Вій 29
Ось же й настала ця година. Вже навіть і Явтух примружив очі, простягшись проти сонця. Філозоф, потерпаючи та тремтячи, пробрався тихенько до панського саду, бо відтіль, йому здавалося, найлегше непомітно утекти в поле. Сад цей, як водиться, був геть здичавілий, а тому дуже сприяв усякому таємному намірові. Була там одним-одна стежка, протоптана в хазяйській потребі, а решту навколо закривали густо розбуялі вишні, бузина та лопухи, що висунули понад листя високе своє бадилля з чіпкими рожевими реп'яхами. Хміль укривав, мов неводом, верховіття цієї рябої збираниці дерев та кущів і сплітав над ними покрівлю, що насувалася на пліт і звисала з нього покрученими гадюками, разом з дикими польовими дзвіночками. За плотом, що відмежовував сад, починався цілий ліс бур'янів, куди, здавалося, ніхто не мав охоти заглядати, і коса розскочилась би на шматки, коли б спробувала своїм лезом доторкнутися до здерев'янілого й грубого його бадилля. Коли філозоф націлився перелізти через пліт, зуби йому цокотіли і серце так зсильна билось, що він аж сам злякався. Пола довгої його хламиди, здавалося, прилипала до землі, ніби хто прибив її цвяхом. Коли він перелазив через пліт, причувалося, наче з заглушливим свистом туркотів йому на вухо якийсь голос: «Куди, куди?» Філозоф шаснув у бур'яни і пустився навтьоки, безперестану спотикаючись об старе коріння і розтоптуючи ногами кротовини. Він запримітив, що, виплутавшися з бур'янів, йому б тільки перебігти поле, за яким чорніла густа тернина, і там він буде у безпеці, а перебравшись через неї, він гадав вибитися просто на київську дорогу. Крізь тернину він продерся, залишивши замість мита шматки свого сурдута на кожній гострій колючці, і опинився в невеличкому виярку. Верба, розпустивши віття, нахилялася де-не-де до самої землі. Мале джерельце виблискувало чисто, як срібло. Щонайперше філозоф приліг і напився, бо ж спрага мучила його нестерпна.
— Добра вода! — сказав він, утираючи губи, — тут би можна й відпочити.
— Ні, краще втікаймо далі: чого доброго, буде погоня.
Ці слова роздалися над його вухами. Він озирнувся — перед ним стояв Явтух.
«Чи не чортів Явтух! — спересердя подумав собі філозоф. — Узяв би я тебе, та за ноги… І бридку твою пику, і все, що тільки є на тобі, побив би дубовою палюгою».
— Нащо було робити такий гак? — продовжував Явтух. — Куди краще було податися стежкою, де я йшов: просто повз конюшні. Та ще й сурдута шкода. А сукно добряче! По чому платив за аршин? Ну що ж, погуляли добряче, пора й додому.
