Хробаки. Казка.
Хробаки.
Казка.
Жили-були дід і баба.
І було в них хазяйство.
Ну, держали вони різну худобу:
корови, вівці, свині, кролі, нутрії.
Ну, а де худоба — там і гавно:
ціла скирта гною.
А в том гавні жили хробаки:
Владімір, Александр і Ніколай.
От одного разу Александр і каже до Владіміра:
“А ти слишал Владімір, што кругом — міровоє правітельство, де всьо жиди мєжду собой подєлілі, а ми с тобой нічєво нє рєшаєм?”
А Владімір... А Владімір йому [й каже]:
“Наше дєло — малєнькое: нам больше кушать надо, а потом окукліваться і в анабіоз впадать.”
Александр йому [каже]:
“Ти как хочєш, Владімир, а я отсюда уходить нє хочу:
тут тєбє — і дом, і піща хорошая, а там снаружи — только жиди і міровоє правітельство.
Я вообще, ето, окукліваться манал.”
Уболтал Александр Владіміра: вирішили вони зупинитись у своєму розвитку і залишитись в гавні.
А шо? В гавні — тепло, затишно.
А про жрачку вообще думать не надо:
он, од нори одколупуй те, що не засохло...
Тут тобі — і сніданок, і обід, і вечеря...
Ну, і якщо вночі прокинешся, — тоже є чим похряцать.
Хробаку Ніколаю Владімір і Александр [нічого] не сказали, бо вони не хотіли ділитись — їх жаба давила.
Тож, коли прийшов час, Ніколай перетворився на лялечку, впав в анабіоз, перезимував, а навесні перетворився на жука-носорога і вилетів з гавна на волю.
Став Ніколай гарний, схожий на джипа після автомийки, тільки з крилами.
Летить, нюхає весняні пахощі...
і про гавно не згадує,
і міровоє правітельство його не їбе.
А тут весна іде, красу несе...
Пташки співають...
Вишневі садки цвітуть...
А в тих садках добрі люди за столами сидять, п'ють самогонку, на яйцях б'ються, їдять смажених кабанів з гречкою, холодець, сало, цибулю, і українських пісень співають.
І всі, як один, — у вишиванках.
Налітався Ніколай, сів на вишню перепочить.
Аж тут жукиня летить.
Така гарнюня!
Поруч сідає і каже:
“Привіт, пацанчик! Откуда ти такой красівий?”
Ніколай згадав про гавно, але сказать — постіснявся.
І каже:
“Мене Ніколай звуть.”
“Значить, по-нашому — Микола,” — сказала жукиня:
“Шоб я цього «Ніколай» більше не чула! Ти мене пойняв?”
“Пойняв,” — сказав Микола: “Більше не буду. А тебе як звать?”
“Мене — Галя,” — каже жукиня:
“Вставай, красавчик. Полетіли. Ти мені понравився. Я буду с тобою жить.”
І вони полетіли...
А Владімир і Александр так і лишилися жить в гавні.
Вони зупинилися у своєму розвитку, не стали лялечками і не впали в анабіоз.
Тож лазять по своїм норам, їдять гавно і рассуждають ото про жидів і мировоє правітельство.
Навесні дід вивіз гавно на поле... гній на поле, і розкидав гавно вилами.
Тут прилетів лелека і з'їв Владіміра.
А за Александром трохи поганяв, щоб підтримать форму, але врешті-решт йому то надоїло, і він його тоже з'їв нахуй.
Тут і казочці — кінець.