11-12 Частина (1)
Небо за заґратованими вікнами було густо всіяне зірками, а над горами сходив молоденький місяць. Поети завжди захоплювалися повним місяцем; вони присвятили йому тисячі віршів, але Вероніці подобалося, коли він щойно народжується і ще може рости, бубнявіти, повнитися світлом, поки прийде до неминучої загибелі.
Їй захотілося підійти до піаніно у вітальні й відсвяткувати цю ніч чудовою сонатою, яку вона вивчила ще в школі. Задивившись у небо, відчула дивовижну благодать, немовби безмежжя космосу відкрило їй таємницю власної вічності. Здійсненню її бажання заважали, однак, залізні двері й жінка, котра постійно, безперервно читала книгу. До того ж, ніхто такої пізньої години не грає на піаніно; вона б розбудила ціле довкілля.
Вероніка засміялася. «Довкілля» складалося з палат, заповнених божевільними, що їх, аби добре спали, накачали наркотиками.
Почуття благодаті, однак, не зникало. Вона встала й пішла до Зедчиного ліжка, але та також міцно спала, — ще не відійшла, мабуть, від отої жахливої процедури.
— Ану до ліжка, — звеліла медсестра. — Чемні дівчата дивляться сни про ангелів або коханих.
— Я вам не дитина. І не якась покірна ідіотка, що всього боїться; я буйна, істерична й нітрохи не дбаю про власне життя, а тим більше про чужі. В усякому разі, мені не спиться. Дивилася на місяць, а тепер-от хочу балакати.
Медсестра здивовано глянула на неї.
— Злякалися? — запитала Вероніка. — Ще кілька днів, і я буду мертва; що мені втрачати?
— Чому б вам не прогулятися, люба, й не дати мені скінчити книжку?
— Бо це тюрма, з тюремною наглядачкою, яка вдає, що читає книжку, аби її вважали інтелігентною. Насправді ж вона стежить за найменшим рухом у палаті й охороняє ключі від дверей, немов який скарб. Такі інструкції, й вона має їх триматися. І так вдає, що має владу, якою обділена в її житті з чоловіком та дітьми.
Вероніка тремтіла, сама не знаючи чому.
— Ключі? — відізвалася медсестра. — Та двері завжди відчинені. Ви гадаєте, я б тут сиділа замкнена з цілою купою божевільних, га?
«Що значить — „двері відчинені“? Кілька днів тому я хотіла звідси вирватись, і ця ж жінка ходила слідом за мною до самого туалету. Що вона верзе?»
— Не сприймайте мене аж так серйозно, — сказала медсестра. — Нам не потрібна зайва охорона — при тих заспокійливих медикаментах, які ми призначаємо. Ви тремтите, вам холодно?
— Не знаю. Мабуть, це щось із серцем.
— Якщо хочете, можете вийти прогулятися.
— Мені хочеться пограти на піаніно.
— Вітальня цілком ізольована, тож ваше піаніно нікому не
заважатиме. Робіть що хочете.
Тремтіння Вероніки перейшло у тихий приглушений плач. Вона
впала навколішки, поклала голову жінці на коліна й нестримно заридала.
Медсестра відклала книжку й погладжувала її волосся, не опираючись цій несподіваній хвилі смутку і сліз. Так вони просиділи мало не півгодини, одна ридаючи, інша заспокоюючи, хоча ніхто з них і не знав, чому й навіщо?
Врешті ридання припинилися. Медсестра допомогла їй підвестися, взяла попід руку й підвела до дверей.
— В мене донька вашого віку. Коли вас сюди привезли, з усіма цими голками й трубками, я все дивувалася, чому це така чарівна дівчина, в якої все життя попереду, хотіла себе вбити. Тоді почали ходити всілякі чутки: про лист, залишений вами, й про те, що вам залишилося недовго жити через невиліковну сердечну травму. Я не могла позбутися думок про власну доньку: а що, як їй захотілося б таке вчинити? Чому є люди, що протидіють природному ходу речей, не борються за виживання за будь-яких обставин?
— Ось тому я й ридала, — відповіла Вероніка. — Заживши таблетки, я хотіла вбити ту, котру ненавиділа. Я й не знала, що в мені існують інші Вероніки, ті, котрих я могла б полюбити.
— Що змушує людину ненавидіти себе?
— Боягузство, мабуть. Постійний страх помилитися, зробити не те, що від тебе чекають. Кілька хвилин тому я була щасливою, — я забула, що приречена на смерть; а потім згадала і злякалася.
Медсестра прочинила двері; Вероніка вийшла надвір.
«Як вона може таке питати? Навіщо допитується чому я ридаю? Невже вона не усвідомлює, що я цілком нормальна людина, що в мене ті самі бажання і страхи, як і в усіх, а такі питання тепер, коли вже запізно, можуть тільки викликати в мене паніку?»
