3 Частина (2)

Мусив розмовляти з Ірулан при цьому прикрому запаху, мимоволі згадуючи фрименське повір'я: недобрий запах віщує нещастя.

Хара покинула кімнату, щойно Ірулан увійшла. — Вітаю, — сказав Пол.

Ірулан була вдягнена в шати із сірого китового хутра. Щільніше закутавшись у них, вона торкнулася рукою волосся. Він бачив, що його м'який тон її здивував. Відчував, як інші думки витісняють з її свідомості ті сердиті слова, які вона приготувала до цієї зустрічі.

—Ти прийшла сповістити мене, що Сестринство втратило рештки уявлення про мораль? — запитав він.

— Хіба не небезпечно бути таким смішним? — відповіла вона.

— Бути одночасно смішним і небезпечним — це сумнівне поєднання, — промовив Пол. Оскільки його виховувала мати — відступниця Бене Ґессерит, він одразу ж зауважив, що вона стримує бажання вийти геть. Це зусилля виявило зблиск глибинного страху. Зрозумів: Ірулан доручили завдання, яке їй не подобалося.

— Вони надто багато очікують від принцеси королівської крові, — зауважив Пол.

Ірулан випросталася, завмерши на місці, і Пол збагнув, що вона замкнулася, удавшись до візуального контролю. Подумав, що це й справді важкий тягар. Здивувався, чому попередні видіння не показали йому цього спалаху можливого майбутнього.

Тим часом Ірулан повільно розслабилася. Вирішила, що безглуздо піддаватися страху, безглуздо відступати.

— Ти постійно дозволяєш погоді повторювати той сам примітивний взірець, — сказала вона, обхопивши себе руками й щулячись. — Сьогодні сухо й була піщана буря. Чому ти ніколи не дозволиш випасти дощу?

— Ти прийшла сюди не про погоду розмовляти, — сказав Пол, відчувши, що занурився у двозначну ситуацію. Невже Ірулан намагалася розповісти йому про щось, чого її виучка не давала висловити відкрито? Так воно виглядало — наче його підхопила бурхлива течія і йому слід негайно знайти безпечний прихисток.

— Я мушу мати дитину, — промовила вона.

Він заперечно похитав головою.

— Я все одно вчиню по-своєму! — різко кинула вона. — Якщо

треба, знайду іншого батька для своєї дитини. Наставлю тобі роги, і спробуй лишень мене звинуватити в цьому.

— Наставляй мені роги з ким хочеш, — сказав він, — але без дитини.

— А як же ти мене зупиниш?

Усміхнувшись із виразом абсолютної доброти, він відповів: — Задушу тебе гаротою, якщо це станеться.

Від шоку вона на мить замовкла, і Пол відчув, що Чані підслуховує за важкими завісами її приватних апартаментів.

— Я твоя дружина, — прошепотіла Ірулан.

— Припинімо ці дурні ігри, — сказав він. — Ти виконуєш свою

роль, не більше. Ми обоє знаємо, хто насправді є моєю дружиною.

— А я лише для політичної зручності, не більше, — відповіла вона гірким, пригніченим голосом.

— Я не хочу бути жорстоким із тобою.

— Ти вибрав мене саме для цього.

— Не я, — промовив він. — Тебе вибрала доля. Тебе вибрав

твій батько. Тебе вибрали Бене Ґессерит. Тебе вибрала Гільдія. А тепер вони вибрали тебе ще раз. Для чого вони тебе вибрали, Ірулан?

— Чому я не можу мати від тебе дитини?

— Бо на цю роль тебе не вибирали.

— Це моє право — виносити королівського спадкоємця! Мій

батько був...

— Твій батько був і є тварюкою. Обоє ми знаємо, що він втратив майже всі зв'язки з людством, яким мав правити і яке мав захищати.

— І кого з вас двох ненавидять більше? — спалахнула вона.

— Гарне запитання, — погодився він, і кутиків його вуст торкнулася сардонічна посмішка.

— Кажеш, що не хочеш бути зі мною жорстоким, а тим часом...

