19-20 Частина (2)

Коли Вероніка перестала говорити, запала гнітюча тиша. When Veronika stopped talking, there was an oppressive silence. Доктор і пацієнтка дивилися одне одному в очі, зачаровані, а то й збентежені такою кількістю можливостей, які криються у звичайнісіньких двадцяти чотирьох годинах. The doctor and the patient looked into each other's eyes, fascinated, if not bewildered, by the number of possibilities that lie in the ordinary twenty-four hours.

— Я можу вам дати деякі збудливі засоби, хоча заживати їх не рекомендую, — сказав нарешті доктор Іґор. — 3 ними ви не заснете, але й втратите спокій, потрібний для того, що ви собі набажали. — 3 you will not fall asleep with them, but you will also lose the peace necessary for what you wished for.

Вероніці потроху ставало зле; щоразу після цього уколу щось коїлося з її тілом. Veronika was getting sick little by little; every time after this injection, something happened to her body.

— Ви дуже зблідли. Вам, мабуть, краще повернутися до ліжка. Завтра поговоримо.

Її знову потягло на сльози, але вона втрималася. She was drawn to tears again, but she held back.

— Ви ж знаєте, що завтра для мене вже не буде. - You know that there will be no tomorrow for me. Я втомилася, докторе Іґоре, дуже втомилася. I am tired, Dr. Igor, very tired. Ось чому я прошу таблетки. That's why I'm asking for pills. Я провела безсонну ніч, напівзневірена й напівупокорена. Може, мною знов оволодіє отой істеричний страх, як учора, а навіщо він мені? Maybe that hysterical fear will take over me again, like yesterday, but why should I have it? Якщо мені лишилися всього двадцять чотири години життя, а переді мною стільки нових переживань, — навіщо мені відчай? If I have only twenty-four hours left to live, and so many new experiences ahead of me, why should I despair?

Будь ласка, докторе Іґоре, дозвольте мені прожити ту дрібку часу, який мені відведено, — адже і ви, і я знаємо, що завтра буде вже пізно. Please, Dr. Igor, let me live the little time I have, because you and I both know that tomorrow will be too late.

— Йдіть спати, — звелів доктор, — і приходьте сюди опівдні. Тоді й поговоримо.

Вероніка побачила, що виходу немає. Veronika saw that there was no way out.

— Зроблю, як ви кажете, але чи не можна з вами поговорити ще бодай кілька хвилин?

— Але дійсно кілька. - But really several. В мене нині маса справ. I have a lot of things to do now.

— Я коротко. Минулої ночі я вперше мастурбувала цілком вільно, без комплексів. Я уявляла собі те, про що колись навіть не наважувалася думати, отримувала насолоду від такого, що раніше викликало в мене страх або відразу. I imagined things that I once did not even dare to think about, I got pleasure from something that previously caused me fear or disgust.

Доктор Іґор набрав якомога офіційнішого вигляду. Dr. Igor assumed as official an appearance as possible. Він не знав, куди заведе ця розмова, а мати проблеми з начальством йому не хотілося. He did not know where this conversation would lead, and he did not want to have problems with his superiors.

— Виявилося, що я збоченка, докторе. - It turned out that I'm a pervert, doctor. Я хочу знати, чи не це якимось чином привело мене до самогубства. I want to know if this somehow made me suicidal. В мені є стільки всіляких дивних речей, про існування яких я й не підозрювала. There are so many strange things in me that I had no idea existed.

__«Треба щось їй відповісти,__ — подумав він. "I have to answer her something," he thought. — __Ще зарано викликати медсестру, щоб мати свідка цієї розмови й уникнути звинувачень у сексуальному надуживанні».__ "It's too early to call a nurse to witness this conversation and avoid accusations of sexual abuse."

— Кожному з нас чогось хочеться, — відповів він. "Each of us wants something," he answered. — І нашим партнерам теж. — And to our partners too. А що тут поганого? And what's wrong here?

— Скажіть мені, що. - Tell me what.

