Як Україна розвалила Російську Імперію.
«Не витримавши боротьби з Україною Російська імперія розвалилася» - ця фраза з відео “Історія України за 10 хвилин” ну просто підпалила коментарі. Чого ми там тільки не начитались!
Але головна думка більшості критиків зводилася до наступного: Україна є не гравцем, а лише об'єктом історії.
Щиро кажучи, раніше ми й самі так вважали, бо іще у школі вивчали, що Російську імперію розвалила Перша світова, Російсько-Японська війна разом із економічною та політичною відсталістю.
Звісно, відсталість Росії гріх заперечувати, вона й досі з неї не вибралася, а проте все-таки існує. А от український слід у розвалі імперії сто років тому вартий дослідження. На нас чекає багато цікавого.
Вітаємо на каналі імені Шевченка! Я брат Капранов, і ми на каналі уважно читаємо ваші коментарі і навіть намагаємось на них відповідати. Тому не соромтесь і пишіть їх побільше. Лайки та підписки ваш великий вклад в розвиток нашого каналу та всього українського ютубу.
Якось, ідучи до Лаври, ми звернули увагу на цікаву історичну пам'ятку – Київську фортецю, вали якої виходять просто на вулицю Мазепи. І вам пропонуємо зробити те саме.
Адже Київська фортеця – не проста фортеця, а найбільша у Європі. Утім, найцікавіше в ній не розмір, а те, що побудована вона була у першій половині дев'ятнадцятого століття.
Посеред Києва. Так. Вам не почулося. У Києві на початку дев'ятнадцятого, «найтихішого» в історії України століття.
Проти якого ж такого супостата збудували цього військового монстра? Хто загрожував «матері міст руських»? Турки? Вони щойно втратили Бессарабію і відсунули кордон на відстань п'ятсот кілометрів південніше Києва.
Тоді може, загроза була із заходу? Але і західний кордон з Австрією проходив не ближче, а з Прусією то взагалі був аж під Краковом.
То може, це була іграшкова фортеця? Тренувальна? Чи декорація для зйомок «Гри престолів»? Та ні. Взяти хоч би форт на Лисій горі, який призначався для захисту залізничного моста.
Навіть за сьогоднішніми мірками це серйозна фортифікаційна споруда. Але від кого збиралися захищати міст? Для чого усі ці рови, арсенали, капоніри, гласиси і потерни…
І до того ж – найбільші у Європі! Проти кого, якщо кордони – за півтисячі кілометрів?
Тим більше, що Київ уже мав свою фортецю. Печерську. Скромнішу за розмірами, але все-таки у кілька разів більшу, за знаменитий Тараканівський форт,
збудований просто на кордоні з одною із найпотужніших імперій Європи – Габсбургівською.
Давайте, спробуємо розплутати цю загадку і пошукаємо ворогів, з якими Російська імперія вела війну у дев'ятнадцятому столітті.
Першим, звісно, згадується Наполеон. У тисяча вісімсот дванадцятому році до Києва, звісно, він не дійшов. А проте за п'ять років до Наполеонового бліцкригу відбулася цікава подія.
У березні тисяча вісімсот сьомого року знаменитий французький міністр Талейран прийняв у Варшаві українських делегатів на прізвища Гродинський і Найман.
І ці самі делегати повідали, що на Київщині і Поділлі армію Наполеона підтримують аж п'ятдесят шість тисяч озброєних повстанців, які навіть готові розпочати свій виступ заздалегідь.
Не знаємо, чи французький міністр продав за своєю звичкою цей секрет царю Олександру,
але саме тоді вперше військове міністерство взялося оновлювати парк артилерії Печерської фортеці у Києві.
Скоріш за все, російська влада була таки незле поінформована про настрої української еліти, яка ще пам'ятала і гетьманську автономію, і запорізьку державність.
Можливо тому, готуючись до війни дванадцятого року, генерал-губернатор Малоросії Лобанов-Ростовський не ризикнув набирати в Україні рекрутів, а оголосив про створення… тадададам!
Українського війська. Так. Саме з такою назвою. І при тому не тільки на час війни, але й після її завершення.
Губернатор у своїх зверненнях писав, що зроблені ці полки будуть за традиційним устроєм малоросійських військ. Он як!
Така інформаційна диверсія спрацювала ефективно. Ті, хто мріяв про відновлення української державності, розкололися на два табори
– одні повірили, що це можливо з Росією, а інші продовжували сподіватися на Наполеона.
Цікаво, що до проросійської партії належав і Іван Петрович Котляревський – так той самий, автор «Енеїди».
Він особисто очолив формування у Хорольському районі п'ятого козацького полку із сімсот шістдесяти козаків із кіньми,
за що отримав чин майора і обіцянку, що його дітище буде збережене й після війни.
Чисельність українських національних частин у російській армії під час Наполеонівської кампанії сягнула далеко за сімдесят тисяч.