— І тому я згоджуюся: візьми собі коханця, якого обереш. Але зрозумій мене правильно: візьми коханця, та не тягни в мій дім позашлюбну дитину. Я не ви́знаю цю дитину своєю. Не забороняю тобі зв'язку з будь-яким чоловіком, доки ти не виставлятимеш його напоказ і... залишишся бездітною. За цих обставин нерозумно було б чинити інакше. Але не зловживай моєю великодушністю. Коли йдеться про трон, я вирішую, яка кров має текти в жилах спадкоємця. Не Бене Ґессерит, і не Гільдія, а я. Це один із привілеїв, які я здобув, розгромивши сардаукарські легіони твого батька на рівнині Арракіна.

— Хай це впаде на твою голову, — сказала Ірулан і, зітхнувши, метнулася з кімнати.

Згадавши зараз про цю зустріч, Пол за мить викинув її з думок і зосередився на Чані, котра сиділа біля нього на ліжку. Він усвідомлював амбівалентність своїх почуттів до Ірулан, розумів фрименське рішення Чані. За інших обставин Чані й Ірулан могли бути подругами.

— Що ж ти вирішив? — спитала Чані.

— Жодної дитини, — відповів він.

Вказівним і великим пальцями правої руки Чані зробила фри-

менський жест крис-ножа.

— Може дійти до цього, — погодився він.

— Гадаєш, що дитина не вирішить проблеми з Ірулан?

— Так може подумати лише дурень.

— Я не дурна, мій коханий.

Його охопив гнів.

— Я ніколи не казав цього про тебе! Але ж зараз ми не про

якусь кляту романтичну повість розмовляємо! Там, у залі внизу, справжня принцеса. І вона була вихована серед усіх огидних інтриг Імператорського двору. Вони для неї настільки ж природні, як писання дурнуватих історій.

— Вони не дурнуваті, коханий.

— Може, і ні. — Він запанував над своїм гнівом і взяв її за руку. — Вибач. Але в цієї жінки надто багато планів усередині інших планів. Піддайся одній з її амбіцій — і одразу з'явиться на світ інша.

М'яким голосом Чані сказала:

— Хіба ж я не говорила цього багато разів?

— Звичайно, говорила, — глянув він на неї. — То що ж ти на-

справді намагаєшся мені сказати?

Вона лягла біля нього, поклавши руку йому на шию.

—Вони вже вирішили, як боротися з тобою, — промовила

вона. — Ірулан аж тхне таємними замислами.

Пол погладив її волосся. Чані висловилася чітко, відкинувши

незначущі деталі.

Ним оволоділи тривожні передчуття. У його душі віяв коріо-

лісів вітер, зі свистом вириваючись за рамки його буття. Полове тіло знало речі, про які ще не здогадувалася його свідомість.

— Чані, люба, — прошепотів він, — якби ти знала, чого б я тільки не віддав за те, аби закінчити джигад, аби відділити себе від клятої божественності, до якої мене силує Квізарат.

Вона затремтіла.

— Тобі досить звеліти, — сказала вона.

— Ох, ні. Навіть якби я зараз помер, моє ім'я далі вестиме їх.

Як подумаю, що ім'я Атрідів прив'язане до цієї релігійної бійні... — Але ж ти Імператор! Ти...

— Я лише манекен, фігура на носі корабля. Коли дісталася

тобі божественність, то над цією річчю так званий бог уже не владний.

Гіркий сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі — і лише його ім'я триває.

— Я був обраний, — сказав. — Можливо, у мить народження... звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.

— Зречися цієї обраності, — промовила вона.

Він обійняв її за плечі.

— Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу. Непролиті сльози пекли йому очі.

—Ми мусимо повернутися на січ Табр, — сказала Чані. —

У цьому кам'яному мішку стає нестерпно.

Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.

Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.

— Племена сподіваються, що Муад'Діб повернеться до них, — промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. — Ти належиш нам.

— Я належу своєму провидінню, — прошепотів він.

Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння — воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть

вивітриться, згасне, як вогонь, — одна головешка за іншою. Але... ох! Ця страхітлива ціна!

«Я ніколи не хотів бути богом, — подумав він. — Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів — сам... принаймні через недогляд».

— Ми повернемося на січ? — наполягала Чані.

— Так, — прошепотів він. І подумав: «Я мушу заплатити ціну». Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.