— Все погано. Адже коли хочеться усім, а вдається одиницям, усі стають боягузами. After all, when everyone wants it, and only a few succeed, everyone becomes a coward.

— Навіть, якщо ті одиниці праві? - Even if those units are correct?

— Зазвичай правий той, хто сильніший. - Usually the one who is stronger is right. Але в цьому випадкові, хоч як це парадоксально, саме боягузи стають сміливцями, здатними нав'язати іншим свої ідеї. But in this case, however paradoxically, it is the cowards who become the brave, able to impose their ideas on others.

Доктор Іґор не хотів заглиблюватися далі.

— А тепер, прошу, йдіть і трохи відпочиньте; мені треба оглянути інших пацієнтів. Якщо ви виконаєте мою вказівку, я подумаю, що можна буде зробити стосовно вашого другого прохання. If you follow my direction, I will think about what can be done about your second request.

Вероніка вийшла з кабінету. Наступним пацієнтом була Зедка, яку треба було виписувати, але доктор Іґор попросив її трохи зачекати, — мусив дещо занотувати після цієї бесіди. The next patient was Zedka, who had to be discharged, but Dr. Igor asked her to wait a little - he had to make some notes after this conversation.

Він включить до своєї дисертації на тему __вітріолу__ великий розділ, присвячений сексу. Зрештою, секс був причиною багатьох неврозів і психозів, бо, на його переконання, нереалізовані еротичні фантазії — це електричні імпульси мозку, які вивільняють свою енергію деінде. After all, sex was the cause of many neuroses and psychoses, because, according to him, unrealized erotic fantasies are electrical impulses of the brain that release their energy elsewhere.

Доктор Іґор якось прочитав цікаву монографію про сексуальні збочення — садизм, мазохізм, гомосексуальність, копрофагію, копрофілію — список можна було продовжувати до безконечності. Dr. Igor once read an interesting monograph on sexual perversions - sadism, masochism, homosexuality, coprophagy, coprophilia - the list could be continued to infinity.

Спочатку він розумів ці явища як відхилення психіки окремих непристосованих людей, що були нездатні до здорових стосунків зі своїми партнерами. At first, he understood these phenomena as deviations of the psyche of individual maladjusted people who were incapable of healthy relationships with their partners. Але що більше працював психіатром, то швидше, розмовляючи з пацієнтами, збагнув, що буквально кожен може розповісти якусь незвичну історію. But the more he worked as a psychiatrist, the faster he realized, talking to patients, that literally everyone can tell an unusual story. Пацієнти розташовувались у зручних кріслах у його кабінеті, втуплювались у підлогу й заводили нескінченні монологи про власну «хворобу» (ніби це не він тут був доктором! Patients sat in comfortable chairs in his office, stared at the floor and began endless monologues about their own "disease" (as if he was not the doctor here! ), а чи «збочення» (немовби не він, психіатр, мав вирішувати, що є збоченням, а що ним не є! ), or "perversion" (as if he, a psychiatrist, was not supposed to decide what is perversion and what is not! ).

І ось, одне за одним, ці «нормальні» люди розповідали про еротичні фантазії, описані в отій популярній монографії: праці, яка, фактично, відстоювала право кожного на той оргазм, якого йому хотілося — при умові, що не порушувалося таке ж право його партнера. And so, one by one, these "normal" people talked about the erotic fantasies described in that popular monograph: a work that, in fact, defended the right of everyone to the orgasm that he wanted - on the condition that the same right of his partner

