19-20 Частина (3)
Проте навіть після пережиття такої глибокої медитації, навіть після такого безпосереднього зіткнення з видіннями раю, вони знову дискутували, сперечалися, критикували й будували теорії.
Він перехопив погляд Марі. Вона відвела очі, але Едуард вирішив діяти рішучіше; підійшов і взяв її за руку.
— Припини, Едуарде.
Він міг сказати: «Ходи зі мною». Але не хотів цього робити перед усіма цими людьми, яких здивує його рішучий голос. Тому лишень став перед нею на коліна й благально подивився в очі.
Всі розреготалися.
— Ти вже для нього як свята, Марі, — сказав хтось. — Мабуть, це вплинула вчорашня медитація.
Але роки мовчання навчили Едуарда спілкуватися очима; він умів зосередити в очах усю свою енергію. Вчора був абсолютно певен, що Вероніка відчула його ніжність і любов, а сьогодні знав, що Марі зрозуміє його відчай, адже він насправді її потребував.
Ще трохи вона опиралась, а тоді встала, тримаючи його за руку.
— Ходім прогуляємось, — сказала вона. — Ти щось нервуєшся. Вийшли разом до саду. Як тільки достатньо віддалилися, коли їх
ніхто вже не міг почути, Едуард перервав мовчанку.
— Я вже роками у Віллеті, — сказав він. — Не завдаю прикрощів
батькам, позбувся свого честолюбства, але Видіння Раю залишилися. — Я знаю, — сказала Марі. — Ми про це часто розмовляли, і я
знаю також, до чого ти ведеш: час звідси йти.
Едуард глянув на небо; невже й Марі почувається так само?
— А все через одну-єдину дівчину, — додала Марі. — Ми тут були свідками багатьох смертей, — люди вмирали, коли найменше цього сподівалися, й переважно тоді, як остаточно припиняли боротьбу за життя. Але вперше на наших очах це стається з молодою, гарною, здоровою дівчиною, в котрої ще все життя мало б бути попереду. Вероніка єдина, хто не бажає залишитися назавжди у Віллеті. Мимоволі постає питання: а що ж ми? Що ми тут робимо?
Він кивнув головою.
— Вчора вночі я теж запитала саму себе: що я роблю тут, в оцій лікарні? І думала, як неймовірно цікаво було б блукати майданом біля «Трьох мостів», на ринку навпроти театру, купувати яблука й говорити про погоду. Звичайно, прийшлося б зіткнутися з безліччю інших давно забутих речей, таких як невиплачені рахунки, сварки з сусідами, іронічні погляди людей, котрі мене не розуміють, самотність, нарікання моїх дітей. Але все це, гадаю, є просто частиною життя; і ціна, яку ми сплачуємо за зіткнення з усіма цими дрібними проблемами, є набагато меншою від тієї, яку ми платимо за відмову від них. Я думаю нині піти до свого колишнього чоловіка, просто подякувати йому. Як ти гадаєш?
— Не знаю. Можливо, й мені варто піти до своїх батьків і зробити те саме?
— Можливо. По суті, вину за всі проблеми нашого життя треба брати на себе й тільки на себе. Багато людей проходять через подібні труднощі, але реагують цілковито інакше. Ми знайшли найлегший вихід: окрему реальність.
Едуард знав, що Марі має рацію.
— Мені здається, я починаю нове життя, Едуарде. Хочу робити речі, які завжди хотіла робити, але не наважувалась, аби не помилитися. Хочу не боятися паніки, яка, можливо, й повернеться, але тільки втомить мене, не більше того, адже я знаю, що від неї не зімлію й не помру. Можу завести собі нових друзів і навчати їх мудрості божевілля. Я вчитиму їх не оглядатися на правила пристойності, а віднаходити власне життя, власні бажання, пригоди, й так жити! Я цитуватиму католикам Біблію, мусульманам — Коран, іудеям — Тору, атеїстам — Арістотеля. Я більше не хочу бути юристом, але зможу ділитися своїм досвідом, розповідаючи про тих чоловіків і жінок, які пізнали сутність нашого існування й чиї знання можна підсумувати
одним-єдиним словом: «Живіть». Якщо ви житимете, з вами житиме й Господь Бог. Якщо ж уникатимете ризику, Він відійде в далекі небеса й залишиться просто предметом філософувань. Всі це знають, але бояться зробити перший крок, мабуть, зі страху, що їх назвуть божевільними. Ми з тобою, Едуарде, не маємо принаймні цього страху. Ми вже були пацієнтами Віллету.
— От тільки не зможемо висунути свої кандидатури на посаду президента. Опозиція обов'язково копатиметься в нашому минулому.
З чим Марі, розсміявшись, погодилася.
— Я втомилася від цього життя. Не знати, чи зумію-таки побороти свої страхи, але маю досить і «Братства», і цього саду, і Віллету, і вдавання з себе божевільної.
— Підеш зі мною?
— Але ж ти цього не зробиш.
— Я вже майже зробив, кілька хвилин тому.
