Два кума
— Здоров, Василю, пане-брате!
— Здоров, кумасю мій Кіндрате! — Чи ти ще там здоров та жив? — Ох, братику! — Василь завив,— Мого ти лишенька не знаєш, Що так питавші Бог покарав мене: я погорів; Уся худібонька пропала, Неначе язиком корова ізлизала… — Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно і як? — А так! Неділь вже, мабуть, з вісім буде — Святками до мене зібрались добрі люде. На бесіді вже, звісно, попились… От як усі вже розійшлись,— Пішов я з каганцем до коней у повітку… Бодай би й не ходить!. Я, бачся, каганець усе ховав під свитку, Та якось теє… Зирк — горить! І, батечку! Як обхопило — Усе до цурочки згоріло; Сам трохи-трохи не пропав… Та се й тужу вже восьмую неділю… Бодай би я був не діждав!. Ти ж, куме, як? — Ох, не питай, Василю! І я чимсь бога прогнівив… Колись я, братику, правесенько ходив,— Теперечки, дивись, до чого вже дожився! Зовсім калікою зробився!. До мене на святках наїхало гостей: Дядьки, брати та дехто із людей… Як милим гостям не радіти?. Уся кумпанія гарненько підпила… Поліз у погріб я дулівки ще вточити (Дулівочка-первак — така смачна була! )… Щоб іноді з вогнем біди не наробити, Поліз я поночі, хоча й п'яненький був… Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув — Я й покотивсь… Ще як не вбивсь — не знаю. Теперечки хоч плач не плач, Отак, як бач, На дерев'янці шкандибаю. — Дурні! — озвавсь до них Трохим,— Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім, Що в Василя все погоріло, А в тебе ногу ізломило! Погано п'яному і поночі, й з вогнем. — Так що ж його робити? Не все ж ходить із ліхтарем!. — О, бити б вас обох та бити! Горілочки не треба вельми пити.
