16-18 Частина (1)
Коли медитація завершилася й майстер суфі пішов, Марі затрималася в їдальні, розмовляючи з іншими членами «Братства». Вероніка вийшла відразу, поскаржившись на втому; зрештою, дози, отриманої зранку, було достатньо, щоб звалити з ніг коня, дивно, що вона й досі притомна.
«Ось вона, молодість; вона встановлює власні межі можливого, не дбаючи, чи зможе тіло їх витримати. А воно витримує».
Марі не відчувала втоми: зранку вона добре виспалась, а тоді вирішила погуляти Любляною — доктор Іґор вимагав, щоб члени «Братства» щодня бували поза Віллетом. Пішла в кіно, де ще трохи подрімала під час занудного фільму про подружній конфлікт. Чи то
нема інших тем? Чому постійно крутять ті самі сюжети — чоловік із коханкою, чоловік і дружина з хворою дитиною, чоловік із дружиною, коханкою та хворою дитиною? В світі існує стільки важливіших речей!
Розмова в їдальні була недовгою: після медитації члени групи відчули приємну втому й розійшлися по палатах; Марі натомість вирушила до лікарняного саду. Проходячи повз вітальню, побачила, що та молода жінка так і не дійшла до свого ліжка. Вона грала для Едуарда-шизофреніка, котрий, мабуть, увесь цей час простояв біля піаніно. Божевільні, як і діти, не рушать з місця, поки не вволять своїх бажань.
Повітря було морозним. Марі вернулася, вбрала куртку і знову вийшла надвір. Там, подалі від зайвих очей, запалила сигарету. Повільно курила, думаючи про молоду жінку, про фортеп'янну музику, що долинала до неї, й про життя за мурами Віллету, яке ставало для всіх дедалі нестерпнішим.
На думку Марі, причини цього полягали не в хаосі, безладді чи анархії, а в надмірному порядкові. Суспільство керувалося дедалі більшою кількістю правил, законів, що суперечили цим правилам, і нових правил, що суперечили законам. Люди вже не наважувалися й кроку ступити за межі невидимих приписів, якими регулювалося їхнє життя.
Марі це добре знала: до того, як хвороба привела її до Віллету, вона пропрацювала сорок років юристом. Ще на початках своєї кар'єри вона позбулася наївних уявлень про справедливість і зрозуміла, що закони створені не для розв'язання проблем, а для нескінченного затягування суперечок.
Дуже шкода, що Аллах, Єгова, Бог — не має значення, як Його називати, — не жив у сучасному світі. А то ми й досі були б у раю, бо Він загруз би в апеляціях, запитах, претензіях, позовах, попередніх вердиктах і мав би відстоювати в нескінченних судових процесах правомірність свого рішення про вигнання з раю Адама й Єви в зв'язку з порушенням ними свавільного правила, яке не мало під собою жодних законних підстав: «Не їстимете ви з дерева пізнання добра й зла».
Якщо Він не хотів цього, то чому посадив це дерево посеред раю, а не десь за його межами? Якби їй довелося захищати цю пару, Марі
відразу ж звинуватила б Бога в «адміністративному недогляді», бо Він не тільки посадив дерево в невідповідному місці, а й не подбав, щоб оточити його попереджувальними знаками й бар'єрами, не вжив бодай якихось застережних заходів й тим самим наразив усіх на зайву небезпеку.
Марі також звинуватила б Його в «підбурюванні до злочинної діяльності», — адже це Він підказав Адамові з Євою, де саме їм шукати дерево. Якби не підказав, люди на цій землі ніколи б не зацікавилися забороненим плодом, — адже ж дерево, ймовірно, росло в лісі, де повно подібних дерев, тож нічим особливим не вирізнялося.
Однак Бог вчинив інакше. Спочатку Він придумав правило, а тоді підмовив когось порушити його — тільки аби запровадити покарання. Він знав, що Адам і Єва знудяться досконалістю й рано чи пізно почнуть випробовувати Його терпіння. Приготував їм пастку, — можливо, тому, що Він, Господь Всемогутній, і сам знудився: адже, якби Єва не скуштувала яблуко, що цікавого відбулося б тут за останні кілька мільярдів років?
Нічого.
Коли закон було порушено, Бог — цей могутній суддя — почав навіть удавати, що шукає їх, так мовби Йому не були відомі всі можливі схованки. Він почав ходити по саду, а ангели радо стежили за цією грою (їхнє життя теж, мабуть, стало страшенно нудним відтоді, як Люцифер покинув небеса). Марі уявила, яка гарна сцена могла б вийти з цього біблійного епізоду в детективному фільмі: Господні кроки, перелякані погляди закоханої пари, і раптом кроки стихають біля їхньої схованки.
— Де ти? — запитав Господь Бог.