Жінки, котрі вчилися в церковних школах, мріяли про сексуальне приниження; чоловіки в костюмах і при краватках, високопоставлені урядовці, розповідали про кругленькі суми, витрачені на румунських повій лише для того, щоб полизати їм ступні. Women who studied in church schools dreamed of sexual humiliation; men in suits and ties, high-ranking government officials, talked about the huge sums spent on Romanian prostitutes just to lick their feet. Хлопці, котрі любили інших хлопців, дівчата, закохані у своїх шкільних подруг. Boys who loved other boys, girls in love with their school friends. Чоловіки, що охоче спостерігали б за власними дружинами у ліжку з незнайомцем, жінки, котрі мастурбували при найменшій підозрі на зраду чоловіка. Men who would willingly watch their wives in bed with a stranger, women who masturbated at the slightest suspicion of their husband's infidelity. Матері, котрі ледь стримували бажання віддатися першому-ліпшому, хтоб лиш задзвонив у двері, батьки, котрі описували свої таємні пригоди з дивакуватими трансвеститами, що якимось чудом прослизали крізь суворий прикордонний контроль... Mothers who barely restrained the desire to give themselves to the first-best, whoever rang the doorbell, fathers who described their secret adventures with strange transvestites who somehow miraculously slipped through strict border control...

А ще оргії. Він мав враження, що кожен з його пацієнтів принаймні раз у житті хотів би взяти участь у оргії. He had the impression that every one of his patients would like to participate in an orgy at least once in their lives.

Доктор Іґор відклав на мить ручку й задумався: а як щодо нього самого? Doctor Igor put down his pen for a moment and thought: what about himself? Так, і він би цього хотів. Yes, and he would like it. Оргія, в його уявленні, була б чимось цілком анархічно-веселим, якби взагалі не йшлося про оволодівання, лишень про збудження й насолоду. Orgy, in his view, would be something completely anarchically fun, if it was not about mastery at all, only about excitement and pleasure.

Чи не було це однією з найголовніших причин, чому так багато людей отруєно __гіркотою__? Wasn't this one of the main reasons why so many people are poisoned by bitterness? Шлюби, обмежені моногамією, в межах якої, згідно з дослідженнями, що їх доктор Іґор зберігав у своїй медичній бібліотеці, сексуальний потяг зникав уже на третій- четвертий рік співжиття. Marriages limited to monogamy, within which, according to studies that Dr. Igor kept in his medical library, sexual desire disappeared already in the third or fourth year of cohabitation. Опісля жінка відчувала, що вона небажана, чоловік опинявся в своєрідній пастці, а стосунки їхні поступово роз'їдав __вітріол__, або ж __гіркота.__ Later, the woman felt that she was unwanted, the man found himself in a kind of trap, and their relationship was gradually eroded by vitriol, or bitterness.

Люди розмовляли з психіатром відвертіше, ніж зі священиком, бо лікар не погрожував їм Пеклом. People talked more openly with a psychiatrist than with a priest, because the doctor did not threaten them with Hell. Упродовж своєї довгої кар'єри психіатра, доктор Іґор наслухався, мабуть, усього, що тільки можна було розповісти. During his long career as a psychiatrist, Dr. Igor listened to probably everything that could be told.

__Розповісти, бо рідко хто все це робив.__ Tell, because rarely anyone has done all this.

Навіть після стількох років праці він дивувався, чому всі так бояться ставати інакшими. Even after so many years of work, he wondered why everyone was so afraid of becoming different.

А коли питався, чому, то найчастіше чув у відповідь: «Мій чоловік подумає, що я повія», або: «Моя дружина заслуговує на повагу з мого боку». And when I asked why, I most often heard the answer: "My husband will think I'm a whore," or: "My wife deserves respect from me."

Переважно на цьому розмова припинялася. Mostly, the conversation ended there. Не було сенсу пояснювати, що кожен має свою сексуальну індивідуальність, не менш неповторну, ніж відбитки пальців; ніхто не хотів у це вірити. There was no point in explaining that everyone has their own sexual individuality, no less unique than fingerprints; no one wanted to believe it. Нічим nothing

себе не стримувати в ліжку було надто небезпечно; завжди існувало побоювання, що той, другий може й надалі лишитися рабом упереджень. it was too dangerous to be restrained in bed; there was always a fear that one or the other might continue to remain a slave to prejudices.

