6-7 Частина (2) Part 6-7 (2)

__«Треба якнайшвидше добути пігулки».__ "We need to get the pills as soon as possible."

Замислилася над своїм становищем: воно було далеке від ідеального. I thought about my position: it was far from ideal. Хоч їй і дозволені божевільні витівки, але з чого розпочати, вона не знала. Although she was allowed crazy antics, she didn't know where to begin.

Ніколи не робила нічого шаленого. I never did anything crazy.

Після прогулянки всі повернулися до їдальні на обід. After the walk, everyone returned to the dining room for lunch. Відразу після обіду медсестри відвели пацієнтів до величезної вітальні, розділеної на кілька частин, — столи, стільці, канапи, піаніно, телевізор і широкі вікна, крізь які виднілося сіре небо й низькі хмарини. Immediately after lunch, the nurses took the patients to a huge living room divided into several parts - tables, chairs, sofas, pianos, TVs and wide windows through which the gray sky and low clouds could be seen. Ґрат на них не було, бо всі вони виходили в лікарняний сад. There was no bars on them, because they all went to the hospital garden. Двері були зачинені, щоб не напускати холоду, але варто було повернути клямку, як ви могли знову опинитися назовні й гуляти собі далі поміж дерев. The door was closed to keep out the cold, but it was worth returning the latch so that you could be outside again and walk on among the trees.

Більшість хворих посідали перед телевізором. Most patients sat in front of the TV. Інші дивилися кудись у простір, ще інші тихенько говорили самі до себе, — але з ким такого не траплялося? Others looked into space, others spoke softly to themselves - but who did not happen? Вероніка помітила, що світловолоса Марі стояла тепер серед більшого гурту в одному з кутків просторої кімнати. Veronica noticed that the blonde Marie was now standing in a large group in one corner of the spacious room. Поруч них прогулювалися інші пацієнти, й Вероніка вирішила пройтися й собі, щоб підслухати, про що говорять у тому гурті. Other patients were walking next to them, and Veronica decided to walk to herself to overhear what the band was saying.

Намагалася ретельно приховати свої наміри, але варто було їй підійти ближче, як вони замовкли і всі як один обернулися до неї. She tried to carefully hide her intentions, but it was worth it to come closer, as they fell silent and all turned to her as one.

— Що вам потрібно? - What you need? — запитав старший чоловік, — це міг бути голова «Братства» (якщо таке угруповання насправді існувало, і Зедка не була божевільнішою, ніж виглядала). The older man asked. "It could have been the head of the Brotherhood (if such a group really existed and Zedka wasn't crazier than she looked)."

— Нічого, я просто ходжу. - Nothing, I'm just going.

Вони перекинулися поглядами і засмикали головами. They rolled their eyes and shook their heads. Один сказав сусіді: «Вона просто ходить». One told a neighbor, "She's just walking." Сусіда повторив це голосніше, й невдовзі вже всі вигукували: «Просто ходить!» The neighbor repeated it louder, and soon everyone was shouting, "Just walk!"

Вероніка не знала, що робити, й стояла, завмерши від страху. Veronica did not know what to do, and stood frozen in fear. До них підступив кремезний санітар із злодійкуватими очима і запитав, що діється. A chubby paramedic with thieving eyes approached them and asked what was going on.

— Нічого, — відповів один з гурту. "Nothing," said one of the group. — __Вона просто ходить__. "She's just walking." Стоїть тут перед нами, але насправді ходить. He is standing here in front of us, but he is actually walking.

Ціла група вибухла реготом. The whole group burst out laughing. Вероніка іронічно посміхнулась і квапливо відійшла, щоб ніхто не зауважив сліз, що накотилися їй на очі. Veronica smiled wryly and hurried away so that no one would notice the tears that came to her eyes. Вийшла в сад, навіть не накинувши плаща чи куртки. She went out into the garden without even throwing on a cloak or jacket. Якась медсестра напосілася, щоб вертала назад, але тут підійшла інша й шепнула тій щось на вухо. One nurse asked to return, but another came up and whispered something in her ear. Її залишили в спокої, на холодному вітрі. She was left alone in the cold wind. Нема сенсу опікуватися кимсь, кому судилося вмерти. There is no point in caring for someone who is destined to die.

