Прощавай, літо! Goodbye, summer! Addio estate! Żegnaj lato! Прощай, лето! (1) (1) (1)

Прощавай, літо! Goodbye, summer!

Це промовляли очі бабусі. Grandma's eyes said it. Lo dicevano gli occhi della nonna.

Це повторював сам до себе дідусь. Grandfather repeated this to himself. Il nonno lo ripeté a se stesso.

Це відчував і Дуглас. Douglas felt it too. Anche Douglas lo sentiva.

Прощавай, літо! Goodbye, summer!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах - він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі. These words moved on grandfather's lips - he stood on the veranda and looked at the withered lawn in front of the house, and not a single dandelion was visible anymore, and the clover flowers withered, and the crowns of the trees took on rust, and the real summer was left behind, and the east wind blew the spirit of the Egyptian desert.

- Що? - What? - перепитав Дуглас. - asked Douglas.

Але вже й сам почув. But he already heard it himself.

- Прощавай, літо! - Goodbye, summer! - Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. - Grandfather leaned on the balustrade of the veranda, closed one eye, and looked at the sky with the other. - Знаєш, Дуг, що це таке? - Do you know what it is, Doug? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. This is a flower that grows by the side of the road, and its name just fits today's weather. Щось там геть розладналось у Часі. Something has gone completely wrong in Time. Не знати навіщо повернулося літо. Don't know why summer has returned. Чи воно забуло щось? Did it forget something? І якось сумно стає на душі. And somehow it becomes sad in the soul. А' потім знову весело. And then it's fun again. Прощавай, літо! Goodbye, summer!

Висхла папороть під верандою впала на курну землю. A dried fern under the veranda fell to the dusty ground.

Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Douglas came and stood next to his grandfather: maybe he would share with him his sharp vision, the ability to see even beyond the hills, the tears that come to his eyes, the happiness of days gone by. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону “Тигр”. But I had to settle for the scent of pipe tobacco and the fresh scents of "Tiger" cologne. Но пришлось довольствоваться духом трубочного табака и свежими ароматами одеколона "Тигр". У грудях хлопця немов крутилася дзига - то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу. In the boy's chest, it was as if a spindle was spinning - it brightened, darkened, filled his mouth with laughter, and brought warm salty moisture to his eyes.

- Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, - сказав він. "I'll go eat a donut and lie down to sleep," he said.

- Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі - напакувати живота й лягти спати. - This is a good custom here in Illinois - to pack your stomach and go to bed.

Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору. A large, warm hand rested heavily on Douglas's head, and as a result, the spindle spun faster, faster, and was now a uniform, beautiful, warm color.

Дорога до пампушок була вимощена радістю. The road to donuts was paved with joy.

Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього. Adorned with tendrils of powdered sugar, Douglas was still debating whether to fall asleep, but in the meantime sleep had already crept up from behind, made its way into his head, gently clung to him.

О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь. At half past four in the afternoon, his entire twelve-year-old self was plunged into darkness.

Потім, уже вві сні, він стріпнувся. Then, already in his sleep, he started.

Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани. Somewhere in the distance, an orchestra played some strange slow melody, brass trumpets and drums sounded dull.

Дуглас підвів голову, прислухався. Douglas raised his head, listened.

Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння. The music grew louder, as if the orchestra had come out of the cave into the clear dawn.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. But it grew louder also because when at first there were only a few instruments in the orchestra, as they approached Greentown, they became more and more, as if the musicians, raising above their heads the trumpets shining against the sun, had just come out of the land of deserted cornfields. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Somewhere, as if it was just waiting to be hit, the moon circled and suddenly turned on the timpani. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів. Somewhere, a flock of frightened blackbirds fluttered out of the trees, already free from the harvest, and sounded with piccolo flutes.

- Процесія! - Procession! - прошепотів Дуглас. Douglas whispered. - Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. - But today is not the Fourth of July, and Labor Day has already passed. То чого ж?.. So what?

I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. And the louder the music sounded, the slower, deeper and sadder it became. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. It was as if a huge storm cloud, flowing low and low over the ground, covered the hills with a shadow, flooded the roofs with darkness and now flowed down the street. Мовби гуркотів грім. Thunder rumbled.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав. Trembling, Douglas waited.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком. Then the procession stopped in front of their house.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу. Sunlight, reflecting off the copper pipes, flew into the attic window and golden birds darted around the room, looking for a way out.

Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно. Douglas stole a glance out of the window without being noticed.

І побачив усе знайомі обличчя. And saw all the familiar faces.

Він закліпав очима. He blinked.

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт - вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!.. Jack Schmidt was standing on the lawn in front of the house with a trombone in his hands - they were sitting at the school on the neighboring desks, Bill Arnaud, Douglas's sincere friend, held up his trumpet, puffed, surrounded as if by a boa constrictor, with a huge pipe, the hairdresser Mr. Winesky, and... wait!..

Дуглас прислухався. Douglas listened.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша. There was deep silence in the lower rooms.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. He immediately turned away from the window and ran down the stairs. The kitchen smelled of fried bacon, but there was not a soul. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски. The spirit of the pancakes had not yet dissipated in the dining room, but even there only a light breeze stirred the curtains with an invisible hand.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Er eilte zur Tür und lief auf die Veranda hinaus. He rushed to the door and ran out onto the veranda. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище. Well, there was no one in the house, but he saw a real crowd on the lawn.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою. Among the musicians stood grandfather with a horn, grandmother with a tambourine, Zhivchyk with a children's pipe.

Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. As soon as Douglas appeared on the porch, everyone shouted, and while they were shouting, it occurred to him how quickly it had all happened. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. After all, just a moment ago, grandmother left a floured dough on the board in the kitchen, on which the traces of her fingers remained, and just a moment ago, grandfather put Dickens in the library, and Zhivchyk jumped from the wild apple tree. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти. And now they are standing in this crowd of acquaintances, teachers, librarians, fourth cousins and sisters from distant peach orchards, and they also have musical instruments in their hands.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися. The shouting died down, and, forgetting the mournful music they had played before they walked through the city, everyone began to laugh.

- Слухайте, - спитав нарешті Дуглас, - що воно за день сьогодні? "Listen," asked Douglas at last, "what day is it today?"

- Що за день? - перепитала бабуся. - asked the grandmother. - __Твій__ день, Дугласе. - It's your day, Douglas.

- __Мій?__

- Твій, Дугласе. - Yours, Douglas. Особливий день. A special day. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Better than a birthday, more festive than Christmas, more solemn than the Fourth of July, more magnificent than Easter. Твій день, Дугласе, __твій!__ - Це вже говорив мер, він виголошував промову. Your day, Douglas, yours! - This was already said by the mayor, he was making a speech.

- Але ж... - But...

- Дуг, - і дідусь показав на величезний кошик, - отут для тебе суничний пиріг. - Doug, - and grandfather pointed to a huge basket, - here is a strawberry pie for you.

- І суничний торт, - докинула бабуся. - And strawberry cake, - grandmother retorted. - І суничне __морозиво!__ - And strawberry ice cream!

Усі завсміхалися. Everyone was smiling. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам - величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане. However, Douglas hesitated: it seemed to him that he himself was a huge cake of strawberry ice cream, standing in the sun, but not melting.

- А коли потемніє, буде фейєрверк, - озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. "And when it gets dark, there will be fireworks," said Zhivchyk and blew his pipe. - І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав. - And I will also give you my jar of fireflies, there are crowns of them, I collected them all summer.

- Не впізнаю тебе, Живчику. - I don't recognize you, Zhivchyk. З якого це дива ти її віддаєш? Why are you giving it away?

- Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. - Because today is Douglas Spaulding Day. Ми принесли тобі квіти, Дуг. We brought you some flowers, Doug.

“Хлопцям квітів не приносять, - подумав Дуглас, - навіть до лікарні”. "They don't bring flowers to the boys," thought Douglas, "even to the hospital."

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав: But Ramsey's sisters had already handed him goodbye-summer bundles, and grandfather said:

- Не барися, Дуг! - Do not fight, Doug! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Stand at the head of the procession, and let's go. Пароплав чекає. The ship is waiting.

- Прогулянковий? - Strolling? Ми попливемо на гуляння? Shall we swim to the festivities?

- Я б назвав це мандрівкою. - I would call it a journey. - Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. - Mr. Winesky, the hairdresser, pulled off his white apron and pushed his straw hat, the color of cornflakes, deeper on his head. - Ось послухай! - Here listen!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава. From the lake, a mile away, came the wistful sound of a steamer.

- Кроком руш! - Step forward! - скомандував дідусь. - commanded the grandfather. - Раз-два... Дуг, ну ж бо... __раз-два!__ - One or two... Doug, well... one or two!