— Не знаю. Я втомилась від цього життя, але й звикла до нього.
— Відколи мене сюди поклали з діагнозом шизофренії, ти цілими
днями, місяцями розмовляла зі мною, як зі звичайною людиною. Я звикав до свого нового життя, до іншої реальності, яку створив, але ти не давала мені звикнути. Я тебе ненавидів, а тепер люблю. Хочу, Марі, щоб ти залишила Віллет, як я залишив свій окремий світ.
Не відповівши, Марі відійшла.
В невеличкій і мало ким відвідуваній бібліотечці Віллету Едуард не знайшов ані Корану, ні книг Арістотеля чи будь-яких інших філософів, згаданих Марі. Натомість натрапив на слова поета:
«І промовив я в серці своєму: коли це сталось дурневі,
то може статися й мені...
Їж, отже, хліб свій весело,
і з радістю у серці пий вино;
бо Бог уже благословив твої діла.
Хай завжди одежа твоя буде світла,
І миро хай не сходить з голови твоєї.
Живи собі весело з жінкою, яку кохаєш,
усі дні життя марноти твоєї,
що Бог дав тобі під сонцем,
на всі дні марноти твоєї —
бо це твоя доля в житті
й у твоїй праці, якою трудишся під сонцем... Іди ти дорогами серця свого
й видінням очей своїх,
але знай, що за все це
Бог судитиме тебе».
— Бог судитиме мене, — сказав уголос Едуард, — а я скажу: «Якийсь час у своєму житті я стояв і дивився на вітер, я забув, як сіяти, жив безрадісно, навіть не пив вина, яким мене частували. Але одного дня розсудив, що вже готовий повернутися до світу. Я розповів людям про свої Видіння Раю, як це робили переді мною Босх, Ван Гог, Ваґнер, Бетговен, Ейнштейн та інші божевільні». Гаразд, нехай Він скаже, що я залишив лікарню, щоб не бачити, як помиратиме дівчина; вона піде на небеса й заступиться за мене.
— Що ви кажете? — запитав бібліотекар.
— Я хочу вийти з Віллету, — трохи голосніше відповів Едуард. — Маю полагодити певні справи.
Бібліотекар натиснув кнопку, й відразу з'явилися двоє санітарів.
— Я хочу звідси піти, — додав збуджено Едуард. — Зі мною все гаразд, дайте мені лишень поговорити з доктором Іґорем.
Але двоє чоловіків уже схопили його попід руки. Едуард пручався, хоча й знав, що вирватися — безнадійно.
— Ви трохи перехвилювалися; треба заспокоїтись, — сказав один із них. — Ми все полагодимо.
Едуард почав кричати.
— Дайте мені поговорити з доктором Іґорем! Я маю що йому сказати, я знаю, він зрозуміє!
Чоловіки вже волікли його в бік палати.
— Відпустіть! — горлав він. — Дайте мені поговорити! Одну хвилинку!
Шлях до його палати вів через вітальню, де зібралися всі інші пацієнти. Едуард виривався санітарам із рук, і все це виглядало досить неприємно.
— Відпустіть його! Він божевільний!
Хтось реготав, хтось гупав кулаками по стільцях і столах.
— Це психіатрична лікарня! Тут не можна так поводитися!
Один санітар шепнув іншому: «Треба їх настрашити, інакше буде
біда».
— Є лиш один спосіб.
— Доктору Іґору це не сподобається.
— Йому ще менше сподобається, коли ця зграя маньяків почне
громити його лікарню.
Вероніка зненацька прокинулася, вся вкрита холодним потом. Хтось так жахливо верещить, а їй для сну потрібна тиша. Галас не припинявся.
Відчуваючи легеньке запаморочення, вона підвелася з ліжка й вийшла до вітальні, — там побачила Едуарда, котрого кудись волікли, й інших санітарів, які бігли до нього зі шприцами в руках.
— Що ви робите? — заволала вона.
— Вероніко!
Едуард заговорив! І саме до неї! Збентежившись від несподіванки,
вона хотіла підступити ближче, але один із санітарів грубо її зупинив. — Що ви робите? Я не божевільна! Не маєте права зі мною так
поводитись!
Зуміла відштовхнути санітара, а хворі безперестанку верещали,
галас зчинився такий, що їй стало моторошно. Може, кинутися до доктора Іґора, хай негайно її звідси випустить?
— Вероніко!
Він знову покликав її. Одне надлюдське зусилля, й Едуард вирвався-таки з рук санітарів. Але замість утікати, нерухомо застиг на
місці, як учора вночі. Всі решта теж завмерли, немов закляті якимось чарівником, чекаючи, що ж буде далі.
Нарешті один із санітарів рушив до нього, але Едуард глянув на нього сповненим рішучості поглядом.
— Я сам піду з вами. Знаю, куди ви мене заберете, і знаю також, що ви хотіли б, аби про це довідались усі. Але зачекайте одну хвилинку.
Санітар вирішив, що варто ризикнути; зрештою, юнак раптом заспокоївся.
