13-15 Частина (1)
— Не хочу її бачити. Я розірвала всі зв'язки зі світом.
Було неприємно говорити це при всіх у вітальні. Але ж і санітар не був надто делікатним, голосно повідомивши, що її чекає мати, немовби це стосувалося всіх.
Вона не хотіла бачитися з матір'ю; ця зустріч їх обох тільки засмутить. Хай би для матері вона була вже мертва. Вероніка ніколи не любила прощатися.
Санітар пішов, і вона знову задивилася на гори. Після тижневої захмареності нарешті з'явилося сонце, й вона знала, що так буде, бо минулої ночі, коли грала на піаніно, їй про це сказав місяць.
«Ні, це якесь божевілля, я втрачаю глузд. Планети не говорять, хіба що з астрологами-самозванцями. Кому місяць міг би щось сказати, то це тому шизофренікові».
На цій думці зненацька відчула різкий біль у грудях, і рука їй заніміла, в голові запаморочилося. Серцевий напад!
Вона ввійшла в стан якоїсь ейфорії, неначе смерть звільнила її від страху перед кінцем. Ну, от і все. Їй ще трохи поболить, але що там п'ять хвилин агонії порівняно з вічним спокоєм? Зараз, мабуть, найліпше просто заплющити очі: в кіно її найбільше дратували мертві люди з розплющеними очима.
Але серцевий напад виявився дещо інакшим за той, яким вона його уявляла; Вероніці забило дух, й вона з жахом усвідомила, що мусить перейти те, чого найбільше боялася — смерть від задухи. Помирала, немов похована живцем або кинута в морську пучину.
Захиталася, впала, відчула болючий удар в обличчя, хапала ротом повітря, але воно не проходило досередини. Що найгірше, смерть не наставала. Вона усвідомлювала все, що відбувалося навколо, бачила кольори й форми, хоча їй важко було дочути, що говорять інші: крики й вигуки долинали звідкись здаля, немовби з іншого світу. Поза тим, все залишалося реальним; повітря не проникало до її легенів, воно просто не підкорялося легеням та м'язам, але вона й далі не втрачала свідомості.
Відчула, як чиясь рука перевернула її на спину, але тепер вона втратила контроль над повіками, і вони шалено кліпали, посилаючи до мозку тисячі різних образів і додаючи до відчуття задухи враження цілковитого хаосу.
Через мить і ці образи віддалилися, а коли агонія дійшла кульмінації, повітря нарешті ввірвалося в її легені з жахливим свистом, від якого усі в кімнаті настрашено завмерли.
Вероніка почала нестримно блювати. Трагедії не сталося, й ось уже дехто з божевільних почав сміятися, а вона відчула себе приниженою, розгубленою й безпомічною.
Підбіг санітар і зробив їй укол в руку.
— Все гаразд, заспокойтеся, все вже скінчилося.
— Я не померла! — закричала вона, повзаючи поміж пацієнтами і
забруднюючи підлогу й меблі своєю блювотиною. — Я й далі в цій клятій лікарні, мушу жити тут з вами й помирати по тисячу разів щодня і щоночі, але ніхто з вас не має й краплиночки жалю.
Накинулась на санітара, видерла йому з руки шприц і жбурнула геть.
— Чого тобі треба? Чому відразу не введеш мені отруту, я ж однаково приречена на смерть? Як можна бути таким безсердечним?
Не в змозі більше стримуватись, знову всілася на підлогу й нестямно заридала, закричала, застогнала, а хворі тільки реготали й глузували з її брудного вбрання.
— Введіть їй заспокійливе! — крикнув лікар, який щойно прибіг. — Контролюйте ситуацію.
Але санітар застиг на місці. Лікар знову вибіг і повернувся ще з двома санітарами та новим шприцем. Вони схопили дівчину, що кидалася в істериці, і лікар увів велику дозу заспокійливого у вену на її оббльованій руці.
Вона лежала в кабінеті доктора Іґора на білосніжній кушетці між чистих простирадел.
Він прослуховував її серце. Вона вдавала, що спить, але, судячи з докторового бурмотіння, щось змінилося.
— Не журіться. З вашим здоров'ям ви й до сотні протягнете.
Вероніка розплющила очі. Хтось її роздягнув. Хто саме? Доктор Іґор? То він бачив її голою? Думки їй розбігалися.
— Що ви сказали?
— Щоб ви не журилися.
— Ні, ви сказали, що я доживу до сотні.
Доктор відійшов до свого столу.
— Ви сказали, я доживу до ста років, — повторила Вероніка.
— В медицині немає нічого певного, — ухильно відповів доктор
Іґор. — Все можливе.
— Що з моїм серцем?
— Без змін.
Все ясно. Коли хвороба серйозна, лікарі завжди кажуть: «Ви й до
сотні протягнете», або «Нічого страшного», або «У вас серце й тиск молодої дівчини», або навіть «Треба повторно взяти аналізи». Мабуть, вони побоюються, щоб пацієнт не почав шаленіти просто у них на очах.
