16-18 Частина (2)
Вирішила, що після фільму запросить чоловіка на каву й там усе обговорить.
Саме тоді, коли на екрані з'явився якийсь сальвадорський урядовець із занудними виправданнями чергової несправедливості, Марі зненацька відчула, що серце їй забилося швидше.
«Дрібниці, — подумала Марі. — Мабуть, на неї вплинула гнітюча атмосфера фільму; якщо це не припиниться, вона вийде у фойє ковтнути свіжого повітря».
Але події розвивалися за власним сценарієм: серце калатало дедалі швидше, всю її вкрив холодний піт.
Марі злякалась і спробувала зосередитись на фільмі, щоб розвіяти лихі думки, але збагнула, що вже не годна стежити за екраном. Вона бачила кадри й субтитри, але водночас ніби опинилася в цілком іншій реальності, дивній і безладній, в якомусь невідомому їй світі.
— Мені погано, — сказала вона чоловікові.
Не хотіла в цьому зізнаватися, бо це означало б визнати, що з нею коїться щось не те, але не могла більше терпіти.
— Вийдім звідси, — сказав він.
Взявши дружину за руку, відчув, що вона крижана.
— Не знаю, чи зможу. Що це таке зі мною діється?
Чоловік так само злякався. По обличчю Марі струменів піт, очі її
дивно світилися.
— Не хвилюйся. Зараз я викличу лікаря.
Її охопив відчай. У його словах був сенс, але все інше — кінотеатр, напівтемрява, люди, що сиділи рядами перед сяючим екраном, — все це повнилося загрозою. Була певна, що вона — жива, могла навіть помацати те життя пальцями, немовби воно загусло навколо неї. Такого з нею ще не бувало.
— Тільки не залишай мене саму. Я піду з тобою, але поволі.
Вибачаючись перед глядачами, вони почали просуватися до виходу. Серце в грудях гупало, мов шалене, й Марі була певна, абсолютно певна, що вона звідси не вибереться. Все, що вона робила, кожен її порух — коли повільно переставляла ноги, казала «вибачте», трималася за чоловікову руку, вдихала й видихала повітря — здавався до неймовірності усвідомленим і продуманим.
Ще ніколи в житті вона не відчувала такого страху.
«Я тут помру, в цьому кінотеатрі».
А ще була певна, що знає, звідки це у неї, — кілька років тому одна її подруга померла в кінотеатрі від церебрального аневризму.
Церебральний аневризм — це як бомба з часовим пристроєм: такі собі малесенькі розширення вен — немов нерівності на зношених шинах, — які можуть залишатися невиявленими усе життя. Хтось і гадки не має, що в нього аневризм, поки той випадково себе не проявить — скажімо, після сканування мозку, зовсім з іншого приводу, або коли зненацька вена рветься, усе заливається кров'ю, й людина впадає в коматозний стан, що найчастіше завершується смертю.
Пробираючись між рядами в темному кінотеатрі, Марі згадала втрачену подругу. Найдивнішим, однак, було те, як цей аневризм змінив її відчуття. Здавалося, вона перенеслась на іншу планету, де кожну знайому річ бачить мовби уперше.
А тоді ще цей жахливий, незбагненний переляк, панічний страх, що вона сама на цій планеті під назвою Смерть.
«Ні про що не треба думати. Вважатиму, що все гаразд, і все буде гаразд».
Спробувала поводитися природно, й на кілька секунд химерні відчуття зникли. Дві хвилини, що минули від початку серцебиття до того моменту, коли вони дісталися нарешті до виходу, були найжахливішими хвилинами її життя.
Коли вони опинилися в яскраво освітленому фойє, все почалося спочатку. Кольори були надто сліпучі, вуличні шуми з усіх боків її атакували, й усе виглядало абсолютно нереальним. Вона почала вперше звертати увагу на певні деталі — скажімо, на чіткість бачення, коли ми фіксуємо погляд на невеличкій ділянці простору, а решта його лишається розмитою.
І це ще не все. Вона усвідомлювала, що те, що вона бачить, — це тільки образ, творений електричними імпульсами мозку під дією світлових імпульсів, що потрапляють до драглистого органу під назвою «око».
Ні, треба перестати думати. Тільки так можна вернутись до нормального стану.
Аневризм уже її не лякав; адже вона зуміла-таки вийти з кінотеатру і залишилася живою. Подруга ж її померла, навіть не встигши підвестися з крісла.
— Я викличу швидку, — сказав чоловік, побачивши попелясте обличчя й бліді вуста дружини.
— Шукай таксі, — звеліла вона, чуючи кожен звук, що вилітав з її рота, і вібрацію кожної голосової зв'язки.
Їхати до лікарні означало б визнати, що в неї якась серйозна недуга, а Марі була повна рішучості зробити все, що можна — тільки б вернутись до норми.