Вона була розгублена, напружена й роздратована. She was confused, tense and annoyed. Ніколи раніше не дозволяла себе спровокувати; рано навчилася, що в будь-якій ситуації треба залишатися врівноваженою і відстороненою. She had never allowed herself to be provoked before; I learned early on that in any situation you need to stay balanced and detached. Але ці божевільні змусили її відчути сором, страх, лють, бажання їх усіх замордувати, зранити словами, яких вона не наважилася вимовити. But these lunatics made her feel ashamed, afraid, angry, wanting to kill them all, hurt them with words she did not dare to utter.

Мабуть, оті пігулки й процедури, призначені для виходу з коми, зробили її слабкою, нездатною до самозахисту. Apparently, these pills and procedures designed to get out of a coma, made her weak, incapable of self-defense. В юності вона потрапляла в набагато гірші ситуації, але оце вперше не змогла стримати сліз! In her youth, she got into much worse situations, but for the first time she could not hold back tears! Їй необхідно знову стати такою, якою була, щоб мати змогу відповідати іронією, вдавати, що їхні образи її не зачіпають, адже вона краща від них усіх. She needs to be what she was again to be able to respond with irony, to pretend that their images do not affect her, because she is the best of them all.

Хто з них відважився б запрагнути смерті? Which of them would dare to seek death? Хто з них міг би навчити її життю, коли вони всі туляться один до одного тут, за мурами Віллету? Who among them could teach her life when they are all huddled together here, behind the walls of Villette? Вона ніколи не звернеться до них по допомогу, хоч би й довелося чекати смерті п'ять або шість днів. She will never turn to them for help, even if she has to wait five or six days to die.

__«Один день вже минув. "One day has passed. Залишилося тільки чотири чи п'ять».__ There are only four or five left. "

Пройшлася трохи, даючи морозному повітрю змогу проникнути в тіло й заспокоїти розгуляну кров і розтривожене серце. It took a while, allowing the frosty air to penetrate the body and soothe the raging blood and anxious heart.

__«Ну, ось я тут, мої дні справді лічені, а я надаю значення словам, кинутим людьми, котрих я ніколи не бачила й котрих невдовзі ніколи вже й не побачу. "Well, here I am, my days are truly numbered, and I give meaning to words abandoned by people I have never seen and will never see again. Страждаю, сумую; хочу нападати й захищатися. I suffer, I miss; I want to attack and defend. Навіщо я марную час?»__ Why am I wasting my time? ”

А вона таки марнувала відведений їй час, змагаючись за своє маленьке місце в цій дивній спільноті, де треба боротися, щоб не жити за нав'язаними вам правилами. And yet she wasted her time fighting for her little place in this strange community, where you have to fight not to live by the rules imposed on you.

__«Аж не віриться, — я ж ніколи такою не була. "I can't believe it - I've never been like that. Ніколи не переймалася дурницями».__ I never cared about nonsense. "

Зупинилася посеред засніженого саду. Stopped in the middle of a snow-covered garden. Саме тому, що все в житті здавалося таким безглуздим, вона й почала змирятися з тим, що воно їй нав'язувало. Precisely because everything in her life seemed so absurd, she began to accept what it imposed on her. В юності вона вважала, що вибирати їй ще зарано; тепер, у молодості, знала, що вже запізно щось міняти. In her youth, she thought it was too early to choose; now, in her youth, she knew it was too late to change anything.

А на що вона досі витрачала свою енергію? And what did she still spend her energy on? На забезпечення того, що її життя буде точнісінько таким самим, як було. To ensure that her life will be exactly as it was. Зреклася багатьох своїх бажань, аби лиш батьки й далі любили її, як у дитинстві, хоча й розуміла, що справжня любов змінюється з часом, росте й віднаходить нові шляхи для вираження. She renounced many of her desires that only her parents would continue to love her, as in childhood, although she understood that true love changes over time, grows, and finds new ways to express itself. Одного дня, наслухавшись, як заплакана мати бідкалася, що їхній шлюб розпадається, Вероніка розшукала батька: ридала, погрожувала і врешті-решт вирвала з нього обіцянку не покидати дім, навіть не уявляючи, яку високу ціну згодом заплатять за це її батьки. One day, after hearing her crying mother worry that their marriage was falling apart, Veronica searched for her father: she cried, threatened, and eventually snatched the promise not to leave the house, not even imagining the high price her parents would pay for it.