Спробувала підвестися, але ціла кімната враз закружляла.
— Полежіть ще трохи, поки не стане краще. Ви мені не заважаєте. — «Чудово, — подумала Вероніка. — А якби й заважала?»
Як досвідчений фахівець, доктор Іґор якийсь час мовчав, вдаючи, що переглядає папери на столі. Коли люди поруч тебе вперто мовчать, ситуація стає напруженою, дражливою, нестерпною. Доктор сподівався, що дівчина сама заговорить і дасть йому більше матеріалу для дисертації.
Але Вероніка не зронила й слова. «Мабуть, вона досі під впливом вітріолу», — подумав доктор Іґор і вирішив урвати мовчанку, що ставала напруженою, дражливою, нестерпною.
— То вам подобається грати на піаніно, — мовив він, намагаючись звучати якомога недбаліше.
— І божевільним подобається. Вчора там був один юнак, якого моя музика просто приголомшила.
— Так, Едуард. Він навіть розповідав комусь, як йому було солодко. Хтозна, може, він знову почне нормально їсти.
— Шизофренік, який захоплюється музикою? Та ще й розповідає про це?
— Так. Здається, ви про цю хворобу нічого не знаєте.
Цей доктор — радше сам схожий на пацієнта, з отим фарбованим начорно волоссям — мав рацію. Вероніка не раз чула слово «шизофренік», але погано уявляла, що за ним стоїть.
— Вона виліковується? — запитала, сподіваючись дізнатися трохи більше.
— Її можна контролювати. Ми насправді не знаємо, що відбувається в світі божевілля. Все вкрите невідомістю, та й методики лікування постійно змінюються. Шизофренік — це той, хто вже має природжену тенденцію до самовідчуження, аж доки певний фактор, — іноді серйозний, іноді поверховий, залежно від індивідуальних обставин, — не підштовхне його до створення власної реальності. Він може перейти у стан цілковитого заціпеніння, що зветься каталепсією, але може й одужати — достатньо, принаймні, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Все залежить від одного — від його оточення.
— Кажете, вони творять власну реальність, — сказала Вероніка. — Але що таке «реальність»?
— Те, що більшості людей мислиться як реальне. Не обов'язково щось найкраще чи найлогічніше, просто те, що відповідає бажанням загалу. Бачите цю штуку в мене на шиї?
— Краватку?
— Саме так. Ваша відповідь є логічною й послідовною, як і відповідь будь-якої нормальної людини: це — краватка! Божевільний, натомість, скаже, що я ношу на шиї безглуздий і непотрібний пасок кольорової тканини з чудернацькими вузлами, який не дає повітрю вільно заходити в легені, а мені — вільно рухати шиєю. А ще треба зважати на вентилятор, аби часом не задушитися цим паском.
Якби божевільний запитав, для чого мені краватка, я б мав відповісти: абсолютно ні для чого. Це навіть не декоративна оздоба — це ознака рабства, влади, відчуженості. Єдиною корисною функцією краватки є відчуття полегшення, коли ви її скидаєте, вертаючись додому, — ви ніби звільняєтеся від чогось, хоча й не знаєте від чого саме.
Але хіба відчуття полегшення виправдовує існування краваток? Ні. Однак, якщо я запитаю в нормальної людини, що це таке, вона відповість: «краватка». І річ не в тому, чия відповідь точніша, а в тому, чия доречніша.
— Отже, я доречно назвала цей пасок кольорової тканини, з чого ви зробили висновок, що я не божевільна.
«Ні, не божевільна», — подумав доктор Іґор, а він був фахівцем у цій галузі, — підтвердженням слугували дипломи, розвішені на стінах його кабінету. Стремління до самогубства є невід'ємною рисою будь- якої людської істоти: він знав багатьох, хто чинив саме так, хоча й не потрапляв до лікарні; всі вони були нібито нормальні й безневинні лише тому, що не вдавалися до надто скандальних методів самогубства. Вони вбивали себе поступово, труячись тим, що доктор Іґор називав вітріолом.
Вітріол був токсичною речовиною, симптоми дії якої він розпізнавав, розмовляючи з різними чоловіками й жінками. Він саме писав дисертацію на цю тему й збирався подати її на розгляд Словенської Академії Наук. Це буде чи не найважливіша віха в дослідженні божевілля відтоді, як доктор Пінел звільнив пацієнтів від пут, приголомшивши увесь медичний світ ідеєю про можливість вилікування декого з них.
Подібно до лібідо — хімічної реакції, що зумовлює сексуальний потяг, відкритої доктором Фройдом, але досі не виявленої в жодній з лабораторій — вітріол виділявся людським організмом, коли особа потрапляла в небезпечну ситуацію, хоча і його ще не зафіксували жодні спектрографічні аналізи. Проте він легко розпізнавався завдяки своєму смакові — не солодкому й не кислому, а, фактично, гіркому. Доктор Іґор, поки що невизнаний винахідник цієї фатальної речовини, дав їй ім'я отрути, колись вельми популярної серед імператорів, королів і всіляких коханців, які хотіли позбутися тих, хто їм заважав.