Прямуючи вздовж коридору, так само тьмяно освітленого, як і палата, Вероніка збагнула, що вже й справді запізно: вона вже не могла перебороти страх.
«Я повинна взяти себе в руки. Я завжди доводжу свої рішення до кінця, завжди добиваюся свого».
І справді, в своєму житті вона багато чого досягала, та все це були речі неістотні — затягувала конфлікт, який можна було легко припинити, вибачившись, або переставала дзвонити чоловікові, якого кохала, бо їй здавалося, що їхні стосунки приречені. Була безкомпромісною в дрібницях, немовби намагалася довести сама собі, яка вона сильна й незламна, тоді як насправді була лише слабкою жінкою, котра нічого особливого не досягла у навчанні, ніколи не була першою у шкільних спортивних змаганнях і не зуміла створити домашнього затишку.
Долаючи дрібні свої вади, вона відступала, коли треба було прийняти якесь серйозне рішення. На позір незалежна, вона насправді украй потребувала чийогось товариства. Коли заходила до кімнати, всі погляди зверталися до неї, проте ніч вона завжди зустрічала на самоті в жіночому монастирі, біля телевізора, завжди погано настроєного, але й це її не обходило. Склалося так, що всі подруги їй заздрили, й вона з усіх сил намагалася підтримувати створений нею образ.
Тому їй не вистачало сили, щоб бути собою, тобто людиною, котра, як і всі решта, потребує для повного щастя інших людей. Але з іншими людьми було нелегко! Вони реагували непередбачено, оточували себе захисними мурами, поводились точнісінько, як і вона, вдаючи, що їм усе байдуже. Коли ж з'являвся хтось відкритий до життя, таких або ігнорували, або завдавали їм болю, трактуючи як наївних простачків.
Що з того, що вона вражала багатьох своєю силою й рішучістю? До чого це її привело? До пустки. До повної самотності. У Віллеті. В приймальні Смерті.
Вероніку знову почало гризти сумління щодо доцільності її самогубства, але вона знов його придушила. Тепер відчувала щось
таке, чого ніколи раніше не допускала: ненависть.
Ненависть. Щось настільки фізично реальне, як стіни, піаніно чи
санітари. Її можна було намацати — ту деструктивну енергію, що вибухала з її тіла. Вона не опиралася цьому почуттю, — байдуже, добре воно чи зле: їй остогидли самоконтроль, маски, пристойна поведінка. В останні два-три дні свого життя їй хотілося поводитись якнайнепристойніше.
Почала з того, що дала тому старшому чоловікові ляпаса, потім — розридалася перед медсестрою; вона відмовилася чемно розмовляти з іншими, коли їй того не хотілося; а тепер вона вільна віддатися ненависті, хоча їй і вистачить глузду для того, щоб не потрощити все довкола, ризикуючи провести залишок свого життя на ліжку під дією заспокійливих засобів.
Цієї миті ненавиділа все: себе, світ, крісло перед собою, зіпсутий радіатор у коридорі, людей, котрі були верхом досконалості, злочинців. Була в психлікарні, тож могла собі дозволити ті почуття, що їх зазвичай приховують. Ми виховані, щоб тільки любити, погоджуватися, шукати обхідні шляхи, уникати конфліктів. Вероніка ненавиділа все, але насамперед власне життя, яке прожила, не прагнучи віднайти у собі сотні інших Веронік — цікавих, божевільних, несподіваних, відважних, відчайдушних.
Тоді відчула ненависть до людини, котру любила найбільше в світі: до матері. Прекрасна дружина, вона вдень працювала, а вечорами мила вдома посуд, жертвуючи своїм здоров'ям, аби донька її отримала добру освіту, могла грати на піаніно та скрипці й одягатися як принцеса, — донька її ходила в наймодніших кросівках і джинсах, тоді як сама вона роками носила стареньку, латану сукенку.
«Як можна ненавидіти того, хто дарував мені тільки любов?» — дивувалася збентежена Вероніка, намагаючись погамувати свої емоції. Але було запізно; вона вже дала волю ненависті й відімкнула двері до свого пекла. Ненавиділа даровану любов, бо та нічого не вимагала взамін, а це було абсурдно, безглуздо, супроти законів природи.
Любов, що не вимагала нічого взамін, наповнювала її натомість відчуттям вини, бажанням виправдати чиїсь сподівання, хоча б і коштом власних мрій. Це була любов, яка роками намагалася
приховати від неї всю жорстокість і продажність світу, не думаючи, що колись вона все це виявить і стане перед ним беззахисна.
А батько? Вона й батька ненавиділа, бо, на відміну від матері, котра з ранку до ночі працювала, він умів насолоджуватися життям: водив доньку по барах і театрах, і разом їм було весело; а ще коли він був досить молодий, вона потай була закохана у нього, — не як у батька, а як у мужчину. Вона його ненавиділа, бо він завжди був милий і відвертий з усіма, крім матері, єдиної, хто заслуговував на таке ставлення.