Вони вийшли з фойє, і холодне повітря, здавалось, зробило своє: Марі начебто оговталась, хоча незбагненні відчуття паніки й жаху і далі її не покидали. Поки чоловік метався в пошуках таксі, які в таку пору дня з'являлися нечасто, вона присіла на узбіччі, намагаючись не помічати, що діялося довкола: ані дитячих забав, ані руху автобусів, ані музики, що долинала з базарчика неподалік — все воно було надто сюрреалістичне, страшне й чуже.
Нарешті з'явилося таксі.
— До лікарні, — сказав чоловік, допомагаючи їй сісти.
— Прошу, їдьмо додому, — мовила вона. Їй не хотілось опинитися
в чужому місці; їй потрібне щось знайоме, звичне, щось, що могло б притлумити страх.
Поки таксі везло їх додому, серцебиття поступово сповільнилося, а температура почала спадати.
— Я вже почуваюся краще, — сказала вона чоловікові. — Мабуть, щось не те з'їла.
Вдома світ знову став таким, яким його знала з дитинства. Побачивши, що чоловік прямує до телефону, запитала, що він збирається робити.
— Викликати лікаря.
— Нема потреби. Глянь на мене — уже все гаразд.
На щоках її знову з'явився рум'янець, серце билося спокійно, а
неконтрольований страх щез.
Тієї ночі Марі міцно спала й прокинулася з думкою, що хтось, мабуть, сипнув їй наркотику до кави, яку вони пили перед кіносеансом. Це небезпечна витівка — вона подзвонить наприкінці дня до прокурора й піде у той бар, спробує знайти зловмисника.
Пішла на роботу, переглянула там кілька невирішених судових справ і зайнялася ще якимись дрібницями, бо після вчорашнього все ще відчувала якесь наче відлуння страху й хотіла пересвідчитись, що подібне більше не повториться.
Обговорила з колегою фільм про Сальвадор і несамохіть зазначила, що їй набридло щодня робити одне й те ж: «Час, мабуть, мені звільнятися».
— Ти одна з найкращих наших юристів, — заперечив колега. — А право належить до тих небагатьох професій, де вік працює нам на користь. Чому б тобі, натомість, не взяти довшу відпустку? Я певен, що ти повернешся з подвоєною енергією.
— Я б хотіла зайнятися чимось зовсім іншим. Пережити якісь пригоди, допомагати чужим людям, робити щось, чого не робила досі.
На цьому розмова закінчилася. Вона вийшла у скверик, пообідала в дорожчому, ніж зазвичай, ресторані, й досить рано повернулася до офісу. Тут усе й почалося.
Нікого з працівників ще не було, й Марі скористалася можливістю, щоб спокійно переглянути папери на своєму столі. Відкрила шухляду, де лежав олівець, який вона завжди тримала в одному місці, — і не знайшла його. На частку секунди їй здалося, що, не поклавши олівець на звичне місце, вона тим самим підтвердила, що з нею справді щось не так.
Цього було досить, аби серце їй знову закалатало, й увесь учорашній жах нагрянув з новою силою.
Марі заціпеніла. Сонце пробивалося крізь жалюзі, забарвлюючи все довкола в яскраві, різкі кольори, і їй знову здалося, що вона от-от умре. Все було таким химерним; що вона робить у цьому офісі?
«Я не вірю в тебе, Господи, але прошу, допоможи мені».
Її знову залив холодний піт, й вона усвідомила, що не здатна здолати свій страх. Якби хтось увійшов саме цієї миті, побачив би її нажахані очі, і це було б ганебно.
«Свіжого повітря».
Свіже повітря допомогло їй учора, але як їй нині вибратися самій на вулицю? Знову фіксувала геть усе, що діялося з нею, — частоту дихання (були моменти, коли відчувала, що легені її без спеціальних зусиль не можуть самі вдихати й видихати), порухи голови (видіння змінювалися миттєво й калейдоскопічно), серце, що билося чимдалі стрімкіше, холодний липкий піт, що покривав її тіло.
А ще — страх, неймовірний, незбагненний страх будь-що зробити, ступити бодай крок, бодай підвестися з місця.
«Все обійдеться».
Все обійшлося минулого разу, але тепер ситуація інакша; що їй робити? Глянула на годинник, який видався їй абсурдним — механізм з двома стрілками, що обертаються на одній вісі, фіксуючи міру часу, ніким ніколи непояснену. Чому дванадцять поділок, а не десять, як у всіх інших системах мір?
«Я не повинна думати про такі речі, це доведе мене до божевілля».
Божевілля. Ось слово, яке, мабуть, найкраще означить те, що діялося з нею. Зібравши всю свою волю, звелася на ноги й рушила до туалету. На щастя, в офісі було й далі порожньо, тож за хвилину, що здавалась їй вічністю, дісталася туди. Побризкала обличчя водою, й відчуття химерності всього навколишнього трохи відступило, але страх лишився.
«Все обійдеться, — твердила вона собі. — Як і вчора».
