37 / 60
смертельним жахом.
Якесь дитинча, побачивши бричку та двоє незнайомих проїжджих людей у бричці, ув'язується слідом і йде назирці, збиваючи куряву босими ногами. — Дмитре Дмитровичу...
— Що, моя люба?
— Мені страшно дивитися на цю дитину. Поглянь...
Чоловік через плече оглядається на дитинча, що ступає за бричкою.
— Мале як мале, що ти побачила дивного в ньому...
— Чого воно йде за нами?
— Бо йде,— всміхається Дмитро Дмитрович, зігріваючи жінку закоханим поглядом.— Щоб помилуватись такою красунею, як ти.
— Ой, таке скажеш.
— Таке скажу! Хіба ж воно бачило таких, як ти? Я сам на тебе ніяк не надивлюсь, а що вже про них казати. Поглянь, іде одне...
Справді, ще одна дитина йде слідом за бричкою, не спускає замислених печальних очей.
— О, ще одне...
Бричка поволеньки посувається посеред села, а дедалі за нею більше ув'язуються дітей, ідуть черідкою, збивають хмару куряви. — Страшно, Дмитре Дмитровичу... Обдерті, нещасні.
— Всіх не пожалієш...
Як заворожені, діти дивляться на коней, на бричку, на святково вбраних чоловіка й жінку, що їдуть невідомо звідки й невідомо куди. Так, наче з району. Так, наче на залізничну станцію.
І раптом чоловік смикає віжками — й бричка зупиняється. Відтак зупиняється на відстані дитяча черідка. А гарна жінка в шовковому платті сходить з брички і йде прямо до них.
Іде — й плаче.
І чого вона плаче?
А в руках... Щось біліє в руках, світиться, проміниться, наче полум'яну грудку самісінького сонця несе в руках. Діти дивляться на жінку й на те сонце, яке вона тулить до грудей, сама обертаючись на сонце. Ось тільки чого вона плаче?
Хліб?
Жінка несе в руках білий пшеничний хліб.
Жінка — хліб.
— Діти,— крізь сльози озивається жінка.— Діти... Ось хліб...
І ножем починає краяти буханець білого хліба. А діти не вірять. А діти не вірять, що жінка зійшла з брички, що крає хліб, що вже тримає в руках білу скибку, й ця скибка пахне на ціле село, на цілий світ. Невже зараз віддасть цю скибку хліба? Кому віддасть?
— Бери, дитино.
й скибка пшеничного хліба лягає на чорну порепану долоню.
— Бери, дитино.
Й друга скибка лягає на дитячу долоню.
А вони стоять, як занімілі. Тільки вдихають запах. Невже ця жінка не пошкодує порізати всю буханку? А вона вкраяла ще одну скибку.
— Це тобі, дитино.
Всім вділила, крім веснянкуватої дівчинки, що чекає не дочекається.
— Як тебе звати, доню?
— Катя,— ледь озивається.
— Бери, Катю...
Катя боязко бере скибку, а в жінки ще зостається ясна пахуча цілушка.
— У тебе є братик? — питає в неї жінка.
— Є братик... Миколка.
— Візьми й для Миколки.
І віддає їй цілушку, ласкаво гладить долонею по голові, обертається — і йде в сльозах,