— Я думаю... я думаю, що ти для мене дуже важлива, — звернувся Едуард до Вероніки.
— Ти не вмієш говорити. Ти не живеш у цьому світі й не знаєш, що я — Вероніка. Вчора вночі ти не був зі мною; прошу, скажи, що тебе там не було!
— Я був.
Вона взяла його за руку. Хворі почали кричати, плескати в долоні, кидати непристойні репліки.
— Куди тебе забирають?
— На лікувальну процедуру.
— Я піду з тобою.
— Не варто. Ти налякаєшся, навіть, якщо я присягну, що це не
боляче, що я нічого не відчуватиму. І це значно краще від заспокійливого, бо швидше відновлюється ясність сприйняття.
Вероніка не знала, про що йдеться. Вона вже шкодувала, що вхопила його за руку, хотіла якомога швидше втекти від цього сорому і більше ніколи не бачити цього юнака, який став свідком усього в ній найгидкішого, та все одно ставився до неї з такою ніжністю.
Але їй знову пригадалися слова Марі: вона ні перед ким не мусить виправдовуватися, навіть перед цим юнаком.
— Я піду з тобою.
Санітари подумали, що це, може, й на краще. Шизофреніка вже не треба було вгамовувати; він ішов із ними сам.
Прийшовши до палати, Едуард ліг на ліжко. Там його чекали ще двоє чоловіків з якимось дивним апаратом і торбою з пасками матерії.
Едуард попросив, аби Вероніка сіла на ліжко.
— Через кілька хвилин про це дізнаються в цілому Віллеті, й усі знову притихнуть, бо навіть найбезумніші вар'яти відчувають страх. Тільки той, хто перейшов через це, знає, що воно не таке жахливе, як здається.
Санітари слухали, що він каже, але не вірили жодному його слову. Процедура ця має бути страшенно болюча, але хто ж може знати, що діється в голові божевільного? Єдине, з чим вони могли погодитися, так це з його словами про страх: чутки таки дійсно розійдуться невдовзі, й у лікарні відразу ж запанує спокій.
— Ви зашвидко лягли, — сказав один із них.
Едуард підвівся, й вони розстелили гумове простирадло.
— Можете знову лягати.
Він ліг. Був абсолютно спокійний, неначе те, що відбувалося, було
звичайною річчю.
Санітари прив'язали його до ліжка пасками матерії і вставили в
рота гумовий кляп.
— Це щоб він часом не прикусив собі язика, — пояснив Вероніці
один із них, вдоволений, що може і пояснити дещо, і водночас її застерегти.
Свій дивний апарат — не більший від коробки для черевиків, з кількома кнопками й ручками — вони поставили на стільці біля ліжка. Два дротики, які виходили з нього наверх, були приєднані до чогось, схожого на навушники.
Один із санітарів припасував ці «навушники» Едуардові до скронь. Другий щось там підрегульовував, крутячи то праворуч, то ліворуч різні ручки апарата. Едуард не міг розмовляти з гумою в роті, але пильно дивився на Вероніку, немов примовляючи: «Не бійся, не журись».
— Налагоджено на 130 вольт у 0,3 секунди, — повідомив санітар, що наставляв апарат. — Включаю.
Він натиснув на кнопку, й апарат загудів. Цієї ж миті очі Едуардові потьмяніли, і його так несамовито підкинуло на ліжку, що, якби не паски, котрі його втримували, він міг би зламати собі хребет.
— Припиніть! — крикнула Вероніка.
— Вже все, — відповів санітар, знімаючи з хлопця «навушники». Тіло його ще здригалося, а голова так сильно хилиталася на всі боки,
що санітарові довелося її притримувати. Інший поклав апарат до торби й присів викурити сигарету.
Все це відбувалося протягом кількох секунд. Тіло вже перестало рухатись, та раптом спазми відновилися, й санітар мусив прикласти подвійні зусилля, щоб утримати голову. Корчі дедалі слабшали і нарешті припинилися. Очі в Едуарда були широко розплющені, й санітар стулив йому повіки, як це роблять з небіжчиками. Тоді витяг йому з рота гумовий кляп, зняв паски й поклав їх у торбу з апаратом.
— Дія електрошоку триватиме приблизно годину, — сказав він дівчині, котра вже не кричала, приголомшена побаченим. — Нічого страшного, невдовзі він буде знову в нормі, але стане спокійнішим.
Як тільки спрацював електричний заряд, Едуард пережив те, що вже йому було знайоме з досвіду: поступово він втрачав зір, немовби хтось опускав завісу, аж поки за нею не зникало все. Не відчував ні болю, ні страждань, хоча бачив раніше, як лікували електрошоком інших людей, і знав, як страшно це виглядає.
Тепер йому було спокійно. Якщо ще хвилю перед тим від відчував у серці народження нового почуття, якщо починав розуміти, що кохання — це щось інше, ніж любов, яку він мав від батьків, то тепер лікування електрошоком — або електросудомною терапією, ЕСТ, як це воліли називати спеціалісти — поверне його, безсумнівно, до нормального стану.