Пригадала собі, що вчора все це тривало з півгодини. Зачинилася в одній з кабінок і сіла на унітаз, поклавши голову на коліна. Але в цій позі гупання серця лунало ще голосніше, й Марі негайно випросталася.
«Все обійдеться».
Сиділа так, думаючи, що вже не розуміє саму себе; що вона безнадійно пропала. Чула, як до туалетної кімнати заходили люди, чула шум води, банальні балачки на банальні теми. Кілька разів хтось шарпав двері її кабінки, але вона щось бурмотіла, і її залишали в спокої. Коли в кабінках спускали воду, здавалося, що збурюється якась страхітлива природня стихія, здатна знести цілу будівлю й запроторити всіх до пекла.
Але, як вона й сподівалася, страх минув і серцебиття ввійшло в норму. До того ж її секретарка була настільки неуважна, що навіть не помітила її відсутності, інакше-бо під отими дверима вже позбиралися б усі співробітники, допитуючись, чи все з нею гаразд.
Збагнувши, що вона знову володіє собою, Марі вийшла з кабінки, кілька разів змила обличчя водою й повернулася до офісу.
— Ви змили собі всю косметику, — сказала практикантка. — Хочете скористатись моєю?
Марі навіть не відповіла. Зайшла до кабінету, зібрала всі особисті речі й сказала секретарці, що решту дня проведе вдома.
— Але ж у вас заплановані зустрічі, — запротестувала та.
— Твоя справа не давати розпорядження, а виконувати їх. Роби, як я кажу, й відклади всі зустрічі.
Секретарка здивовано глипнула на неї — вона пропрацювала з цією жінкою майже три роки, і ніколи не чула від неї грубого слова. В неї якісь серйозні проблеми, — можливо, хтось їй сказав, що чоловік зараз удома з коханкою, й вона хоче піймати їх на гарячому.
«Вона хороший юрист і знає, що робить, — подумала дівчина. — Завтра вона, безсумнівно, вибачиться».
Завтра все сталось інакше. Того вечора Марі допізна розмовляла з чоловіком, описуючи все пережите нею. Разом вони прийшли до висновку, що прискорене серцебиття, холодний піт, відчуття дезорієнтації, безсилля, втрата самовладання — все це можна було підсумувати одним словом: страх.
Над тим, звідки він узявся, міркували обоє. Він подумав, що то могла б бути пухлина в мозку, але нічого не сказав. Вона подумала, що це передчуття якоїсь жахливої події, але також нічого не сказала. Спробували дійти до чогось спільного, як мудрі, розважливі, зрілі люди.
— Мабуть, тобі треба обстежитись.
Марі погодилась, але з умовою, що ніхто, навіть діти, про це не довідається.
Наступного дня взяла на роботі місячну відпустку за власний рахунок. Чоловік хотів відвезти її до Австрії, — там багато відомих фахівців із хвороб мозку, проте вона відмовилася виїжджати з дому: приступи ставали дедалі частішими й тривалішими.
Лише прийнявши чималу дозу заспокійливого, Марі з великими труднощами і з допомогою чоловіка добралася до лікарні в Любляні, де в неї взяли всілякі аналізи. Не знайшли нічого незвичного, навіть аневризму — що стало для неї джерелом утіхи на решту життя.
Але приступи паніки не припинялися. Чоловік займався закупом продуктів і приготуванням їжі, а Марі щодня настирливо прибирала в будинку, щоб мати змогу відволіктися. Почала читати всі, які могла роздобути, книжки з психіатрії, але невдовзі відклала їх геть, бо в кожній описаній там хворобі вбачала симптоми власної недуги.
Найгіршим було те, що під час усіх цих приступів, які вже не заставали її зненацька, її незмінно охоплював інтенсивний страх і відчуття розриву з реальністю, аж до цілковитої втрати самовладання. А ще її почало мучити почуття вини перед чоловіком, який поза основною роботою мусив займатися домашнім господарством, не враховуючи хіба що прибирання хати.
Минав час, але поправи не було, тож Марі стала страшенно дратівливою. З найменшої причини вона втрачала терпець і вибухала криком, по чому впадала в істерику.
Коли її місячна відпустка вже закінчувалась, один з її співробітників навідався до них додому. Попередньо він щодня дзвонив, але Марі або не брала слухавки, або казала чоловікові відповісти, що вона зайнята. Того ж дня він просто став під дверима, натискаючи кнопку дзвінка, і стояв, аж поки вона його впустила.
Марі від ранку була спокійна. Приготувала чаю, вони поговорили про різні справи, а тоді колега запитав, коли вона повернеться до праці.
— Ніколи.
Йому згадалась їхня розмова про Сальвадор.
— Ти завжди багато працювала, й тепер маєш право вибирати, чим тобі зайнятися, — спокійно сказав він. — Але, гадаю, в подібних ситуаціях найкращою терапією є робота. Помандруй, подивися трохи світу, поїдь туди, де, на твою думку, принесеш найбільше користі, але пам'ятай, що наші двері завжди для тебе відчинені, хоч коли б ти вернулася.