Шукаючи собі роботу, відкинула привабливу пропозицію від компанії, що якраз засновувалася в її новоствореній країні, і пішла працювати в бібліотеку, де була невеличка зарплата, зате не було ризику. Looking for a job, she turned down an attractive offer from a company that had just been founded in her newly formed country and went to work in a library with a small salary, but no risk. Щодня ходила на роботу, завжди дотримуючись одного розпорядку, завжди намагалась нічим не виділятися; вона була задоволена; не боролася ні з чим, тому й не знала змін: їй було достатньо отримувати наприкінці місяця зарплату. I went to work every day, always following the same schedule, always trying not to stand out; she was satisfied; she didn't struggle with anything, so she didn't know about the changes: it was enough for her to receive a salary at the end of the month.

Винайняла кімнатку в жіночому монастирі, де черниці вимагали, щоб усі мешканці поверталися до певної години, після чого брама зачинялася: всім, хто не встиг, довелося б спати на вулиці. She rented a room in a nunnery, where the nuns demanded that all the inhabitants return by a certain hour, after which the gate closed: everyone who did not have time would have to sleep on the street. Таким чином вона завжди мала виправдання для коханців, щоб не залишатися на ніч в готелях або чужих ліжках. Thus, she always had an excuse for lovers not to stay overnight in hotels or other people's beds.

Мріючи про заміжжя, уявляла себе в будиночку з каміном на околиці Любляни, і щоб чоловік був не такий, як її батько, — щоб він заробляв достатньо на родину, був би задоволений просто жити з нею і дивитися на вкриті снігом гори. Dreaming of marriage, she imagined herself in a house with a fireplace on the outskirts of Ljubljana, and if her husband was not like her father - if he earned enough for the family, he would be happy to just live with her and look at the snow-capped mountains.

Вона привчила себе дарувати коханцям певну кількість задоволення — необхідний мінімум, не більше й не менше. She taught herself to give her lovers a certain amount of pleasure - the minimum necessary, no more and no less. Ні з ким не сперечалася, бо інакше треба було б реагувати, боротися з супротивником і, можливо, стикатися пізніше з такими наслідками, як помста. She did not argue with anyone, because otherwise it would be necessary to react, fight the enemy and, perhaps, face later such consequences as revenge.

Досягши майже всього, що хотіла від життя, дійшла висновку, що це життя не має сенсу, бо кожен день схожий на попередній. Having achieved almost everything she wanted from life, she came to the conclusion that this life has no meaning, because each day is similar to the previous one. І вирішила вмерти. And she decided to die.

Вероніка повернулась у вітальню й підійшла до гурту в кутку. Veronica returned to the living room and approached the band in the corner. Всі вони жваво розмовляли, але замовкли відразу, щойно її побачили. They all talked briskly, but fell silent as soon as they saw her.

Підступила до старшого — того, що скидався на лідера. She approached the older one, who looked like a leader. І несподівано стрімко дала йому дзвінкого ляпаса. And suddenly she gave him a loud slap.

— Ну, й якою буде ваша реакція? - Well, what will be your reaction? — запитала голосно, щоб чули усі. She asked loudly for everyone to hear. — Що ви тепер зробите? "What will you do now?"

— Нічого, — відказав чоловік, провівши рукою по обличчі. "Nothing," the man replied, running a hand over his face. З носа йому потекла цівочка крові. A trickle of blood flowed from his nose. — Ви нас недовго ще тут турбуватимете. - You will not bother us here for long.

Вона вийшла з вітальні й повернулась до палати з переможним виглядом. She left the living room and returned to the room with a triumphant look. Зробила таке, чого в житті ще не робила. She did something she had never done in her life.

Минуло три дні після інциденту з людьми, яких Зедка називала «Братством». Three days have passed since the incident with the people whom Zedka called the "Brotherhood". Вероніка каялася, але не тому, що побоювалася того чоловіка, а тому, що вчинила щось незвичайне. Veronica repented, but not because she was afraid of the man, but because she did something unusual. Якщо перестати бути обачною, можна прийти до висновку, що життя чогось варте, але це лише завдасть їй зайвого болю, адже невдовзі вона й так буде змушена покинути цей світ. If you stop being careful, you can come to the conclusion that life is worth something, but it will only hurt her, because soon she will be forced to leave this world.

