Лев та Вовк
Лев уминав за сніданням ягня. Побіля його в'їдливе щеня Вертиться та й вертиться,— Все моститься, щоб поживиться. От якось-то й одважилось вхопить Шматок м'ясця, щоб не кортіло. Лев бачить, що воно зробило, Та змилосердився — мовчить, Бо у щеняти Якого розуму питати?. Побачив Вовк (він недалечко був) Та й дума: «Лев, мабуть, дурненький Або ж на старість силу збув, Що став такий плохенький; Коли щеня не задавив — Мене не займе й поготів!» От квапить лапу до м'ясива… Як скочить Лев — аж диба стала грива… На Вовка бідного насів — Давив його, крутив… Та й каже: — Се тобі за теє, Щоб не дививсь ти на щеня, Бо не щодня бува бридня; Воно дурне ще, молодеє, А ти вже, Вовче, не щеня!