Але щойно відгриміли гармати, українці довідалися (вкотре) про справжню ціну царських обіцянок.
І коли замість омріяного традиційного устрою козацького війська українські частини почали перетворювати на військові поселення,
земля загорілася у влади під ногами. Бо військо, ще й з бойовим досвідом – це вам не селяни з вилами.
Тисяча вісімсот сімнадцятий рік – повстало Бузьке козацьке військо. Тисяча вісімсот дев'ятнадцятий повстав Чугуївський полк.
Тисяча вісімсот двадцятий – потужне повстання на півдні України. Усе це російській владі треба було гасити.
І зовсім не водою, а військами з кіннотою та артилерією.
Але війська треба була десь розміщувати – бажано недалеко від місць майбутніх повстань. І зброю треба зберігати. Багато зброї. І амуніцію.
Саме київські укріплення стали базою каральної армії, яка мала в Україні багато роботи, як ніде.
Масштаб цієї проблеми ми з вами можемо оцінити за розмірами Київської фортеці – найбільшої,
як ми вже казали, у Європі. І найбільшої у Російській імперії.
Звісно, дуже швидко міцна фортеця стала тюрмою – у казематах тримали захоплених заручників, а на площах і пустирях приводили у виконання смертні вироки.
А тим часом у повстанській справі до українців приєдналися поляки – у тисяча вісімсот тридцятому-тридцять першому роках.
Їхні виступи були не такими частими і масовими як українські, зате відрізнялися доброю організацією.
Ми навмисно не говоримо тут про холерні бунти або діяльніть таких легендарних, а тому суперечливих фігур, як подолянин Устим Кармалюк а чи кримець Алім Айдамак.
Так само і не торкаємося теми декабристів, хоча їхнє «Південне товариство» і базувалося у Тульчині.
Південні декабристи однозначно не були українським рухом, хоча діяли значно рішучіше за своїх північних колег – захопили Васильків і Мотовилівку,
відмінивши там кріпацтво, а в народі навіть почали говорити про появу сина знаменитого гайдамаки Гонти.
Російські історики виступи українців сором'язливо називають боротьбою за «козацькі привілеї».
Але ми з вами розуміємо, що головними привілеями для українців завжди були свобода і власна держава.
Це, до речі, довело й знамените Кирило-Мефодіївське товариство, яке чомусь вважається першою українською таємною політичною організацією.
Хоча на двадцять років раніше, ще у тисяча вісімсот сімнадцятому виникло і два роки існувало «Товариство визволення України»
на чолі з повітовим маршалом дворянства Лукашевичем.
Утім цінність Кирило-Мефодіївців була у тому, що саме вони першими прийшли до доленосного висновку:
«Щоб збудувати Україну треба зруйнувати Росію». Тобто справу розвалу імперії українці офіційно поставили собі за мету.
Інтенсивність повстань в Україні після перших масштабних виступів складала десять-двадцять на рік – не слабо, погодьтеся. Однак під час так званої європейської Весни націй ця цифра раптом перевищила три сотні. А за наступні п'ять років тільки на Правобережжі українці повставали більше ніж сто разів.
Цікаво, що сумарна статистика повстань по всій імперії дає майже ті самі цифри. І це означає, що абсолютна більшість виступів відбувалася саме на наших землях.
Хоча, можливо, це були маленькі повстання? Але навіщо проти маленьких повстань будувати найбільшу фортецю?
Масштаб непокори українців добре демонструє масштаб репресій – за десять років, починаючи із тисяча вісімсот двадцять другого,
до Сибіру було заслано сто двадцять чотири тисячі українців. За розмахом це вже нагадує сумнозвісну операцію «Вісла».
Під час Кримської війни, у тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятому році українці згадали обіцянки поновлення козацького стану –
почався масовий повстанський рух, який називають Київською козаччиною. Повстанці оголошували себе козаками і обирали власні органи самоуправління, повністю ігноруючи офіційну владу.
У Криму повстали кримські татари, які зажадали відновлення Кримського ханства під протекторатом англійсько-французької коаліції.
Апофеозом повстанського руху під час Кримської війни став Похід у Таврію за волею, коли закріпачені селяни знімалися з місця і йшли до Криму,
щоб отримати там козацькі привілеї – закономірний в уяві українців результат війни.
Каральні сили в Україні збільшувалися з року в рік, але владі таки довелося посунутися.
Відомо, що Олександр Другий сказав, що треба скасувати кріпацтво зверху, бо інакше вони скасують його знизу.
Хто такі ці «вони» неважко здогадатися, адже на решті територій імперії, поза межами України, повстання почалися у більшості випадків тільки після скасування кріпацтва.
Треба віддати належне імперській владі – вона досить швидко розібралася, що саме є причиною постійної війни в Україні.