__«Я не збираюся змінювати світ»,__ — упокорено подумав доктор Іґор і попросив медсестру направити до нього постдепресивну Зедку. __«Але, принаймні, викладу свої думки в дисертації».__

Едуард бачив, як Вероніка вийшла з кабінету доктора Іґора й попрямувала до своєї палати. Йому хотілось поділитися з нею своїми таємницями, відкрити їй своє серце так само вільно й відверто, як вона відкрила йому минулої ночі своє тіло. He wanted to share his secrets with her, to open his heart to her as freely and openly as she had opened her body to him last night.

Це стало одним із найсуворіших випробувань відтоді, як три роки тому його поклали до Віллету з діагнозом «шизофренія». It has been one of the most severe trials since he was admitted to Willet three years ago with a diagnosis of schizophrenia. Але він вистояв і був собою задоволений, хоча його й почало непокоїти бажання повернутися в цей звичайний світ. But he persevered and was satisfied with himself, although he began to be disturbed by the desire to return to this ordinary world.

«У цьому не буде сенсу. "It will not make sense. Всі знають, що ця дівчина не протягне й тижня». Everyone knows that this girl will not last a week."

А може, саме тому добре було б розповісти їй свою історію. Or maybe that's why it would be good to tell her your story. За три роки він розмовляв тільки з Марі, та й то не був певен, що вона його до кінця зрозуміла; сама мати, вона могла бути однієї думки з його батьками, які бажали йому тільки добра, а його Видіння Раю вважали мріями юнака, що втратив контакт із реальним світом. In three years he had spoken only to Marie, and even then he was not sure that she fully understood him; a mother herself, she might have been of the same opinion as his parents, who wished him only the best, and considered his Visions of Paradise to be the dreams of a young man who had lost touch with the real world.

Видіння Раю. Ось що привело його до пекла, до нескінченних сварок із родиною, до такого потужного почуття вини, що він уже не годен був нічого робити й відтак знайшов собі прихисток в іншому світі. This is what led him to hell, to endless quarrels with his family, to such a powerful sense of guilt that he was no longer fit to do anything and therefore found refuge in another world. Якби не Марі, він і далі жив би в цій душевній ізоляції. If it weren't for Marie, he would have continued to live in this mental isolation.

Марі взяла над ним опіку й допомогла відчути, що його знову хтось любить. Marie took care of him and helped him feel loved again. Завдяки їй Едуард досі не втратив чуття реальності.

Кілька днів тому молода дівчина його віку сіла за піаніно й заграла «Місячну сонату». A few days ago, a young girl of his age sat down at the piano and played the "Moonlight Sonata". У ньому знову пробудився неспокій, пов'язаний з Видіннями Раю, але годі було збагнути, що його спричинило — чи то музика, чи дівчина, чи місяць, а чи задовгий час, проведений ним у Віллеті. The restlessness associated with the Visions of Paradise reawakened in him, but it was time to see what had caused it, whether it was the music, or the girl, or the moon, or the long time he had spent in Villette.

Провів її до жіночої палати, але на дверях медсестра заступила йому шлях. He led her to the women's ward, but a nurse stood in his way at the door.

— Тобі не можна сюди заходити, Едуарде. Піди до саду, вже починає світати, нині буде гарний день. Go to the garden, it's starting to dawn, it's going to be a beautiful day.

Вероніка озирнулася. Veronica looked around.

— Я трохи посплю, — лагідно мовила вона. "I'll get some sleep," she said softly. — Поговоримо, коли я прокинусь.

Не знати чому, але цей юнак уже став часткою її світу, принаймні, того, що їй ще лишився. Don't know why, but this young man has already become a part of her world, at least, of what she still has left. Була певна, що Едуард розуміє її музику, цінує її хист: хоча він не сказав ані слова, очі в нього були вельми промовисті. She was sure that Edward understood her music, appreciated her talent: although he did not say a word, his eyes were very expressive.

Як і в цю хвилину — коли говорили їй про те, чого вона воліла не чути. As in this moment - when they told her about what she preferred not to hear.

Про ніжність. About tenderness. Про любов.

__«Поруч з розумово хворими й сама мимоволі збожеволієш. "Next to the mentally ill, you involuntarily go crazy. Шизофреніки нічого такого не відчувають, принаймні, не до інших людей».__ Schizophrenics feel nothing like that, at least not with other people."