- Але ж...

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю “Грінтаун” хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, - але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко. Grandma hit the tambourine, Zhivchyk blew the pipe, grandfather's horn moaned, and the crowd, moving in a circle, pulled Douglas into them and took him out into the street, and there they also dragged the dogs, and they barked in front and behind all the way to the center of the town, where the street traffic stopped to let the procession pass, people on the sidewalks waved their hands after it, and on the top floor of the city hotel "Greentown" someone tore the phone book into small pieces and threw them out the window into the street - but so far the confetti of phone numbers flew to the cobblestones , the procession has already descended the hill, leaving behind both the village and the town.

Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.

Процесія зупинилася. The procession stopped. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку. For now, from somewhere in the fog, from behind an invisible wharf, a large steamer could be heard approaching, occasionally roaring wistfully like a siren on a lighthouse.

- Ну, хлопче, мерщій до пристані, - тихо мовив дідусь. - "Come on, boy, let's go to the pier," my grandfather said quietly.

- Ану, хто перший! - Ana, who is the first! - Живчик кинувся вперед. - Zhivchyk rushed forward.

Дуглас і з місця не зрушив. Douglas did not move.

Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором - і ось уже став край пристані й скинув сходні. For the steamer was already emerging from the fog, frame by frame, porthole by porthole, and was already at the edge of the pier and dropping the gangplank.

- А чому... - Дуглас утупив очі в пароплав. - And why... - Douglas fixed his eyes on the steamer. - Чому він не має назви? - Why doesn't it have a name?

Усі подивились - і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було. Everyone looked - and indeed, there was no name on the nose of the long white steamer.

- Ну... розумієш, Дуг... - Well... you know, Doug...

Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень. The steamer gave a deafening roar, and the crowd moved again and carried Douglas along the wharf bridges to the steps.

- Дуг, іди ти __перший!__ - Doug, you go first!

- Грайте, хай він іде під музику! - Play, let him go to the music!

І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв “Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!” Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань... And the orchestra, carrying up a ton of copper and two hundred pounds of bells and timpani, played "Congratulations, congratulations, congratulations to you sincerely!" three times in a row. Douglas did not feel himself when he was on the deck, and the others ran there after him, hurriedly put baskets with food and hurried back to the wharf...

Бам-м! Bam!

Сходні забрали. Similar ones were taken away.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув. Douglas jerked around and yelled.

Він був на пароплаві сам. He was on the steamer alone. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані. His friends and relatives remained, as if trapped, on the pier.

- Зачекайте, зачекайте!.. - Wait, wait!.. Сходні забрали не випадково. They were not taken by accident.

Їх забрали __навмисне.__ They were taken on purpose.

- Зачекайте! - злякано закричав Дуглас. Douglas shouted in fright.

- Атож, - неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. - Well, - grandfather said quietly, standing below on the pier. - Зачекайте.

І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці. And suddenly Douglas realized: those who remained on the wharf were by no means trapped.

Він кліпнув очима. He blinked.

Це __він__ був у пастці, на пароплаві.

Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. The steamer hummed loudly. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. The distance between him and the berth began to increase. Оркестр грав “Колумбіє, перлино океану”. The orchestra played "Columbia, the pearl of the ocean".

- Та стривайте ж, стривайте! - Stop it, stop it!

- Прощавай, Дуг! - Goodbye, Doug!

- Стривайте! - Wait!

- До побачення, Дуг, до побачення! - Bye, Doug, bye! - гукали обидві бібліотекарки. - shouted both librarians.

- Прощавай, - шепотіли всі, хто був на пристані. "Goodbye," whispered everyone who was on the pier.

Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Douglas looked at the baskets of food and involuntarily remembered how he had seen an Egyptian tomb in a museum in Chicago several years ago, and around a small boat hollowed out of a log were arranged all kinds of toys and baskets of food that had dried out over time. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. This memory burned him like gunpowder that ignited before his eyes. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав. The boy spun around in place, as if possessed, and cried.

- Прощавай, Дуг, прощавай!.. - Goodbye, Doug, goodbye!

Жінки махали білими хусточками, чоловіки - солом'яними капелюхами. Women waved white handkerchiefs, men - straw hats. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним. Someone picked up a little dog and waved at him.

А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів. And the steamer was moving away from the wharf on the cold water of the lake, the fog was enveloping it more and more densely, and the sounds of the orchestra were melting in the distance, and Douglas could barely distinguish his aunts, uncles and close relatives.