Результатом став сумнозвісний Валуєвський циркуляр у тисяча вісімсот шістдесят третьому році. Ініціатори цього документа відкрито писали, що визнання окремішності української мови приводить до виступів за автономію України,
і саме тому її треба заборонити. Згодом заборону мови закріпив Емський указ.
До речі, одночасно з Валуєвським цикуляром олії у полум'я українських повстань підлили поляки – піднялося Січневе повстання, яке тривало два роки і охопило територію українського Правобережжя.
Всього ж від часу реформи до тисяча вісімсот дев'яностого року в Україні зафіксовано більш ніж п'ять тисяч повстань у шести з половиною тисячах сіл з населенням, що перевищувало п'ять мільйонів. І дві третини цих виступів довелося душити силою.
Тепер ви розумієте, скільки ресурсів імперія витрачала на боротьбу з українцями?
І це тільки селяни. У зв'язку з тим, що перша хвиля індустріалізації України прийшлася на кінець вісімнадцятого століття, виступи у містах набрали сили на початку дев'ятнадцятого. І почав цю справу Харків.
До нього приєдналися Київ, Катеринослав, Одеса і Полтава.
Потім Єлизаветград, Миколаїв, Конотоп, Катеринослав, Керч, Юзівка, Севастополь, Житомир, Чернігів і Феодосія.
У дев'ятсот третьому році хвиля протестів вийшла за межі України – на прикордонні російські землі і Закавказзя.
У не надто урбанізованій тоді Україні відбувалося більше ніж двадцять відсотків страйків від загальної кількості по імперії.
А очолювали процес селяни. За перші п'ять років двадцятого століття крім знаменитого Полтавсько-Харківського повстання було ще понад тисячу інших.
А з тисяча дев'ятсот п'ятого по сьомий роки в Україні відбулося шість тисяч вісімсот повстань, які охопили десять з половиною тисяч сіл з населенням понад тринадцять мільйонів.
Якщо враховувати, що сільське населення України складало тоді двадцять сім мільйонів, то виходить це – половина, кожен другий.
Тому Київська фортеця весь цей час робила свою чорну роботу – була центром каральних сил, тюрмою та місцем страти українських повстанців. І розмір її абсолютно відповідав задачі.
Врешті, повстанські настрої охопили й військових, що вилилося у заворушення у армійських частинах.
Дуже промовистою є їхня географія – Севастополь, Одеса, Київ, Полтава, Харків, Чернігів, Біла Церква… і лише два – Свеаборг і Кронштадт за межами України.
Звісно, не можна сказати, що події 1905-1907 років не охопили інших земель імперії. Статистика повстань і виступів твердить,
що географія невпинно ширилася, але у роки після революції український внесок у загальноімперський повстанський рух все одно перевищував третину.
Проте якщо взяти навіть акії поза межами України та уважно придивитися їхніх організаторів, можна довідатися багато цікавого про їх національний склад.
Наприклад, знаменита маніфестація у Петрограді у тисяча дев'ятсот сімнадцятому році, одразу після лютневої революції проводилася на честь…
увага! – дня народження Тараса Григоровича Шевченка і зібрала під синьо-жовтими прапорами десятки тисяч людей.
До українців приєднувалися й активісти від інших націй із спільними вимогами національного визволення.
Тож коли свідки подій писали, що два українські полки скинули російського царя, вони у певному сенсі мали рацію.
І не тільки тому, що повстання у Петербурзі дійсно першим підтримав Волинський полк. А тому що цей факт став символом більш ніж столітнього кривавого внеску України у розвал Російської імперії.
І саме він став одною з найвагоміших причин і програшу у російсько-японській війні, і фінансово-економічної кризи перед війною світовою, і наступній поразці вже у цій війні. Тому що неможливо нікого перемогти, якщо у вас горить хата. І горить, не припиняючи, більш ніж сто років.
Звісно, ми не можемо ігнорувати внесок у справу інших поневолених народів, який привів до того, що Росія не змогла відповісти на геополітичні виклики двадцятого століття. Але погодьтеся, Україна не дарма претендує на роль лідера у цій справі.
Наша країна виявилася надто великим і надто гострим шматком, який застряг у горлі імперії. І цілком закономірно призвів до її смерті від цілого букету хвороб, що, як це частенько буває, мали одну, головну причину.
Цікаво, що зараз, після розвалу Радянського Союзу, громадська активність у Росії практично зійшла на пси. Терплять, бідолашні. Утім, про Україну як могильщика СРСР ми поговоримо іншим разом.
І для того, щоб не пропустити цієї розмови, вам варто підписатися на наш канал, натиснувши кнопку під відео, а також клацнути на дзівночок поруч – тоді ви отримаєте повідомлення про нові цікаві відео.
Український ютуб – наша з вами спільна справа, на яку не варто шкодувати лайків. Лайкайте і воздасться вам!
