючи в руці шейкерр, а Жоржетту, яка стояла тут же, немовбито й̆ не помічав. Ні, не хоче вона знати, ЩО буде далі. Хай̆ буде все, як зараз, в їхньомуу справжньому, такому гарному житті.

Проїхалии Нью-Хейвенн. Норман знову сказав:

— Я хочу спробувати, Ліві.

— Ну, якщо тобі так хочеться...

А про себе вона з озлобленням думала: це неважливо! Це нічого не змінить, нічого

не може змінитися. Обома руками вона вчепилася за йогоо руку вище за ліктя. Вона міцно стискала йогоо руку, а сама думала: що б нам там не привиділося, ніякі фокуси не віднімуть йогоо в мене!

— Заводьте знову свою машинку, — сказав Норман чоловічку навпроти.

У жовтому світлі ламп усе відбувалось якось повільніше. Помалу прояснилося матове скло, нібито розсіялися хмари, гнані нечутним вітром.

— Щось не так, — сказав Норман. — Тут тільки ми двоє, в точності, як зараз.

Він був правий̆. У вагоні потягу, на передній̆ лавці, сиділи дві крихітні фігурки. Зображення поширювалося, зростало... вони злилися з ним. Голос Нормана затихав десь вдалині.

— Це той̆ самий̆ потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина...

У Ліві голова паморочилась від щастя.

— Швидше б Нью-Йоркк! — сказала вона.

— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе

цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї̈, неначе не збирався чекати ані хвилини. — Не скаженій̆! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!

Він відсунувся.

— Треба було взяти таксі, — сказав він.

— З Бостону до Нью-Йоркаа?

— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.

Ліві засміялася:

— Ти жахливо забавний̆, коли розігруєш палкого коханця.

— А я й̆ не розігрую. — Голос йогоо раптом став серйознимм, глухим. — Розумієш, річ

не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.

— І в мене.

— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшлоо даремно.

— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.

Норман нетерпляче відмахнувся.

— Не жалій̆ їїї, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою

мене позбавитися.

— Знаю. Тому й̆ говорю — бідна Жоржетта. Мені їїї шкода: вона тебе не оцінила.

— Ну, дивися, сама мене цінуй̆! — сказав Норман. — Цінуй̆ мене високо-високо,

безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй̆ мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!

— А інакше ти зі мною теж розлучишся?

— Ну, вже це — лише через мій̆ труп! — заявив Норман.

— Як дивно, — сказала Ліві. — Я от усе думаю, що, якби тоді під Новий̆ Рік ти не

вилив би на мене коктейльь? Ти б не пішов за мною, і нічого б мені не сказав, я б нічого й̆ не знала. І все склалося б по-іншому... Зовсім-зовсім інакше...

— Нісенітниця. Було б все теж саме. Не цього разу, так іншого.

— Хто знає... — тихо сказала Ліві.

Стукіт коліс того потягу перейшовв в нинішній̆ стукіт коліс. За вікном замигтіли

вогні, стало шумно, строкато — це був Нью-Йоркк. У вагоні знялася метушня, пасажири розбирали свої̈ валізи.

В цьому сум'ятті лише одна Ліві немов застигла. Нарешті Норман узяв їїї за плече. Вона здійнялаа очі.