Вовк і Лисиця Лисиця десь м'ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок — Ум'яла більшенький шматок, А менший у сінце сховала На другий раз, бо нужду знала; Сама ж спочити прилягла… Воно годиться, попоївши; Не молода-таки й була, Натомиться, всю ніч ходивши… Аж ось — у гості Вовк біжить. «От,— дума,— і лягла спочить!» Добридень, кумо! — Вовк гукає.— Той спить, хто щастя має! От, кумо, лишенько мені У сій поганій стороні: Никав всю ніч, аж утомився — Та й що ж! Ніде не поживився! Чи до кошари підберусь — Боюсь!. Вівчар не спить, в сопілку грає… Таке-то кум твій щастя має. А їсти, кумо, аж-аж-аж! Цілісіньку б із'їв корову! — Кума ж На сюю жалібную мову Так каже кумові свому: — Сердешний куме! Ну й чому Ти не прибіг до мене вранці?. Отут не козаки живуть — поганці! Мабуть, їм ніколи й заснуть; Усе так пильно стережуть, Що треба гаспидського митця, Щоб обдурить та поживиться!. Поїж сінця…— А Вовчик не про сіно дума; Коли б йому шматок м'ясця! — Ні,— каже він,— спасибі, кумо! — Та й з тим голодний лицар мій Пішов додому сам не свій. Оце ж то теє: на, небоже, Те, що мені не гоже.