Вероніці захотілося його поцілувати, але вона цього не зробила; медсестра доповіла б доктору Іґору, а той, звичайно ж, не дозволить вийти за межі Віллету дівчині, котра цілує шизофреніків. Veronica wanted to kiss him, but she didn't; the nurse would report to Dr. Igor, and he, of course, would not allow a girl who kisses schizophrenics to go outside Villette.

Едуард теж глянув на медсестру. Edward also looked at the nurse. Вероніка вабила його значно сильніше, ніж він хотів би, але йому не можна втрачати самовладання. Veronica was tempting him much more than he would have liked, but he couldn't lose his temper. Краще порадитися з Марі, єдиною, кому він довіряв свої таємниці. Better to consult Marie, the only one to whom he confided his secrets. Безперечно, вона йому скаже те, що він і хотів почути, адже в його ситуації закохуватись небезпечно й безглуздо. Undoubtedly, she will tell him what he wanted to hear, because falling in love in his situation is dangerous and pointless. Марі порадить Едуардові не поводитися так недоречно, а знову стати нормальним шизофреніком (після чого весело сміятиметься з власного каламбуру). Marie advises Eduard not to behave so inappropriately, but to become a normal schizophrenic again (after which he laughs merrily at his own pun).

Він поснідав разом з іншими пацієнтами в їдальні й вийшов надвір для традиційної прогулянки. He had breakfast with the other patients in the dining room and went outside for the traditional walk. «Приймаючи сонячні ванни» (того дня була мінусова температура), він намірявся був підійти до Марі, але виглядало, що вона хоче побути на самоті. "Sunbathing" (it was sub-zero that day), he intended to approach Marie, but it looked like she wanted to be alone. А раз так, не слід до неї заговорювати, — Едуард достатньо добре знав, що таке самотність, аби шанувати потреби інших людей. And if so, you shouldn't talk to her - Edward knew loneliness well enough to respect other people's needs.

Зате до Едуарда підійшов новий хворий, — очевидно, ще ні з ким не знайомий. But a new patient came to Eduard - obviously, he did not know anyone yet.

— Бог покарав людство, — сказав хворий. — І наслав на нього чуму. - And sent a plague on him. Але я бачив його в снах, і він просив мене прийти порятувати Словенію.

Едуард пішов від нього геть, а той заволав йому вслід: «Думаєш, я здурів? Edward walked away from him, and he shouted after him: "Do you think I'm crazy? То почитай Євангеліє! Then read the Gospel! Господь послав єдинородного свого сина, і син знову воскрес!» The Lord sent his only son, and the son rose again!"

Але Едуард його вже не слухав. But Edward didn't listen to him anymore. Дивився на навколишні гори й дивувався сам собі. He looked at the surrounding mountains and wondered to himself. Чому йому хочеться втекти звідси, коли він нарешті віднайшов спокій, якого так прагнув? Why does he want to run away from here, when he finally found the peace he so longed for? Навіщо знову ганьбити своїх батьків, коли вже владналися всі родинні проблеми? Why shame your parents again, when all family problems have already been resolved? У збудженні став крокувати туди-сюди, очікуючи, коли Марі вийде зі своєї мовчанки, щоб з ним поговорити, але вона й далі мала відсторонений вигляд. He paced excitedly, waiting for Marie to come out of her silence to speak to him, but she continued to look aloof.

Він знав, як утекти з Віллету. Попри надійну охорону, там було досить багато лазівок — недоглянутих, тому що люди, які опинялись у Віллеті, не мали великого бажання втікати звідси. Despite the strong security, there were quite a few loopholes - neglected because the people who found themselves in the Willet did not have much desire to escape from here. На мур із західного боку досить легко було видряпатися — стільки на ньому було виступів і заглиблень; будь-хто міг перелізти через нього й опинитися в полі, на дорозі, що вела на північ, до Хорватії. It was quite easy to climb the wall on the western side - there were so many protrusions and recesses on it; anyone could climb over it and end up in a field on the road that led north to Croatia. Війна закінчилась, брати знову стали братами, кордони вже не охоронялися так пильно, як раніше; за сприятливих обставин він міг би через якихось шість годин бути в Белграді. The war ended, brothers became brothers again, borders were no longer guarded as closely as before; under favorable circumstances he could be in Belgrade in about six hours.