— Я чув твій голос у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався, — відповів Адам, не усвідомлюючи, що цією заявою мимоволі визнає свою причетність до злочину.
От і все. З допомогою звичайної хитрості, удавши, що Він не знає, де є Адам і чому від нього втік, Бог добився того, чого бажав. Але, щоб розвіяти сумніви ангелів, котрі пильно за всім стежили, Він вирішив на цьому не зупинятися.
— Звідки ти знаєш, що ти нагий? — запитав Бог, розуміючи, що на це питання є єдина можлива відповідь: «Бо я з' їв з дерева пізнання добра й зла».
Цим запитанням Бог продемонстрував ангелам свою справедливість, бо чинив суд на підставі вагомих доказів. Відтепер не мало значення, хто з них двох винен і чи благатимуть вони помилування: Богові був потрібен прецедент, щоб жодна інша істота, земна чи небесна, ніколи не наважувалася порушувати Його заповіді.
Бог вигнав обидвох, і діти їхні теж були покарані за цей злочин (як і нині буває з дітьми злочинців), — так виникла правова система: закон, порушення закону (хай і абсурдне й нелогічне), вирок (коли досвідчені перемагають простодушних) і покарання.
Коли людський рід було отак засуджено, без права на помилування, людство вирішило виробити захисний механізм проти можливого свавілля Всевишнього. Та після тисячолітніх напрацювань з'явилося так багато юридичних документів, що, врешті-решт, справедливість потонула в цілому морі статей, кодексів і суперечливих текстів, які ніхто вже не годен був збагнути.
Бо й справді — коли Божі наміри змінилися й Він відіслав свого Сина на порятунок світу, що сталося? Він потрапив у пастку власного винаходу, названого справедливістю.
Плутанина законів довела до такого безладдя, що Син завершив свій шлях на хресті. Суд був непростим: його передавали від Ананія до Каяфи, від первосвященика до Пілата, котрий послався на брак відповідних законів у римському кодексі. Тоді від Пілата до Ірода, котрий теж ствердив, що юдейський закон не передбачає в цій ситуації смертного вироку. Від Ірода — назад до Пілата, а той, шукаючи виходу, запропонував юридичний компроміс: звелів побити Сина і виставив на загальний огляд його рани. Але й цього виявилося замало.
Як і сучасні прокурори, Пілат вирішив вигородити себе коштом підсудного: він запропонував обміняти Ісуса на Варавву, знаючи, що справедливість — це лиш грандіозна вистава, котра має завершитись яскравим фіналом — стратою в'язня.
Врешті Пілат скористався статтею закону, за якою суддя має право на сумнів, і вмив руки, що мало означати «І не так, і не ні». Це був черговий хитрий хід, — так римська юридична система залишалася недоторканою, а стосунки з місцевими суддями — незіпсутими, та й відповідальність за рішення перекладалася про всяк випадок на
юрбу, — ану ж виникнуть проблеми і з імперської столиці нагряне раптом інспектор для перевірки вироку?
Справедливість. Закон. Хоча вони й необхідні для захисту невинних, але далеко не завжди задовільні. Марі раділа, що вирвалася з цього безладдя, хоча зараз, слухаючи музику, вже не була певна, що Віллет — відповідне для неї місце.
«Якби я раз і назавжди пішла звідси, я вже б не працювала юристом. Годі гайнувати час із божевільними людьми, які мають себе за нормальних і потрібних, але насправді тільки ускладнюють життя іншим. Стану швачкою, вишивальницею, торгуватиму овочами під міським театром. Я вже зробила свій внесок у божевільну марноту».
У Віллеті дозволялося курити, але не гасити недопалки в траві. З надзвичайним задоволенням вона зробила те, що заборонялося, — адже перебування тут означало, що ви не тільки можете не підкорятися правилам, але й не дбати про наслідки, порушуючи їх.
Підійшла до вхідної брами. Охоронець — а там завжди була охорона, бо цього, врешті-решт, вимагала інструкція — привітав її кивком голови й відчинив двері.
— Я нікуди не йду, — сказала вона.
— Гарна музика, — мовив охоронець. — Я майже щовечора її слухаю.
— Скоро її тут не буде, — сказала вона й чимшвидше відійшла, аби нічого не пояснювати.
Вона пригадала собі, що, коли Вероніка ввійшла до їдальні, в очах її був страх.
Страх. Вероніка могла відчувати невпевненість, сором, нерішучість, ніяковість, але — страх? Боятися можна серйозної небезпеки — розлюченого звіра, озброєного нападника, землетрусу — але ж не гурту людей у їдальні.
«Ось такі ми, людські істоти, — подумала вона. — Страх замінив нам майже всі інші емоції».
Марі добре знала, що має на увазі, бо це й привело її до Віллету: приступи паніки.