Ненавиділа все. Бібліотеку з купою книжок, які нібито тлумачили життя; школу, що примушувала її цілісінькими вечорами зубрити алгебру, хоча й вона не знала нікого, крім учителів та математиків, яким для щастя була потрібна алгебра. Навіщо була їй та алгебра, чи геометрія, чи маса інших абсолютно марних речей?
Вероніка штовхнула двері до вітальні, підійшла до піаніно, піднесла кришку й з усієї сили вдарила по клавішах. Шалений, дисонансний, різкий акорд заповнив кімнату, відбився від стін і повернувся до неї диким, пронизливим звуком, що вп'явся їй у душу. Але в цю хвилину й душа її була такою.
Знову вдарила по клавішах, і знову навколо забриніли дисонансні ноти.
«Я божевільна. Мені все дозволено. Можу ненавидіти, можу барабанити на піаніно. Звідки розумово хворим знати, як належним чином добувати звуки?»
Ще раз ударила — вдруге, вдесяте, вдвадцяте, і ненависть її меншала, аж поки не зникла цілком.
Душа налилася глибоким спокоєм, і вона звела очі до зоряного неба, до молоденького місяця, котрий так любила і котрий заливав кімнату лагідним сяйвом. Її вразило усвідомлення глибинної єдності Безмежжя й Вічності; варто було зануритися в одне з них — скажімо, в нескінченний Космос — як відчувалася незрима присутність другого — Часу, що ніколи не минає, не уривається, вічно триваючи тут, де сховані життєві таємниці. По дорозі сюди вона так насякла ненавистю, що місця для озлоблення просто не лишилося. Нарешті вона випустила назовні погані емоції, які стільки років стримувала в
своїй душі. Вона їх відчула, й тепер вони були вже зайві, могли її покинути назавжди.
Сиділа в повній тиші, насолоджуючись моментом і дозволяючи любові заповнювати порожнечу, залишену ненавистю. А в належну мить повернулася до місяця й заграла присвячену йому сонату, знаючи, що місяць слухає й пишається, а зорі йому заздрять. Потім грала для зірок, для саду, для гір, невидимих у темряві.
Коли вона грала для саду, з'явився ще один божевільний — невиліковний шизофренік Едуард. Вона анітрохи не злякалася; навпаки, всміхнулася, а він, на диво, всміхнувся їй у відповідь.
Музика проникала навіть у його недоступний світ, ще недоступніший, ніж місяць: музика творила чудеса.
«Треба купити нове кільце для ключів», — подумав доктор Іґор, відчиняючи двері свого невеличкого кабінету у Віллеті. Старе вже зносилося, і з нього щойно зірвався і впав на підлогу металевий декоративний брелок.
Доктор Іґор нахилився й підніс його — брелок з гербом Любляни. Що йому з ним робити? Можна викинути, проте можна й направити, причепивши новий шкіряний ремінець, або ж віддати племіникові. Дві останнні альтернативи виглядали однаково абсурдними. Кільце для ключів багато не коштувало, а племінник не цікавиться брелками; весь свій час він проводить за телевізором або електронними іграшками, привезеними з Італії. Однак і викидати брелок доктор Іґор не хотів, тож поклав його назад до кишені; вирішить, що з ним робити, пізніше.
Тому він і був тут не пацієнтом, а головним лікарем, що довго думав, перш ніж прийняти рішення.
Увімкнув світло; надходила зима, й світало чимраз пізніше. Неспокій, подружні розлучення і брак світла — ось основні причини депресій. Доктор Іґор сподівався, що весна буде ранньою, й це допоможе йому розв'язати бодай половину проблем.
Переглянув свій лікарський щоденник. Треба щось придумати, аби вберегти Едуарда від голодної смерті; шизофренія робила його непередбачуваним, і ось він перестав їсти. Доктор Іґор уже приписав
йому внутрівенне годування, але це не зможе тягтися безконечно. Едуард — міцний чоловік двадцяти восьми років, але навіть із крапельницею він поступово змарніє і перетвориться на скелет.
Що тоді подумає Едуардів батько? Він був одним із найавторитетніших послів молодої словенської республіки, що вів непрості переговори з Югославією на початку 90-х років. Він, зрештою, примудрився багато років попрацювати для белградського уряду, пережив усіх наклепників, що звинувачували його у співпраці з ворогом, й далі залишався в дипломатичному корпусі, тільки що тепер представляв іншу країну. Могутня впливова людина, котру всі побоюються.
Доктор Іґор відчув хвилинну стурбованість, як і перед цим, коли вагався, що зробити з кільцем для ключів, але відразу ж позбувся тривожних думок. Щодо посла, то його й не обходило, добре чи погано виглядає його син; він не збирався залучати його до офіційних заходів чи брати з собою до різних країв світу, де опинявся як урядовий представник. Едуард жив у Віллеті і мав залишатися у Віллеті — принаймні поки його батько зароблятиме свої доволі грубі гроші.