«Я гайную час», — думав він. І побачив, як обмежують його

кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?

— Коханий? — запитливим тоном озвалася Чані.

Він поклав руку їй на губи.

«Я сам відступлю, — подумав. — Вирвуся, доки ще маю силу,

полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.

Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?

«Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”

Які порожні слова!»

— Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, — заговорила Чані. — Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб покликати Муад'Діба до його пустелі. — Вона вщипнула його за груди. — Не смійся з мене!

— Я не сміюся.

Пол, зачудований стійкістю фрименських міфів, відчув стискання серця. Відбувається щось, що впливає на його життєву лінію, — адаб, вимогливий спогад. Він згадав свою дитячу кімнату на Каладані, потім... темну ніч у кам'яній кімнаті... видіння! Був то один із його найперших моментів яснобачення. Він відчував, що його розум занурюється у видіння, бачить крізь серпанок хмар у пам'яті (видіння-у-видінні) низку фрименів у запиленій одежі. Вони саме проходили повз щілину між високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видінні: «Усе було прекрасним, а ти — найпрекраснішою з усього».

Адаб звільнив його.

— Ти такий тихий, — прошепотіла Чані. — Що це було?

Пол здригнувся, сів і одвернув обличчя.

— Ти сердишся, бо я ходила на край пустелі, — сказала Чані. Він мовчки похитав головою.

— Я пішла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не міг промовити навіть слова. Здавалося, що його по-

глинула, вичерпала груба сила колишнього видіння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гілкою, що тремтить після того, як із неї злетів птах... і цим птахом була можливість. Свобода волі.

«Я піддався спокусі провісництва», — подумав він.

І відчув, що, піддаючись цій спокусі, він може приректи себе на єдино можливу, хоч і просту життєву дорогу. А можливо, що провісництво не розповідає про майбутнє? Можливо, провісництво творить це майбутнє? А може, він мимоволі дозволив своєму життю заплутатись у невидимій павутині, чи вона впіймала його в тому давньому пробудженні, і тепер він став жертвою павука-майбутнього, який навіть зараз насувається на нього зі своїми страховинними хеліцерами?

Спала йому на думку аксіома Бене Ґессерит: використання грубої сили робить безмежно вразливим до впливу ще більших сил. — Я знаю, чого ти сердишся, — сказала Чані, торкнувшись його руки. — Так, це правда, що племена відродили старі обряди

та криваві жертви, але я не брала в них участі.

Пол глибоко, уривчасто зітхнув. Потік його візії розширювався, перетворюючись на спокійну, глибоку заболонь, де нуртували могутні, непідвладні йому течії.

— Прошу, — благала Чані. — Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Він погладив її руку, якою вона торкнулася його, і відсунувся. Підвівшись із ліжка, він погасив світлокулі, підійшов до

балконного вікна й розсунув завіси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди інакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здіймалася в нічне небо стіна без вікон. Місячне світло навкіс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Він бачив рибний ставок, у якому відображалися зірки, що мерехтіли собі серед листя, у тіні виблискували білі кетяги квітів. На мить він глянув на цей сад очима фрименів — чужий, грізний, небезпечний своїм марнотратством води.

Він згадав водоторгівців, чий спосіб заробітку було зруйновано щедрими роздачами з його рук. Вони його ненавиділи. Він убив минуле. Були ще й інші, хто збирав сяку-таку копійчину, щоб купити згодом дорогоцінну воду, — вони теж його ненавиділи за зміну старого трибу життя. Зі зміною ландшафту планети, згідно з екологічною програмою, проголошеною Муад'Дібом, наростав і людський спротив. Чи ж не було гординею думати, запитував він себе, наче він може вчинити таке з цілою планетою: щоб там усе росло, і росло за його повелінням? Навіть якщо це йому вдасться, як же тоді Всесвіт, що чекає зовні? Чи не боїться він подібного поводження із собою?

Він різко засунув завіси й вимкнув вентилятори. Повернувшись у темряві до Чані, відчув, що вона там його чекає. Її водяні кільця побрязкували, наче дзвоники на карнавках прочан. Рухаючись на цей звук, він наткнувся на її простягнуті руки.