Єдиний вибір — це триматися осторонь, намагатися в усьому бути такою, як і раніш, підкорятися правилам і приписам Віллету. The only choice is to stay away, try to be the same as before, obey the rules and regulations of Villette. Вона вже пристосувалася до лікарняної рутини: ранній підйом, сніданок, прогулянка в саду, обід, відпочинок у вітальні, ще одна прогулянка, вечеря, телевізор, сон. She has already adapted to the hospital routine: early rise, breakfast, a walk in the garden, lunch, rest in the living room, another walk, dinner, TV, sleep.

Перед тим, як Вероніка лягала спати, завжди приходила медсестра з ліками. Before Veronica went to bed, a nurse always came with medicine. Решта жінок заживали пігулки; Вероніка була єдиною, кому робили укол. The rest of the women took pills; Veronica was the only one who was injected. Але вона не нарікала — хотіла лише знати, чому їй дають так багато заспокійливого, хоча в неї немає проблем зі сном. But she didn't complain - she just wanted to know why she was given so much sedative, even though she had no trouble sleeping. Їй пояснили, що це не заспокійливе, а ліки для серця. She was told that it was not a sedative, but a medicine for the heart.

І ось, таким чином, дні в лікарні почали виглядати подібними. And so, the days in the hospital began to look similar. Коли дні подібні, вони швидше минають; за якихось дві-три доби їй вже не треба буде чистити зуби чи розчісувати волосся. When the days are similar, they pass faster; in about two or three days she will no longer have to brush her teeth or comb her hair. Вероніка зауважила, що серце її швидко слабне: вона часто задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит, а від найменшого зусилля їй паморочилося в голові. Veronica noticed that her heart quickly weakened: she often suffocated, felt chest pain, lost her appetite, and at the slightest effort she felt dizzy.

Після інциденту з «Братством» вона часом думала: After the incident with the Brotherhood, she sometimes thought:

__«Якби я мала вибір, якби раніше збагнула, що дні мої були подібними, бо я сама так хотіла, то, можливо...»__ "If I had a choice, if I realized earlier that my days were similar, because I wanted to, then maybe ..."

Але відповідь завжди була однаковою: __«Жодних „можливо“ — вибору немає»__. But the answer has always been the same: "No" maybe "- no choice." І до неї повертався душевний спокій, адже все вже було вирішене. And peace of mind returned to her, because everything had already been resolved.

За цей час вона ближче зійшлася із Зедкою (не заприятелювала, бо дружба потребує багато часу, проведеного разом). During this time, she became closer to Zedka (she did not make friends, because friendship requires a lot of time spent together). Вони грали в карти — аби швидше згаяти час — а іноді мовчки гуляли разом у саду. They played cards - to pass the time - and sometimes walked in silence together in the garden.

Якось після сніданку всі вирушили, згідно з інструкціями, приймати сонячні ванни. Sometime after breakfast, everyone went, according to the instructions, to sunbathe. Медсестра, однак, запросила Зедку назад у палату, бо то був день її «процедури». The nurse, however, invited Zedka back to the ward because it was the day of her "procedure."

Вероніка, котра снідала за одним столом із нею, почула запрошення. Veronica, who was having breakfast at the same table with her, heard the invitation.

— Що то за «процедура»? - What is a "procedure"?

— Це старий метод лікування, ще з шістдесятих років, але лікарі вважають, що він прискорить моє видужання. - This is an old method of treatment, since the sixties, but doctors believe that it will speed up my recovery. Хочеш подивитись? Do you want to watch

— Ти казала, що мала постійні депресії. - You said you had constant depression. Чи не достатньо ліків, щоб відновити ту хімічну речовину, якої тобі бракує? Isn't there enough medicine to restore the chemical you're missing?

— Хочеш подивитися? "Do you want to see?" — повторила Зедка. Zedka repeated.

__«Вона тоді вийде за межу рутини»,__ — подумала про себе Вероніка. "She'll be out of the routine then," Veronica thought to herself. — __«Відкриє для себе щось нове, тоді як їй не треба нічого нового — треба тільки терпіння».__ Але цікавість перемогла й вона кивнула головою. "She will discover something new, while she doesn't need anything new - she just needs patience." But curiosity won out and she nodded.

— Це ніяка не вистава, — запротестувала медсестра. "It's not a show," the nurse protested.

— Вона скоро помре. "She will die soon." А ще майже нічого не бачила. And I saw almost nothing. Хай іде з нами. Let him come with us.