- Стривайте! - Wait! - гукав він. - he called out. - Ще не пізно! - It's not too late! Звеліть їм повернути назад! Tell them to turn it back! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! You, too, can swim with me for the fun! А й справді, попливемо всі разом! And indeed, let's all swim together!

- Ні, Дуг, тільки ти один, - почув він ген з берега голос дідуся. - No, Doug, only you are alone - he heard his grandfather's voice from the shore. - Пливи сам, хлопче. - Swim alone, boy.

І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. And now Douglas knew that there was no one on the steamer but him. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. If you run along it and look into all the nooks and crannies, you won't see either the captain or the chief mate, you won't see anyone from the staff. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям. He is alone on board this ship, which alone sinks into the fog, and below, somewhere under the deck, huge machines are whirring and humming, living their mindless, self-enclosed lives.

Дуглас механічно пішов до носу судна. Douglas mechanically walked to the bow of the ship. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву. And suddenly he felt sure that it was enough for him to lie down on the edge of the deck and run his hand along the board, as he felt the name that had just been written there.

Чому погода розминулася з порою року? Why did the weather change with the seasons? Чому знову так потепліло? Why is it so warm again?

Відповідь була проста. The answer was simple.

Пароплав називався “__Прощавай, літо__”. The steamship was called "Farewell, Summer".

А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа. And summer returned only for him, for Douglas.

- Ду-у-г!.. - Du-u-g!.. - Голоси з берега було вже ледве чути. - Voices from the shore were barely audible. - До побачення... прощавай... прощавай... - Goodbye... goodbye... goodbye...

- Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! "Zivchyk, Grandma, Grandpa, Bill, Mr. Winesky, no, no, no!" Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте! Save Zhivchyk, grandmother, grandfather!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні: But the shore was already empty, the wharf disappeared from sight, the people went home, the steamer blew its last horn and broke Douglas's heart, and his rolling-pins sprinkled tears from his eyes, and then he wept bitterly, pronouncing the names of all who remained on the shore, and their names merged. in one huge shrill word that shook his soul, and all the blood of his heart gushed out in a convulsive wail:

- Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть! - Grandfather-grandmother-Zhyvchyk-Bill-Mr.-Vinesky-like-it-and-go!

І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод. And so, sobbing, he got up and sat on the bed, and he was thrown into heat and cold.

Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Then he fell back on the pillow, and the tears flowed into his ears, and he kept crying, although he felt that he was lying on his bed, although he felt the benevolent sunlight on the fingers of his naughty hands and on the tattered blanket. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони. Late in the evening, lemonade tones silently stirred in the air of the room.

Дуглас перестав плакати. Douglas stopped crying.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її - вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик. He got up and went to the mirror to see what sadness looked like, and he saw it - it stuck in his face and eyes and now it will remain in them forever, it will never disappear; and he reached out and touched that face behind the glass, and the hand in the mirror also reached out to him and was cold to the touch.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Bread was being baked downstairs, and, like every evening, its fragrance filled the whole house. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, - а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись. Douglas went downstairs and saw the grandmother plucking the shameful little balls from the chicken, then he stood by the window to watch Zyvchik from the top of his favorite apple tree trying to look beyond the sky - and then he leisurely went out on the veranda, and the smell of bread wafted after him, as if they knew where he went, and they did not want to part with him.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку. Someone was standing on the verandah smoking the penultimate pipe of the day.

- Дідусю, це __ти__ тут! - Grandpa, it's you here!

- Ну звісно, Дуг. - Of course, Doug.

- Ох! Ох, як добре! Ти тут. І __будинок__ тут. І __місто__ тут.

- Та й ти ж начебто тут, хлопче. - Well, you seem to be here too, boy.

- Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув: Grandfather nodded his head, looked at the sky, took a breath in his chest and was about to say something, when Douglas was suddenly seized with fear and shouted:

- Не кажи! - Don't tell me!

- Чого не казати, хлопче? - What not to say, boy?

“Не кажи, - думав Дуглас, - не кажи того, що збирався сказати!” "Don't say," thought Douglas, "don't say what you were going to say!"

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. They looked, and right before their eyes the trees spread their shadows on the lawn and changed into the colors of autumn. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками. Somewhere nearby, the last lawnmower of that summer shaved and trimmed the years, folding them into heart-loving rolls.