Золотий то був вік, вік імператорів і королів, коли ще можна було жити й помирати романтично. Вбивця запрошував свою жертву на вишукану вечерю, слуга подавав їм вино у кришталевих келихах, в одному підмішаний вітріол. Лише уявити собі, що відчував убивця, коли його жертва підносила келих, промовляла кілька приємних а чи гострих слів, спорожняла келих, гадаючи, що п'є добірне вино, востаннє спантеличено дивилася на господаря і — падала на долівку.
Цю надто дорогу й недоступну отруту замінили надійніші засоби знищення — револьвери, бактерії тощо. Доктор Іґор, романтик за натурою, врятував її назву від забуття, назвавши так душевну хворобу, котру зумів діагностувати й відкриття якої невдовзі здивує світ.
Дивно, що ніхто досі не визнав вітріол отрутою, хоча більшість уражених могли розпізнати його смак і характеризували процес
отруєння як гіркоту. Кожен із нас має певну кількість гіркоти в організмі, подібно до того, як усі ми носимо в собі, скажімо, туберкульозні бацили, але піддаються хворобі тільки ослаблені організми. Щодо гіркоти, то умови для цього захворювання виникають тоді, коли людина починає боятися так званої «реальності».
Декотрі люди, намагаючись створити внутрішній світ, закритий для будь-яких зовнішніх загроз, зводять непомірно високий захисний мур супроти нових людей, місць, досвідів, інших світів і тим самим вихолощують свій власний. Власне тут починає свою руйнівну роботу гіркота.
Воля людини є головною мішенню гіркоти (або вітріолу, як її волів називати доктор Іґор). Люди, уражені цією недугою, втрачають будь-які бажання й за кілька років уже неспроможні вийти з власного світу, витративши всю енергію на спорудження високих мурів і на створення милої їм реальності.
Щоб уникнути зовнішніх впливів, вони також зумисне обмежують свій внутрішній розвиток. Вони й далі ходять до праці, дивляться телевізор, виховують дітей, нарікають на погані дороги, але все це робиться автоматично, без якихось особливих емоцій, бо ж, урешті- решт, усе перебуває під їхнім контролем.
Найбільшою проблемою при отруєнні гіркотою є те, що пристрасті — ненависть, любов, відчай, завзяття, цікавість — також гаснуть. Через деякий час отруєна особа вже не відчуває жодних бажань. Їй чи йому бракує волі як до життя, так і до смерті, — ось у чому полягає проблема.
Власне тому люди, сповнені гіркоти, завжди захоплюються героями й божевільними, адже ні одні, ні другі не мають страху перед життям чи смертю. Одні й другі байдужі до небезпек і йдуть уперед незалежно від того, що кажуть інші. Божевільний учинить самогубство, герой принесе себе в жертву заради ідеї, але і той, і той загине, тоді, як гіркотна людина днями й ночами думатиме про їхню славу чи безум. Це ті моменти, коли вона здатна піднятись на свій захисний мур і зазирнути у зовнішній світ, але згодом втомлюється й повертається до буденного життя.
Хронічний гіркотник помічає свою хворобу тільки раз на тиждень, у неділю пополудні. Саме тоді, коли ані праця, ані щоденна рутина не можуть заглушити симптомів його недуги, ним оволодіває непевність, бо спокій цих нескінченних недільних вечорів стає пекельним, і його не покидає гостре роздратування.
Проте настає понеділок, і гіркотник негайно забуває всі симптоми, хоча й ревно нарікатиме, що не мав часу відпочити й що вихідні завжди минають надто швидко.
З суспільної точки зору вітріольна хвороба мала ту єдину перевагу, що вже стала нормою, отож відпала потреба в ізоляції, — хіба що отруєння було настільки серйозним, що хворий своєю поведінкою починав докучати іншим. Проте більшість таких хворих могли й далі перебувати на волі, без жодної загрози для суспільства, бо мури, якими вони себе оточили, надійно відгороджували їх від нього, хоча вони й брали нібито певну участь у його житті.
Доктор Зиґмунд Фройд винайшов і лібідо, і психоаналіз як метод лікування спричинених ним відхилень. Так само й доктор Іґор, довівши існування вітріолу, мусив довести, що його можна й позбутися. Він хотів залишити слід в історії медицини, хоча й не мав жодних ілюзій щодо опору, на який наштовхнуться його ідеї, коли їх оприлюднити, — адже «нормальні» люди задоволені своїм життям і ніколи не зізнаються, що мають подібні симптоми, а «хворі» забезпечують існування гігантського конгломерату психіатричних лікарень, лабораторій, наукових конференцій тощо.
«Я знаю, що світ не визнає моїх зусиль», — мовив він сам до себе, вже пишаючись тим, що його не розуміють. Зрештою, такою була ціна, котру сплачували всі генії.