Едуард уже кілька разів виходив на цю дорогу, але завжди вирішував повертатися, — не було знаку йти вперед. Edward had been on this road several times before, but always decided to turn back - there was no sign of going forward. Тепер усе змінилося: знак нарешті з'явився; він мав образ молодої зеленоокої дівчини з каштановим волоссям і трохи здивованим виглядом людини, котра гадає, що знає, чого вона хоче. Now everything changed: the sign finally appeared; he had the image of a young green-eyed girl with brown hair and the slightly surprised look of someone who thinks he knows what she wants.

Едуард вирішив перелізти через мур, втекти зі Словенії й ніколи більше не вертатись. Але дівчина спить, а він хотів, принаймні, попрощатися з нею.

Коли закінчилися сонячні ванни і «Братство» зібралось у вітальні, Едуард долучився до них. When the sunbathing ended and the "Brotherhood" gathered in the living room, Edward joined them.

— Що тут робить цей лунатик? - What is this lunatic doing here? — спитав найстарший братчик. - asked the eldest brother.

— Не чіпайте його, — сказала Марі. "Don't touch him," said Marie. — Зрештою, ми всі тут ненормальні. - After all, we are all abnormal here.

Братчики засміялися й почали обговорювати вчорашню лекцію. The brothers laughed and began to discuss yesterday's lecture. Всіх цікавило, чи може суфійська медитація змінити світ? Everyone was interested in whether Sufi meditation can change the world? Висловлювалися різні теорії, пропозиції, методики, протилежні ідеї, критикували лектора, пропонували варіанти вдосконалення випробуваних століттями засобів. Various theories, proposals, methods, opposing ideas were expressed, the lecturer was criticized, options for improving the means tested for centuries were offered.

Едуарда нудили такі дискусії. Ці люди ізолювали себе в психіатричній лікарні й намірилися рятувати світ, нічим, власне, й не ризикуючи, бо знали, що світ глузуватиме з них, хоча деякі їхні ідеї були б вельми корисні. These people isolated themselves in a mental hospital and set out to save the world, not really risking anything, because they knew that the world would laugh at them, even though some of their ideas would be very useful. Кожен мав власну теорію з будь-якого приводу, й кожен вважав лише свої погляди вартими визнання. Everyone had their own theory about everything, and everyone thought only their own views were worthy of recognition. Вони проводили в розмовах цілісінькі дні, ночі, тижні й роки, не припускаючи навіть, що будь-яка ідея, добра чи погана, існує тільки тоді, коли хтось намагається її застосувати на практиці. They spent days, nights, weeks, and years in conversation, not even realizing that any idea, good or bad, only exists when someone tries to put it into practice.

Що таке суфійська медитація? Що таке Бог? Що таке спасіння, — якщо світ узагалі потребує спасіння? What is salvation, if the world needs salvation at all? Ніщо. Якби ж то всі тут — та й поза Віллетом також — просто жили своїм життям і давали жити іншим, Бог був би в кожній миті, в кожному зерняткові, в кожній хмаринці. If everyone here - and outside Willet as well - just lived their lives and let others live, God would be in every moment, in every grain, in every cloud. Бог уже був тут, але ж людям здавалося, що вони все ще мають його шукати, бо надто просто було визнати, що актом віри є життя. God was already here, but it seemed to people that they still had to look for him, because it was too simple to admit that an act of faith is life.

Коли він учора підслухував їх, чекаючи на Вероніку, то чув, як їх навчав майстер суфізму: просто дивіться на троянду. When he eavesdropped on them yesterday, waiting for Veronica, he heard the master of Sufism teach them: just look at the rose. Чого ж іще треба? What else is needed?