У себе в кімнаті Марі зібрала цілу бібліотеку зі статей на цю тему. Тепер про такі речі говорять відверто: нещодавно вона дивилася німецьку телепрограму, в якій люди обговорювали свої проблеми, й там наводилися дані про те, що значний відсоток населення страждає від приступів паніки, хоча й більшість намагається приховати симптоми, побоюючись, що їх вважатимуть божевільними.
Але тоді, коли в неї стався перший приступ, про це ще не говорив ніхто.
«То було пекло. Справжнісіньке пекло», — подумала вона, запалюючи наступну сигарету.
Піаніно не затихало; здавалося, Вероніка зарядилася грати всю ніч.
На багатьох пацієнтів вплинула поява в лікарні цієї дівчини, — на Марі теж. Спочатку вона намагалась її уникати, щоб не будити в ній жагу до життя; раз рятунку нема, хай уже краще воліє вмерти. Доктор Іґор дав усім зрозуміти, що, незважаючи на щоденні уколи, її стан помітно погіршуватиметься, бо допомогти їй неможливо.
Хворі зрозуміли й трималися осторонь від приреченої дівчини. Проте, невідомо з яких причин, Вероніка почала боротися за життя, підтримуючи ближчі стосунки тільки з двома особами — Зедкою, котра завтра виписувалась і, зрештою, була доволі мовчазна, та Едуардом.
Марі хотіла переговорити з Едуардом; він завжди прислухався до її слів. Невже він не розуміє, що втягує Вероніку назад у цей світ, а це найгірша послуга для того, хто не має надії на порятунок?
У тисячний раз обмірковувала, як пояснити йому цю ситуацію, бо боялася, що викличе в ньому почуття провини, а цього не можна було допустити. Марі подумала й вирішила, що все має йти природним шляхом. Вона вже не юрист і не хоче бути поганим прикладом, запроваджуючи нові правила поведінки там, де панує анархія.
Поява цієї дівчини зачепила за живе не її одну, і дехто був готовий переосмислити власне життя. На одній із зустрічей «Братства» хтось навіть брався з'ясувати, що відбувається. Досі-бо у Віллеті помирали або зненацька, так що й задуматись було ніколи, або ж після тривалої хвороби, коли смерть сприймалась як порятунок.
З цією дівчиною все, однак, було значно драматичніше, — адже вона така молода й тепер знову хоче жити, — хоч усі знали, що це неможливо. Дехто запитував себе: «А що, якби це трапилося зі мною? Я маю нагоду жити повноцінно. На що я її витрачаю?»
Були й такі, що не займалися пошуками відповіді; вони вже давно опустили руки й існували тепер у світі, в якому немає ні життя ні смерті, ні часу ні простору. Інші, однак, серйозно замислились, і Марі була однією з них.
Вероніка на мить перестала грати й побачила в саду Марі. Такий холод, а на ній — тільки легенька куртка? Їй що, життя не дороге?
Знову торкнулася клавішів. В останні дні свого життя вона нарешті здійснила найбільшу свою мрію: віддалася музиці серцем і душею, грала, скільки хотіла й коли хотіла. Не мало значення, що публіка її складалася з одного-єдиного шизофреніка; він розумів її музику, і це було найголовніше.
Марі ніколи не спадало на думку накласти на себе руки. Якраз навпаки, п'ять років тому, в тому самому кінотеатрі, в якому побувала нині, вона приголомшено дивилася фільм про злиденне життя в Сальвадорі й думала, наскільки важливим є її власне. Тепер — коли діти її вже повиростали й почали працювати — вона покине свою нудну, одноманітну адвокатську працю і присвятить себе роботі в якійсь гуманітарній організації. Ширилися чутки про громадянську війну, але Марі в них не вірила. Ні, наприкінці двадцятого століття Європейське Співтовариство нізащо не дозволить, аби на їхніх кордонах вибухла нова війна.
На протилежному боці земної кулі не бракувало, одначе, трагедій, і однією з них була трагедія Сальвадору, де напівголодні діти жили на вулицях і займалися проституцією.
«Ні, це ж я хотіла вмерти».
— Який жах, — сказала вона своєму чоловікові, котрий сидів поруч.
Той кивнув головою.
Марі постійно відкладала своє рішення, але, можливо, саме тепер настав час поговорити про це з чоловіком. Вони досягли в житті всього, що могли, — мали дім, роботу, гарних дітей, достатній комфорт, можливість культурного відпочинку. Чому б тепер не зробити щось для інших? Марі мала контакти з Червоним Хрестом і знала, що в багатьох кутках світу завжди потрібні добровольці.
Вона втомилася від боротьби з бюрократією й судочинством, не маючи змоги допомогти людям, котрі роками намагалися розв'язати проблеми, до виникнення яких самі не були причетними. А працюючи на Червоний Хрест, зможе відразу бачити наслідки своєї роботи.